Згідно із ст.20 Конституції: “Державний Прапор України - стяг iз двох рiвновеликих горизонтальних смуг синього i жовтого кольорiв”. Усі країни шанують власні прапори, як символ своєї незалежності. На свято Незалежності здійснюватиметься акція “Кожній українській родині національний прапор.” Проте, в нашому місті площа Перемоги і проспект Ломоносова обвішуються червоними прапорами і прапорцями.
Тим у місцевій владі, хто приймає такі рішення, я би присвоїв особливий статус: “поранені жертви комунізму.” Можна було б надати цій категорії якісь пільги, наприклад безкоштовне поховання за рахунок місцевого бюджету. На таку шляхетну справу не шкода грошей. Тим більше, що десятки мільйонів справжніх жертв комунізму вже давно лежать в землі.
Звичайно, будь-який колір, в тому числі і червоний, розмальовує і збагачує наше сприйняття світу. І хоча червоний колір присутній у багатьох прапорах світу, все ж таки саме комуністами він спаплюжений так само, як це зробили нацисти із древнім символом свастики. Паплюжили й інші кольори. Під час Помаранчевої революції на майдані невідомий автор склав такий вірш:
Ну и выборы нам засандалили
Кивалов совместно с Кучмой…
Такие цвета испоганили —
Белый и голубой!
Нагадали червоні прапори про нашу історію. Не про ту псевдоісторію, яку переписували після смерті кожного вождя, а справжню, криваву історію країни, яка коштом мільйонів жертв довела світові про недолугість теорії комунізму. Про ту історію, яку, за словами класика, не можна читати без брому.
Під червоними прапорами Рада народних комісарів у 1918 році направила в Україну військо під командуванням Муравйова із завданням окупувати Україну. Після окупації Києва червоними військами за лічені дні було знищено (зарубано шаблями, заколото багнетами й розстріляно) за підозрою в симпатіях українству майже 5 тисяч мирного населення. При цьому прізвища частини знищених друкувалися в газетах для залякування жителів. І це було не свавілля Муравйова, а ленінська комуністична політика, про яку той же Микола Бухарін, редактор головного ідеологічного органу комуністів газети «Правда», сказав: «Пролетарское принуждение во всех своих формах, включая расстрелы, является методом выработки коммунистического человека из материала капиталистической эпохи».
Під червоними прапорами проводилось розкуркулення. Протягом XX століття пішла в небуття справжня селянська цивілізація, що складалася тисячоліттями, цивілізація Наддніпрянщини, Полісся, Поділля, Волині, Галичини, Українського Степу.
Під червоними прапорами освіченіші, національно свідомі селяни та вихідці з села (це переважно була молодь) загинули у вихорі воєн, подалися до еміграції чи змушені були «перековуватися» на червоний штиб.
Орієнтація більшовиків та Комінтерну на світову революцію виявилася програшною. Під червоними прапорами були дві спроби її розпалити (1923 рік—Німеччина, Болгарія, Китай, Персія та 1926 рік — Велика Британія, Польща, Прибалтика, знову Китай, Індонезія, Бразилія). Світова революція не відбулась. Пролетарі у своїй абсолютній більшості не бажали марширувати за словами Леніна «залізним кроком» до всесвітньої Республіки Рад, створення якої було проголошене як програмної мети в декларації про утворення ССРР (саме такою тоді була абревіатура: Союз Соціалістичних Радянських Республік).
Під червоними прапорами було пограбоване і приборкане село. Сталін перетворив процес грабунку на перманентний, постійно діючий, створивши колгоспну систему. За «рік великого перелому» у 1929 році це все розв’язати в Україні не вдалося, хоча мільйони так званих «куркулів» та «підкуркульників» (усіх, хто мав власну думку щодо поточних подій) були просто знищені разом із сім’ями, родичами й друзями. Ще мільйони були заслані подалі — до Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу. Винищувалися кращі, самостійні (не лише в політичному, а й в економічному та духовному сенсі цього поняття) українці. І в місті, і в селі.
Іншими словами, Сталін прагнув (як і його також червонопрапорні, мічені свастикою націонал-соціалістичні двійники у Німеччині) до формування «нової людини», а саме «абсолютно керованої людини», «ідеального виконавця». Експериментальним полігоном для творення такої людини у Німеччині був Бухенвальд, у Радянському Союзі — весь ГУЛАГ. Проте, експеримент його творці прагнули перенести на все суспільство. Тому більшовики обгородили кількома рядами колючого дроту весь Радянський Союз і задіяли всі можливі механізми економічного й позаекономічного примусу.
Під червоними прапорами діяла економіка СРСР, поки в її топці горіли мільйони в’язнів-каторжан. Чисельність в’язнів в СССР становила понад 12 млн. чол. Ще 30 млн. громадян працювало в колгоспах, 40 млн. — у промисловості. І всюди майоріли червоні прапори. Під цими прапорами Україну спіткала друга хвиля нищення — голодомор. Досі історики розходяться в оцінках кількості жертв цього голоду — і розходження ці сягають кількох мільйонів. Голод знищив більше людей ніж страхітливий Голокост єврейського народу, влаштований нацистами теж під червоними прапорами.
Під червоними прапорами Великий Страх став фактом суспільного життя, спричиненим Великим Переломом 1929 року, Великим Голодом 1932 — 1933 років і підкріплений Великим Терором 1937 — 1938 років. Із селянина постав безпаспортний, безправний, прирівняний до раба колгоспник. Оскільки ж вижити, коли замість оплати трудоднів були «палички» на папірці, колгоспник не міг, то можна було продовжити вибіркове вилучення до ГУЛАГу — знов-таки кращих, аби було кому мити золото на Колимі, будувати БАМ та численні військові об’єкти по всьому Союзу.
Незадовго до початку другої світової війни Сталін на 180 градусів повернув кермо державної політики й із ворога нацизму перетворився на його друга та союзника, розділивши з «вождем німецького народу» Європу. Під червоними прапорами Червона армія слухняно лягла трупом у сорокаградусні морози біля лінії Маннергейма у «зимовій війні» проти Фінляндії. Сучасні історики сходяться в тому, що радянські втрати (вбитими, померлими від ран та замерзлими) у цій війні сягали півмільйона людей. Точна цифра, як завжди, а може й назавжди невідома. Додамо до цього 20 тисяч (оцінка Олександра Солженіцина) полонених фінами червоноармійців, котрі по закінченні війни були запроторені до ГУЛАГу, звідки майже ніхто не вийшов.
Того ж таки 1939 року Український фронт приєднав Західну Україну до Радянського Союзу. Українці під червоними прапорами з червоними зірками на пілотках відкрили дорогу НКВД, парткомам та колгоспам туди, де український люд тоді жив хоча й не кращим чином, але мав свої партії, свої «Просвіти», свою Церкву, свої кооперативи, навіть свої футбольні команди.
Ця ж перспектива готувалася й для всієї Європи. Та Гітлер під червоними прапорами ударив по своєму недавньому союзникові першим. Результат: лише за 1941 рік до німецького полону потрапило стільки червоноармійців, скільки їх було в армії на початок німецько-радянської війни. А в оточенні опинилися, за різними даними, від 600 тисяч до мільйона червоноармійців, мобілізованих переважно у межах України. Абсолютна більшість здалася в полон.
Під червоними прапорами генерал армії Жуков наприкінці червня 1941 року координував дії Південно-Західного і Південного фронтів. 6000 танків у Жукова проти 1000 німецьких і румунських. У Жукова — Т-34, КВ-1, Т-28. Танків таких класів Вермахт на той час не мав. У Жукова абсолютна перевага в авіації — не тільки кількісна, а і якісна. Звісна річ, вагома перевага в живій силі, в артилерії. А Чорноморський флот чого вартий! І при цьому — катастрофічна поразка, втрачено майже всі танки, половину авіації, прикордонна битва програна.
Під червоними прапорами, відступаючи, Червона армія вивозила чи знищувала все — включно з худобою і збіжжям, прирікаючи людей на голодну смерть. Полководці Жукови, Конєви, Толбухіни, Ватутіни, яким досі будує пам’ятники «вдячний український народ», за рівнем геноциду українців перевищили будь-якого з гестапівських та есесівських чинів, хіба що крім самого Гіммлера.
Потім, під червоним прапором відбувалось ще багато чого:
Новий повоєнний голод. Сталін робив стратегічні запаси продовольства для планованої на 1954 рік Третьої світової війни, яка мала принести повну й остаточну перемогу комунізму.
Нові тисячі в’язнів ГУЛАГу, що став однією з основ радянської економіки.
Хрущовське впровадження «цариці ланів» — кукурудзи, яке вкотре вже вдарило по ледь відновленому сільському господарству. Конфіскація у селян присадибних ділянок у період «розгорнутої побудови комунізму».
Тотальна руйнація решток моральних цінностей. У 60-х роках городян (робітників, службовців, студентів) влада почала масово вивозити в порядку «шефської допомоги» на огірки, на помідори, на буряки, на картоплю... «Чому при комуністах було добре? — говорили люди. — Вони крали, але й нам давали красти. А теперішня влада краде все сама. Тому ми хочемо повернення комуністів!»
Під червоним прапором 29 серпня 1949 року на Семипалатинському полігоні над солдатами і офіцерами Червоної армії випробували ядерний вибух потужністю 20 кілотонн. Вони хворіли й вмирали, але зберігали таємницю. Лікарі не ставили діагнозу — променева хвороба.
Під червоними прапорами розгорнувся вповні геній маршала Жукова — 1954 року на Тоцькому полігоні. Коли 40 тисяч вояків (не враховуючи цивільне населення) стали жертвами «учбового» застосування ядерної зброї. Прикметне, що ці навчання проводилися тоді, коли медики вже добре знали дію атомної зброї на «живу силу».
Під червоним прапором 30 жовтня 1961 року вибухнула найпотужніша воднева бомба 57 мегатонн над Новою Землею. Вибухова хвиля двічі обійшла земну кулю. Людей вивозили, але лікарі не діагностували променеву хворобу. 6 мільйонів кюрі розвіяло світом. Та гидота нікуди не ділась. Напіврозпад — сотні років…
2 червня 1962 року, новочеркаські робітники під червоними прапорами, із портретами Леніна рушили в центр міста до будівлі міськкому КПРС. Вони протестували проти підвищення цін. Подолавши загородження з танків та автомобілів, учасники мітингу дійшли до міськкому і прорвалися всередину будинку. «Декілька хуліганів, — повідомляється у зведенні КДБ, — пробралися на балкон і з провокаційною метою вивісили червоний прапор і портрет В.І.Леніна». Проти робітників рушили війська, які відкрили вогонь на ураження. Перша черга просвистіла над головами — постраждали хлопчаки, котрі сиділи на деревах. 20 людей було вбито на місці, троє померли в реанімації (половина з них підлітки). Близько 40 людей дістали вогнепальні поранення дуже специфічного характеру. В автоматних магазинах спецпідрозділів були кулі зі зміщеним центром ваги, заборонені ще Гаазькою конвенцією 1904 року. У СРСР цей вид зброї і розривні кулі активно застосовувалися під час придушення повстань у таборах і в’язницях. До вечора того ж дня було проведено масові арешти серед учасників виступів.
Майорів червоний прапор над Чорнобилем 26 квітня 1986 року, коли московська влада керувала недолугим експериментом на діючому атомному реакторі. Майоріли червоні прапори на демонстраціях, які організувала комуністична влада 1 травня 1986 року, приховавши від людей страшну всесвітню катастрофу.
Правда був недовгий період в історії України без червоних прапорів, коли Президія Верховної Ради 30 серпня 1991 року ухвалила указ «Про заборону діяльності Компартії України». Тоді жоден із них (підкреслюю, жоден, в тому числі і товариш Симоненко) не те що не вийшов з плакатом і прапором на вулицю, чи хоча б оголосив голодовку протесту від ранку й до обіду, а навіть телеграми про захист КПУ до Верховної Ради не прислав.
Звичайно, люди пам’ятають, що під червоним прапором здобута перемога у найкривавішій Великій Вітчизняній війни. Але, на свято Перемоги переможці чомусь не радіють, а плачуть, бо підсвідомо розуміють, що цієї війни взагалі могло б не бути, якби комуністи не прагнули всесвітньої революції.
А над моїм містом повисли червоні прапори, як символи неукраїнства непатріотичної місцевої влади.
Вивчав нашу історію, користуючись історичними розвідками доктора філософії, лауреата Шевченківської премії, багаторічного в’язня ГУЛАГу Є.О. Сверстюка, а також іншими відкритими джерелами,
Тим у місцевій владі, хто приймає такі рішення, я би присвоїв особливий статус: “поранені жертви комунізму.” Можна було б надати цій категорії якісь пільги, наприклад безкоштовне поховання за рахунок місцевого бюджету. На таку шляхетну справу не шкода грошей. Тим більше, що десятки мільйонів справжніх жертв комунізму вже давно лежать в землі.
Звичайно, будь-який колір, в тому числі і червоний, розмальовує і збагачує наше сприйняття світу. І хоча червоний колір присутній у багатьох прапорах світу, все ж таки саме комуністами він спаплюжений так само, як це зробили нацисти із древнім символом свастики. Паплюжили й інші кольори. Під час Помаранчевої революції на майдані невідомий автор склав такий вірш:
Ну и выборы нам засандалили
Кивалов совместно с Кучмой…
Такие цвета испоганили —
Белый и голубой!
Нагадали червоні прапори про нашу історію. Не про ту псевдоісторію, яку переписували після смерті кожного вождя, а справжню, криваву історію країни, яка коштом мільйонів жертв довела світові про недолугість теорії комунізму. Про ту історію, яку, за словами класика, не можна читати без брому.
Під червоними прапорами Рада народних комісарів у 1918 році направила в Україну військо під командуванням Муравйова із завданням окупувати Україну. Після окупації Києва червоними військами за лічені дні було знищено (зарубано шаблями, заколото багнетами й розстріляно) за підозрою в симпатіях українству майже 5 тисяч мирного населення. При цьому прізвища частини знищених друкувалися в газетах для залякування жителів. І це було не свавілля Муравйова, а ленінська комуністична політика, про яку той же Микола Бухарін, редактор головного ідеологічного органу комуністів газети «Правда», сказав: «Пролетарское принуждение во всех своих формах, включая расстрелы, является методом выработки коммунистического человека из материала капиталистической эпохи».
Під червоними прапорами проводилось розкуркулення. Протягом XX століття пішла в небуття справжня селянська цивілізація, що складалася тисячоліттями, цивілізація Наддніпрянщини, Полісся, Поділля, Волині, Галичини, Українського Степу.
Під червоними прапорами освіченіші, національно свідомі селяни та вихідці з села (це переважно була молодь) загинули у вихорі воєн, подалися до еміграції чи змушені були «перековуватися» на червоний штиб.
Орієнтація більшовиків та Комінтерну на світову революцію виявилася програшною. Під червоними прапорами були дві спроби її розпалити (1923 рік—Німеччина, Болгарія, Китай, Персія та 1926 рік — Велика Британія, Польща, Прибалтика, знову Китай, Індонезія, Бразилія). Світова революція не відбулась. Пролетарі у своїй абсолютній більшості не бажали марширувати за словами Леніна «залізним кроком» до всесвітньої Республіки Рад, створення якої було проголошене як програмної мети в декларації про утворення ССРР (саме такою тоді була абревіатура: Союз Соціалістичних Радянських Республік).
Під червоними прапорами було пограбоване і приборкане село. Сталін перетворив процес грабунку на перманентний, постійно діючий, створивши колгоспну систему. За «рік великого перелому» у 1929 році це все розв’язати в Україні не вдалося, хоча мільйони так званих «куркулів» та «підкуркульників» (усіх, хто мав власну думку щодо поточних подій) були просто знищені разом із сім’ями, родичами й друзями. Ще мільйони були заслані подалі — до Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу. Винищувалися кращі, самостійні (не лише в політичному, а й в економічному та духовному сенсі цього поняття) українці. І в місті, і в селі.
Іншими словами, Сталін прагнув (як і його також червонопрапорні, мічені свастикою націонал-соціалістичні двійники у Німеччині) до формування «нової людини», а саме «абсолютно керованої людини», «ідеального виконавця». Експериментальним полігоном для творення такої людини у Німеччині був Бухенвальд, у Радянському Союзі — весь ГУЛАГ. Проте, експеримент його творці прагнули перенести на все суспільство. Тому більшовики обгородили кількома рядами колючого дроту весь Радянський Союз і задіяли всі можливі механізми економічного й позаекономічного примусу.
Під червоними прапорами діяла економіка СРСР, поки в її топці горіли мільйони в’язнів-каторжан. Чисельність в’язнів в СССР становила понад 12 млн. чол. Ще 30 млн. громадян працювало в колгоспах, 40 млн. — у промисловості. І всюди майоріли червоні прапори. Під цими прапорами Україну спіткала друга хвиля нищення — голодомор. Досі історики розходяться в оцінках кількості жертв цього голоду — і розходження ці сягають кількох мільйонів. Голод знищив більше людей ніж страхітливий Голокост єврейського народу, влаштований нацистами теж під червоними прапорами.
Під червоними прапорами Великий Страх став фактом суспільного життя, спричиненим Великим Переломом 1929 року, Великим Голодом 1932 — 1933 років і підкріплений Великим Терором 1937 — 1938 років. Із селянина постав безпаспортний, безправний, прирівняний до раба колгоспник. Оскільки ж вижити, коли замість оплати трудоднів були «палички» на папірці, колгоспник не міг, то можна було продовжити вибіркове вилучення до ГУЛАГу — знов-таки кращих, аби було кому мити золото на Колимі, будувати БАМ та численні військові об’єкти по всьому Союзу.
Незадовго до початку другої світової війни Сталін на 180 градусів повернув кермо державної політики й із ворога нацизму перетворився на його друга та союзника, розділивши з «вождем німецького народу» Європу. Під червоними прапорами Червона армія слухняно лягла трупом у сорокаградусні морози біля лінії Маннергейма у «зимовій війні» проти Фінляндії. Сучасні історики сходяться в тому, що радянські втрати (вбитими, померлими від ран та замерзлими) у цій війні сягали півмільйона людей. Точна цифра, як завжди, а може й назавжди невідома. Додамо до цього 20 тисяч (оцінка Олександра Солженіцина) полонених фінами червоноармійців, котрі по закінченні війни були запроторені до ГУЛАГу, звідки майже ніхто не вийшов.
Того ж таки 1939 року Український фронт приєднав Західну Україну до Радянського Союзу. Українці під червоними прапорами з червоними зірками на пілотках відкрили дорогу НКВД, парткомам та колгоспам туди, де український люд тоді жив хоча й не кращим чином, але мав свої партії, свої «Просвіти», свою Церкву, свої кооперативи, навіть свої футбольні команди.
Ця ж перспектива готувалася й для всієї Європи. Та Гітлер під червоними прапорами ударив по своєму недавньому союзникові першим. Результат: лише за 1941 рік до німецького полону потрапило стільки червоноармійців, скільки їх було в армії на початок німецько-радянської війни. А в оточенні опинилися, за різними даними, від 600 тисяч до мільйона червоноармійців, мобілізованих переважно у межах України. Абсолютна більшість здалася в полон.
Під червоними прапорами генерал армії Жуков наприкінці червня 1941 року координував дії Південно-Західного і Південного фронтів. 6000 танків у Жукова проти 1000 німецьких і румунських. У Жукова — Т-34, КВ-1, Т-28. Танків таких класів Вермахт на той час не мав. У Жукова абсолютна перевага в авіації — не тільки кількісна, а і якісна. Звісна річ, вагома перевага в живій силі, в артилерії. А Чорноморський флот чого вартий! І при цьому — катастрофічна поразка, втрачено майже всі танки, половину авіації, прикордонна битва програна.
Під червоними прапорами, відступаючи, Червона армія вивозила чи знищувала все — включно з худобою і збіжжям, прирікаючи людей на голодну смерть. Полководці Жукови, Конєви, Толбухіни, Ватутіни, яким досі будує пам’ятники «вдячний український народ», за рівнем геноциду українців перевищили будь-якого з гестапівських та есесівських чинів, хіба що крім самого Гіммлера.
Потім, під червоним прапором відбувалось ще багато чого:
Новий повоєнний голод. Сталін робив стратегічні запаси продовольства для планованої на 1954 рік Третьої світової війни, яка мала принести повну й остаточну перемогу комунізму.
Нові тисячі в’язнів ГУЛАГу, що став однією з основ радянської економіки.
Хрущовське впровадження «цариці ланів» — кукурудзи, яке вкотре вже вдарило по ледь відновленому сільському господарству. Конфіскація у селян присадибних ділянок у період «розгорнутої побудови комунізму».
Тотальна руйнація решток моральних цінностей. У 60-х роках городян (робітників, службовців, студентів) влада почала масово вивозити в порядку «шефської допомоги» на огірки, на помідори, на буряки, на картоплю... «Чому при комуністах було добре? — говорили люди. — Вони крали, але й нам давали красти. А теперішня влада краде все сама. Тому ми хочемо повернення комуністів!»
Під червоним прапором 29 серпня 1949 року на Семипалатинському полігоні над солдатами і офіцерами Червоної армії випробували ядерний вибух потужністю 20 кілотонн. Вони хворіли й вмирали, але зберігали таємницю. Лікарі не ставили діагнозу — променева хвороба.
Під червоними прапорами розгорнувся вповні геній маршала Жукова — 1954 року на Тоцькому полігоні. Коли 40 тисяч вояків (не враховуючи цивільне населення) стали жертвами «учбового» застосування ядерної зброї. Прикметне, що ці навчання проводилися тоді, коли медики вже добре знали дію атомної зброї на «живу силу».
Під червоним прапором 30 жовтня 1961 року вибухнула найпотужніша воднева бомба 57 мегатонн над Новою Землею. Вибухова хвиля двічі обійшла земну кулю. Людей вивозили, але лікарі не діагностували променеву хворобу. 6 мільйонів кюрі розвіяло світом. Та гидота нікуди не ділась. Напіврозпад — сотні років…
2 червня 1962 року, новочеркаські робітники під червоними прапорами, із портретами Леніна рушили в центр міста до будівлі міськкому КПРС. Вони протестували проти підвищення цін. Подолавши загородження з танків та автомобілів, учасники мітингу дійшли до міськкому і прорвалися всередину будинку. «Декілька хуліганів, — повідомляється у зведенні КДБ, — пробралися на балкон і з провокаційною метою вивісили червоний прапор і портрет В.І.Леніна». Проти робітників рушили війська, які відкрили вогонь на ураження. Перша черга просвистіла над головами — постраждали хлопчаки, котрі сиділи на деревах. 20 людей було вбито на місці, троє померли в реанімації (половина з них підлітки). Близько 40 людей дістали вогнепальні поранення дуже специфічного характеру. В автоматних магазинах спецпідрозділів були кулі зі зміщеним центром ваги, заборонені ще Гаазькою конвенцією 1904 року. У СРСР цей вид зброї і розривні кулі активно застосовувалися під час придушення повстань у таборах і в’язницях. До вечора того ж дня було проведено масові арешти серед учасників виступів.
Майорів червоний прапор над Чорнобилем 26 квітня 1986 року, коли московська влада керувала недолугим експериментом на діючому атомному реакторі. Майоріли червоні прапори на демонстраціях, які організувала комуністична влада 1 травня 1986 року, приховавши від людей страшну всесвітню катастрофу.
Правда був недовгий період в історії України без червоних прапорів, коли Президія Верховної Ради 30 серпня 1991 року ухвалила указ «Про заборону діяльності Компартії України». Тоді жоден із них (підкреслюю, жоден, в тому числі і товариш Симоненко) не те що не вийшов з плакатом і прапором на вулицю, чи хоча б оголосив голодовку протесту від ранку й до обіду, а навіть телеграми про захист КПУ до Верховної Ради не прислав.
Звичайно, люди пам’ятають, що під червоним прапором здобута перемога у найкривавішій Великій Вітчизняній війни. Але, на свято Перемоги переможці чомусь не радіють, а плачуть, бо підсвідомо розуміють, що цієї війни взагалі могло б не бути, якби комуністи не прагнули всесвітньої революції.
А над моїм містом повисли червоні прапори, як символи неукраїнства непатріотичної місцевої влади.
Вивчав нашу історію, користуючись історичними розвідками доктора філософії, лауреата Шевченківської премії, багаторічного в’язня ГУЛАГу Є.О. Сверстюка, а також іншими відкритими джерелами,
ЯРОСЛАВ. [email protected]
