#Боротьба_триває

«Ворог, що сповнений ненависті та зневаги до всього українського. Ворог, що фанатично вірить в свою правоту. Ворог, що з гордістю та радістю наживається на горі народу та смертях кращих його синів. Ворог, що сам же лицемірно на весь світ зове Україну «братньою державою». Ворог, що лицемірно бреше своїм і чужим… Страшний, споконвічний ворог.

Росія – країна, де армія не припиняє розростатися, в той час, як населення (окрім виключної касти) впевнено переходить межу бідності. Країна, де людей вдень і вночі годують з телеекранів пропагандою брехні, імперіалістичними настроями та лякають підступними Америками. Країна, в якій диктатура у відкритій формі чомусь зветься демократією… Список прикладів можна продовжувати до нескінченності.

Не було жодного року, коли Росія би офіційно чи прикриваючись кимось не воювала десь, переважно самотужки перед цим організувавши конфлікт. Ми бачимо, як совдепівська фраза Жукова «Бабы еще нарожают» стає все актуальнішою для сучасної Росії – тисячі загиблих на чужій землі солдат гниють в братських могилах, мов собаки, в той час, як їхнім матерям грубо затуляють рота погрожуючи, кидаючи за грати, ліквідовуючи чи підкуповуючи. Усі вони рахуються дезертирами чи зниклими безвісти. Тих російських військових, які все ж таки потрапляють додому в закритих трунах як «груз 200», списують на так звані «допустимі 3% втрат» підчас планових прикордонних навчань чи бойових злагоджень. Спробуйте тільки оскаржити офіційну «правду»! Скільки там таких «опозиціонерів, радикалів, несанкціонованих протестувальників і шпигунів інших країн» сидить по тюрмах за спробу відкрити рота проти діючої влади? Впевнений, суха статистика вас злякає більше, ніж усе вищезгадане.

Нажаль, нам усім довелося на власній шкірі відчути загарбницькі настрої «рускава міра». Хтось втратив домівку, бізнес чи роботу в окупованому Криму, хтось – те ж саме втратив вже на Донбасі. Дехто поклав там життя чи здоров’я, відстоюючи свободу свого народу, дехто – поховав рідних, близьких, коханих. Дякуючи «братньому народу», більшість українських чоловіків вже брали участь у бойових діях чи досі беруть. Війна, яку з вагомих політичних причин ми поки звемо «АТО», триває досі.

Є величезна різниця між менталітетом пересічного росіянина та «кацапа», хоч і грань між цими поняттями дуже тонка. Краще за все «кацапів» ілюструє іронічний вираз – «Слово русского офицера!».
Хто не знає, це апріорі означає, що тебе збираються зрадити, вдаривши в спину або брешуть в очі, ховаючись за ефемерною честю.
Згадуємо Іловайськ, коли цей вираз знову ж таки звучав. Всі ми знаємо, яке воно на смак – те брехливе слово брехливого кацапського офіцера.

У нас, українців, хоч і бували в історії зрадники, проте пройшовши крізь тернистий шлях боротьби за свободу, виникли специфічні особливості менталітету, як-то: боротися попри все за свою, политу кров’ю поколінь, землю; єднатися в скрутний час; повставати проти тиранії; любити правду, якою б вона не була.
Дайте самі собі відповідь: чи дотримався наш ворог хоч однієї угоди? Може, угоди про взаємодопомогу та ненапад? Може, угоди на рівні світового права про включення АР Крим до складу України? Чи, може, виконав хоч одну із Мінських домовленостей?

Два дні тому, першого квітня, коли в дію опівночі повинні були вступити чергові мирні домовленості, російська армія та колаборанти били по наших позиціях та прифронтових населених пунктах з усієї наявної артилерії. Може, черговий «Мінськ» вони сприйняли як жарт до дня сміху? Чи знову – «слово русского офицера?».

Знай, окупанте – ми тобі не віримо. Знай – ми тобі не «братский народ». Знай, що ми не забули ні репресій, ні Голодомору, ні ГУЛАГу, ні Крутів, ні Криму з Донбасом – і ніколи, чуєш, ніколи не забудемо. Хто прийшов до нас із мечом – від меча і загине. Просто затям – ми не відступимо, бо ми на своїй землі і за нами – вся Україна. Можеш вже починати брехати чи виправдовуватись. А краще – дай улюблене «слово русского офицера».

З любов’ю військовослужбовець, доброволець, каратєль, їдець російськомовних немовлят-ветеранів.

Слава Нації!»

© Влад Сорд