Я обіцяв редакції відповісти на усі запитання, які мені зададуть. Чесно кажучи, вважав, що людей зацікавить моє ставлення до багатьох проблем нашого міста і нашої країни. Всупереч цьому, вони чомусь мають інший інтерес — хто я такий. Але ж «Провинция» не належить до «жовтої» преси. Це тільки «жовта» преса придивляється, яку білизну носить та чи інша відома особа, або хто оженився і скільки має коханок. Взагалі, непорядно заглядати у будь-чиє приватне життя. Своїми статтями я розкрився відвертіше, ніж будь-хто. Читайте і зрозумієте. Я звичайна людина. А у цьому складному світі запитань набагато більше, ніж відповідей. І надати вичерпну відповідь на все, про що запитають читачі, я, звичайно, не можу.
Здравствуйте, уважаемый Ярослав! Я прочитываю почти все ваши статьи, потому что я студентка, а вы часто пишете на историческую тему. Однажды это даже помогло мне сдать зачет. Поэтому большое вам спасибо! Но мои папа с мамой совсем другого мнения о ваших публикациях, они вызывают у них негативную реакцию. Мне кажется, причиной этому - ваш псевдоним. Если бы они знали, что вы молоды по возрасту, т.е. «не ведаете, о чем говорите», то они бы успокоились. А если бы выяснилось, что вы - человек их поколения, т.е. «ведаете», то они, скорее всего, начали думать над темами, которые вы поднимаете. Поэтому спрошу: «Зачем вам маска?» Может быть, сбросите ее, пользуясь случаем?
Анюта, студентка ДонНУ.
Мне маска нужна именно для тех людей, которые судят не по смыслу высказанного, а по возрасту, должности, национальности или по размеру лифчика того, кто эту мысль высказал. Я пишу не для них, а для тех, кто в любом возрасте готов учиться. Для тех, кто умеет думать. Для тех, кто умеет спорить. Для тех, кто умеет читать между строк. Разве не всё равно, кто высказал мысль? Если она спорная, то опровергайте. Аргументы должны быть весомые и неопровержимые. В науке последнюю точку в споре ставит результат эксперимента. Например, образованный человек Олег Покальчук высказал такое предположение: «Часом здається, що для пошуку національної ідеї було б дуже корисно, щоб Крим і деякі економічно й політично депресивні регіони України якось уранці опинилися в складі Російської Федерації. Вдень пред’явили свої фінансово-апаратні претензії Держдумі, ввечері отримали виразну відповідь і вранці почали збиратися назад в Україну». Можно поспорить, а можно и попробовать, то есть, провести эксперимент.
Я не думаю, что если человек молод, то он «не ведает о чём говорит». Скорее наоборот. Именно пожилые люди, зашоренные коммунистической пропагандой, не могут, анализируя факты, сделать правильные выводы. Переубедить их почти невозможно. Да я и не ставлю такую задачу. Поэтому, я очень надеюсь именно на молодых, образованных людей, которые смогут изменить нашу жизнь к лучшему. Удачи Вам, Анюта!
Не скушно тебе в одиночестве твоем? Видишь, и вопросов к тебе нет, даже ругательных... Так что помни об этом, когда будешь «самовыражаться» в очередной раз. Лично мне нравилось как ты пишешь на коммунальные темы. Это и был твой Конек. Но ты пересел на другого или чужого и тот завез тебя в политические дебри. Ты перестал быть интересен, а следовательно полезен. Прости, если сказал обидное.
Вова.
Нет, не скучно. Потому что самый опасный воин — воин одиночка. Его никто не может предать. Извини и ты меня, дружок! За то, что не пишу специально для тебя и по твоему заказу. И кто тебя убедил в том, что я мечтал быть тебе полезным? Ты наверное о-о-очень большой начальник, или был таковым. Поэтому и делишь людей на две категории — одна для тебя полезная, другая бесполезная. Ни один «начальник» никогда не ограничит круг проблем, которых я касаюсь. И ни один «начальник» не будет мне диктовать, что дозволено, а что не дозволено обсуждать. Именно для этого и существует свободная пресса.
Никакой загадки в собирательном образе Ярослава нет. Под этим псевдонимом пишет удалившаяся от нормальной журналистики Разпутько Г.Н. и юрист Стещенко С.В., объединившиеся в злобе к городским властям.
Знающий человек.
А если ты ошибаешься, «знающий человек»? Я благодарен настоящему журналисту Разпутько Галине за предоставленную возможность мне высказаться. Я благодарю редактора Михаила Разпутько за понимание, сопереживание и точность в выборе рисунков-иллюстраций для моих статей. Я благодарю Сергея Стещенко за грамотные юридические консультации. А злобы в моей публицистике нет никакой. И вранья тоже нет. Иначе, эта оккупационная власть давно бы нашла на меня управу. А вот правды городские власти не любят. Роженко ведёт настоящую войну против жителей города, в котором я живу. Он уже выиграл битву с душевнобольными, лишив их единственного в городе психдиспансера. Он, как и подобает захватчику-оккупанту, застраивает заповедную зону. Он в угоду своим карманным интересам ведет непримиримую войну с пассажирами-льготниками. Он побеждает в сражении с зелеными островками, беспощадно вырубая деревья в городе, где каждый листик должен быть на счету. Он, вопреки закону, дерибанит придомовые территории. Правда, он не победил радиационное пятно. Да он с ним и не боролся. Он бы не посмел так поступать, если бы «знающие» люди не избрали ему карманный городской совет.
Неможливо надати шпальти газети величезним, багатосторінковим листам на адресу Ярослава від Ткача О. І., місцевого мешканця з вулиці Орловської. Неможливо також обрати хоча б деякі фрагменти цих листів, бо думки дуже сумбурні, а звинувачення необґрунтовані. Якщо сказати інженерною мовою, співвідношення сигнал-шум вкрай несприятливе. Але читач зрозуміє зміст листів із відповіді Ярослава цьому дописувачу.
Шановний Олександре Івановичу! В жодній партії я ніколи не був. Починав працювати з 14 років. Ніколи не був державним службовцем, або номенклатурою. В шахті тих, хто натирав мозолі, якими Ви так хизуєтесь, ми зневажали, бо резонно вважали, що вони, або не мали достатнього вміння, або не могли привести до ладу власний інструмент (лопату, кайло та інше).
Своїми статтями я знайомлю людей з тією інформацією, якої немає навіть в Інтернеті. Я усвідомлюю, що не все в них зрозуміло. Для цього потрібно мати попередню освіту. Я маю на увазі зовсім не інститут, бо людина вчиться завжди. І не потрібно Вам хвалитись тим, що «университетов не заканчивал».
Зараз доступ до будь-якої інформації нікому не закритий. Це в ті, захвалювані Вами часи, навіть про страшенний землетрус в Туркменії не писали. А за розмови про голод можна було потрапити за грати. Все було добре, якщо вірити радянським газетам і журналам. Отже потрібно нарешті комусь розбавити ту брехню правдою. А ця правда багатьом не подобається так само, як не подобається сусід, який повідомив і надав докази чоловікові, що його жінка хвойда.
Українець, який лауреатів Шевченківської премії не знає і питається: «Кто такой?» і «Для меня он не авторитет, как и для многих тех сотен тысяч людей, ездящих в электричках» — манкурт, що забув про своє коріння. Не потрібно розписуватись за «сотни тысяч».
Я давно зрозумів, що навчити когось будь-чому неможливо, якщо ця людина сама цього не прагне. Навіть власних дітей. Тільки велике бажання самому вчитись призводить до позитивного результату. І не потрібно хизуватись невіглаством. Як зазначив письменник Ігор Буніч: «Нет худшего ига, чем иго собственного невежества».
Я Вас розумію. У Вас нестримне бажання довести свою думку до загалу. Але навіщо повторювати ту брехню, якою отруїла Вас радянська пропаганда. І навіщо повторювати те, про що зараз, захлинаючись слиньми, пише комуністична преса. Я щоденно отримую цю інформацію, читаючи такі газети. Це може зробити кожний. Можна в бібліотеці узяти підшивки радянських газет. Хіба що крім центральних газет 1939-1940 року, які були вилучені з бібліотек СРСР, де вихваляли Гітлера, як ліпшого друга і спільника. А от про що пишу я, в газетах прочитати неможливо.
До речі, де Ви вичитали в мене, що схвалюю теперішню владу, або тих, хто загарбав народну землю і заводи? Вони аж верещать від моїх статей, падають на підлогу і дригають ніжками. Значить я надавив на болюче місце. Значить я сказав правду.
Я знаю, чому багато людей тужать за радянським минулим. Вони згадують, що можна було працювати аби як, і отримувати так само, як і той що, за Вашими словами, «здуру» надривався. Вони згадують, що можна було вкрасти будь що. Порівняйте радянську кондитерську фабрику і сучасний «Конти». Вони згадують, що можна було пиячити і на роботі і вдома, і не було на те ради. Бо людей завжди не вистачало, тому питущих не виганяли, а горілка майже нічого не коштувала. Вони згадують про хліб, настільки дешевий, що ним годували худобу. І ніхто не переймався тим, що це святотатство. Ніхто не переймався, що він був такий дешевий, тому що мільйони тон зерна закуповувались за кордоном за нафту, яку, забруднюючи довкілля, перекачували на Захід. Перекачували не враховуючи потреб наступних поколінь. Вони згадують, що можна було заробити, повідомляючи в КДБ про кожний крок неблагонадійних.
Звичайно, все це можливо і зараз, але не в таких масштабах, бо тоді кожний третій був стукачем. Вони згадують, що всі мали надію отримати пенсію 120 ре. незалежно від напруженості праці.
Такі люди, як Ви, не оберуть майбутнім Президентом Анатолія Гриценка. Вони оберуть Януковича. В цьому і є трагедія моєї України.
А більшість сумує за мискою з їдлом, бо для них свобода порожній звук. Що ж — кожному своє. А я обираю свободу.
Вы много писали на коммунальную тему и частности об «автономке». Я все не пойму, что будет с отоплением квартир кто не потянет установку этого отопления, а «теплосеть» из-за отделения платежеспособных клиентов обанкротится?
Nils.
Спасибо за вопрос Nils. Я подробно, насколько это возможно, отвечу на него в следующем номере.
(продовження буде)
ЯРОСЛАВ. [email protected]
Зачем вам эта маска?
Здравствуйте, уважаемый Ярослав! Я прочитываю почти все ваши статьи, потому что я студентка, а вы часто пишете на историческую тему. Однажды это даже помогло мне сдать зачет. Поэтому большое вам спасибо! Но мои папа с мамой совсем другого мнения о ваших публикациях, они вызывают у них негативную реакцию. Мне кажется, причиной этому - ваш псевдоним. Если бы они знали, что вы молоды по возрасту, т.е. «не ведаете, о чем говорите», то они бы успокоились. А если бы выяснилось, что вы - человек их поколения, т.е. «ведаете», то они, скорее всего, начали думать над темами, которые вы поднимаете. Поэтому спрошу: «Зачем вам маска?» Может быть, сбросите ее, пользуясь случаем?
Анюта, студентка ДонНУ.
Мне маска нужна именно для тех людей, которые судят не по смыслу высказанного, а по возрасту, должности, национальности или по размеру лифчика того, кто эту мысль высказал. Я пишу не для них, а для тех, кто в любом возрасте готов учиться. Для тех, кто умеет думать. Для тех, кто умеет спорить. Для тех, кто умеет читать между строк. Разве не всё равно, кто высказал мысль? Если она спорная, то опровергайте. Аргументы должны быть весомые и неопровержимые. В науке последнюю точку в споре ставит результат эксперимента. Например, образованный человек Олег Покальчук высказал такое предположение: «Часом здається, що для пошуку національної ідеї було б дуже корисно, щоб Крим і деякі економічно й політично депресивні регіони України якось уранці опинилися в складі Російської Федерації. Вдень пред’явили свої фінансово-апаратні претензії Держдумі, ввечері отримали виразну відповідь і вранці почали збиратися назад в Україну». Можно поспорить, а можно и попробовать, то есть, провести эксперимент.
Я не думаю, что если человек молод, то он «не ведает о чём говорит». Скорее наоборот. Именно пожилые люди, зашоренные коммунистической пропагандой, не могут, анализируя факты, сделать правильные выводы. Переубедить их почти невозможно. Да я и не ставлю такую задачу. Поэтому, я очень надеюсь именно на молодых, образованных людей, которые смогут изменить нашу жизнь к лучшему. Удачи Вам, Анюта!
Привет, Ярослав!
Не скушно тебе в одиночестве твоем? Видишь, и вопросов к тебе нет, даже ругательных... Так что помни об этом, когда будешь «самовыражаться» в очередной раз. Лично мне нравилось как ты пишешь на коммунальные темы. Это и был твой Конек. Но ты пересел на другого или чужого и тот завез тебя в политические дебри. Ты перестал быть интересен, а следовательно полезен. Прости, если сказал обидное.
Вова.
Нет, не скучно. Потому что самый опасный воин — воин одиночка. Его никто не может предать. Извини и ты меня, дружок! За то, что не пишу специально для тебя и по твоему заказу. И кто тебя убедил в том, что я мечтал быть тебе полезным? Ты наверное о-о-очень большой начальник, или был таковым. Поэтому и делишь людей на две категории — одна для тебя полезная, другая бесполезная. Ни один «начальник» никогда не ограничит круг проблем, которых я касаюсь. И ни один «начальник» не будет мне диктовать, что дозволено, а что не дозволено обсуждать. Именно для этого и существует свободная пресса.
Секрет Полишинеля
Никакой загадки в собирательном образе Ярослава нет. Под этим псевдонимом пишет удалившаяся от нормальной журналистики Разпутько Г.Н. и юрист Стещенко С.В., объединившиеся в злобе к городским властям.
Знающий человек.
А если ты ошибаешься, «знающий человек»? Я благодарен настоящему журналисту Разпутько Галине за предоставленную возможность мне высказаться. Я благодарю редактора Михаила Разпутько за понимание, сопереживание и точность в выборе рисунков-иллюстраций для моих статей. Я благодарю Сергея Стещенко за грамотные юридические консультации. А злобы в моей публицистике нет никакой. И вранья тоже нет. Иначе, эта оккупационная власть давно бы нашла на меня управу. А вот правды городские власти не любят. Роженко ведёт настоящую войну против жителей города, в котором я живу. Он уже выиграл битву с душевнобольными, лишив их единственного в городе психдиспансера. Он, как и подобает захватчику-оккупанту, застраивает заповедную зону. Он в угоду своим карманным интересам ведет непримиримую войну с пассажирами-льготниками. Он побеждает в сражении с зелеными островками, беспощадно вырубая деревья в городе, где каждый листик должен быть на счету. Он, вопреки закону, дерибанит придомовые территории. Правда, он не победил радиационное пятно. Да он с ним и не боролся. Он бы не посмел так поступать, если бы «знающие» люди не избрали ему карманный городской совет.
Ткачу Олександру Івановичу.
Неможливо надати шпальти газети величезним, багатосторінковим листам на адресу Ярослава від Ткача О. І., місцевого мешканця з вулиці Орловської. Неможливо також обрати хоча б деякі фрагменти цих листів, бо думки дуже сумбурні, а звинувачення необґрунтовані. Якщо сказати інженерною мовою, співвідношення сигнал-шум вкрай несприятливе. Але читач зрозуміє зміст листів із відповіді Ярослава цьому дописувачу.
Шановний Олександре Івановичу! В жодній партії я ніколи не був. Починав працювати з 14 років. Ніколи не був державним службовцем, або номенклатурою. В шахті тих, хто натирав мозолі, якими Ви так хизуєтесь, ми зневажали, бо резонно вважали, що вони, або не мали достатнього вміння, або не могли привести до ладу власний інструмент (лопату, кайло та інше).
Своїми статтями я знайомлю людей з тією інформацією, якої немає навіть в Інтернеті. Я усвідомлюю, що не все в них зрозуміло. Для цього потрібно мати попередню освіту. Я маю на увазі зовсім не інститут, бо людина вчиться завжди. І не потрібно Вам хвалитись тим, що «университетов не заканчивал».
Зараз доступ до будь-якої інформації нікому не закритий. Це в ті, захвалювані Вами часи, навіть про страшенний землетрус в Туркменії не писали. А за розмови про голод можна було потрапити за грати. Все було добре, якщо вірити радянським газетам і журналам. Отже потрібно нарешті комусь розбавити ту брехню правдою. А ця правда багатьом не подобається так само, як не подобається сусід, який повідомив і надав докази чоловікові, що його жінка хвойда.
Українець, який лауреатів Шевченківської премії не знає і питається: «Кто такой?» і «Для меня он не авторитет, как и для многих тех сотен тысяч людей, ездящих в электричках» — манкурт, що забув про своє коріння. Не потрібно розписуватись за «сотни тысяч».
Я давно зрозумів, що навчити когось будь-чому неможливо, якщо ця людина сама цього не прагне. Навіть власних дітей. Тільки велике бажання самому вчитись призводить до позитивного результату. І не потрібно хизуватись невіглаством. Як зазначив письменник Ігор Буніч: «Нет худшего ига, чем иго собственного невежества».
Я Вас розумію. У Вас нестримне бажання довести свою думку до загалу. Але навіщо повторювати ту брехню, якою отруїла Вас радянська пропаганда. І навіщо повторювати те, про що зараз, захлинаючись слиньми, пише комуністична преса. Я щоденно отримую цю інформацію, читаючи такі газети. Це може зробити кожний. Можна в бібліотеці узяти підшивки радянських газет. Хіба що крім центральних газет 1939-1940 року, які були вилучені з бібліотек СРСР, де вихваляли Гітлера, як ліпшого друга і спільника. А от про що пишу я, в газетах прочитати неможливо.
До речі, де Ви вичитали в мене, що схвалюю теперішню владу, або тих, хто загарбав народну землю і заводи? Вони аж верещать від моїх статей, падають на підлогу і дригають ніжками. Значить я надавив на болюче місце. Значить я сказав правду.
Я знаю, чому багато людей тужать за радянським минулим. Вони згадують, що можна було працювати аби як, і отримувати так само, як і той що, за Вашими словами, «здуру» надривався. Вони згадують, що можна було вкрасти будь що. Порівняйте радянську кондитерську фабрику і сучасний «Конти». Вони згадують, що можна було пиячити і на роботі і вдома, і не було на те ради. Бо людей завжди не вистачало, тому питущих не виганяли, а горілка майже нічого не коштувала. Вони згадують про хліб, настільки дешевий, що ним годували худобу. І ніхто не переймався тим, що це святотатство. Ніхто не переймався, що він був такий дешевий, тому що мільйони тон зерна закуповувались за кордоном за нафту, яку, забруднюючи довкілля, перекачували на Захід. Перекачували не враховуючи потреб наступних поколінь. Вони згадують, що можна було заробити, повідомляючи в КДБ про кожний крок неблагонадійних.
Звичайно, все це можливо і зараз, але не в таких масштабах, бо тоді кожний третій був стукачем. Вони згадують, що всі мали надію отримати пенсію 120 ре. незалежно від напруженості праці.
Такі люди, як Ви, не оберуть майбутнім Президентом Анатолія Гриценка. Вони оберуть Януковича. В цьому і є трагедія моєї України.
А більшість сумує за мискою з їдлом, бо для них свобода порожній звук. Що ж — кожному своє. А я обираю свободу.
Отопление...
Вы много писали на коммунальную тему и частности об «автономке». Я все не пойму, что будет с отоплением квартир кто не потянет установку этого отопления, а «теплосеть» из-за отделения платежеспособных клиентов обанкротится?
Nils.
Спасибо за вопрос Nils. Я подробно, насколько это возможно, отвечу на него в следующем номере.
(продовження буде)
ЯРОСЛАВ. [email protected]
