УПА

Март 24, 2008 Автор: Антипропаганда

МИКОЛА ЛЕБЕДЬ

УПА
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
ЇЇ ГЕНЕЗА, РІСТ І ДІЇ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ
СОБОРНУ ДЕРЖАВУ

ВСТУПНЕ СЛОВО
Очі всього світу були спрямовані в часі Другої світової війни на Східню Европу, зокрема на Україну, де впродовж довгих воєнних років відбувався небувалий досі в історії змаг між двома найбільшими європейськими потугами. Але світ дивився на Україну не як на самостійний підмет у тому змагу, а як на широку арену, на якій перекочувалися в одну, то в другу сторону полчища воюючих сторін, на якій зударялися їх велетні-панцері, над якою розгравалися завзяті повітряні бої летунських ескадр.
Гуркіт моторів, розриви бомб і брязкіт заліза та панцерів, словом — боротьба матеріяльно-технічних сил за матеріяльні цілі обох імперіялістичних потуг приглушували процес народжування, росту, оформлювання і вияву ідейних сил українського народу, який став до одчайдушного бою за вселюдські ідеали волі, правди і справедливости проти загарбництва, насилля, гніту і поневолення, що їх несли Україні і всім народам світу гітлерівська Німеччина і СРСР. Чиста ідея стала до боротьби з матерією. Обидва воюючі імперіялізми, хоч і зводили між собою скажений бій за гегемонію у світі, супроти інших народів застосовували ті самі прийоми. Нищили гідність людини, здавлювали всі ідейні пориви, топтали все святе та Боже. Людину, створену на образ і подобу Божу, хотіли обернути в тварину, а цілі народи — в отари рабів-невільників! — Ось саме тим двом диким імперіялізмам український народ оголосив війну. Війну на життя і смерть. Війну, яка з незменшеною завзятістю і нечуваним героїзмом ведеться досьогодні проти СРСР, що залишився на широкій бойовій арені хвилевим переможцем над своїм імперіялістичним противником, але не зумів ще розіграти останнього переможного бою із своїм ідейним противником, українським народом. Український народ живе і бореться. Тирани, диктатори з'являються на історичній арені, заблистять Нероновою славою і гинуть. А слідом за ними несеться проклін людства і осуд цілої історії.
Як закінчиться сучасна збройна боротьба українського народу, важко передбачити. Як довго ще проріджувані лави Української повстанської армії будуть витримувати скажені наступи червоних сталінських опричників, не хочемо ставити тут прогноз. Важне те, що боєць УПАрмії не здає з рук своїх зброї, хіба, що серце його прошиє ворожа куля, і з мертвих рук зброя випадає. Важне те, що можна знищити людину — винищенням спричинити спустошення серед народу, але коли живе бодай якась його частина, ворогові не вдасться знищити віри в його відродження, віри в перемогу справедливої ідеї над брутальним насиллям. Ідея боротьби українського народу за свої національні права і свою суверенну державу в сім'ї вільних народів світу невмируща!
І друге — важно ствердити перед усім світом, цілою історією і майбутніми людськими поколіннями, що в останній воєнній завірюсі український народ, єдиний серед європейських Народів, зберіг чистоту ідеї боротьби проти нелюдських тоталітарних режимів. В часі, коли інші народи входили з одним чи другим тоталізмом в союзи, коли складали з ними договори приязні, коли засідали при одних конференційних столах, український народ вів боротьбу на два фронти, з брунатною й червоною диктатурами. Без чужої помочі, без слова признання чи моральної підтримки, спираючись на своїх власних силах, з глибокою вірою в справедливість своєї боротьби, український народ виступив до нерівних змагань. Український народ був осамітнений в цій боротьбі, але це була почесна самітність, і сьогодні він може бути гордий на неї. Бо своїм осамітненням він урятував гідність не тільки свою, але й всього людства, яке зачарувала та осліпила блискуча свастика або кривава червона звізда. Потоптаний прапор, що на ньому виписані слова волі й справедливости для кожної людини і кожного народу, український народ, єдиний в останній світовій завірюсі, підняв з земної пороші і міцно держить його в своїх руках досьогодні. Може сучасний світ ще не вміє оцінити того вкладу українського народу в ідейну скарбницю людства, та ми віримо, що вже недалекі наступні покоління найдуть справедливу оцінку і зрозуміють вагу і значення безкомпромісової боротьби українського народу з гітлерівською і большевицькою диктатурами. Ідею волі людини і народів не можна з ними ніяк погодити, бо між ними така безодня, як між волею і рабством, між правдою і брехнею, між справедливістю і беззаконням. І тому світ мусить зрозуміти цю правду, що український народ, ведучи боротьбу на два фронти проти свого поневолення, боровся і бореться не тільки за своє право, але також за вселюдські ідеали; що в цій боротьбі він зберіг не тільки національну гідність, але що й досьогодні він рятує гідність цивілізованого людства, будить приспане сумління й відкриває людству очі на грізне грядуче завтра, яке нависло над усім світом, коли він вчас не зрозуміє, що беззаконня, насилля та рабство і компроміси з ними мусять бути зметені з лиця землі.
Буря кількарічної війни прогула над Україною, але велетенський ідейний та збройний змаг українського народу за своє визволення з-під большевицького гніту і за своє повне суверенне державне життя триває далі. І хоч большевицький загарбник старається приглушити ці геройські змагання і пильно дбає про те, щоб світ про них не довідався і мовчав, то все ж таки в останньому часі все більше вісток про боротьбу УПАрмії з большевицьким наїзником проходить крізь залізну заслону до цивілізованого світу. Правда, ці вістки нераз деформовані і в інтерпретації суті й характеру самої боротьби не вірні, та в одному вони говорять правду. Існує широко розгорнений український революційний рух, існують збройні, повстанські сили українського народу — УПАрмія, існує боротьба з большевицьким загарбником.
Наше завдання — розкрити правду про Україну за останні роки визвольної боротьби; хочемо вказати українському громадянству на геройську сторінку нашої недавньої і сучасної боротьби! Хочемо вірно і об'єктивно, подаючи факти, дати, документи, фотознімки та ввесь доступний свій і чужий джерельний матеріял, відтворити той процес, що проходив на Україні впродовж останніх бурхливих років. Як народжувалася; росла й могутніла українська самостійницька ідея, які форми вияву вона прибирала, з якими труднощами вона боролася, словом — хочемо розірвати занавісу над нашим недавнім минулим перед своїми і чужими; ось це провідна думка наших видань.
В широких українських масах, зокрема в бійцях УПА та в революціонерах-самостійниках, погляд на твердий пройдений шлях буде кріпити віру в остаточну перемогу; для тих українців, що перебувають на чужині нехай ця правда буде закликом до єднання між собою та з Рідною Землею. Нехай вона збудить свідомість, що ми не народ рабів, а борців, що завжди в історії і посьогодні стоїть а авангарді боротьби за вселюдські ідеали волі й справедливости.
Пресове бюро Української Головної Визвольної Ради видає оце першу основнішу публікацію, що має служити наміченій меті — розкрити правду про Україну. Ім'я автора не чуже українській суспільності. Він — помітна політична постать в українському житті останніх півтора десятка років, один з провідних членів Організації українських націоналістів, революційний діяч і невтомний організатор визвольно-революційного руху на Україні. Засуджений, як один з головних обвинувачених, у відомому Варшавському процесі на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, довголітній в'язень польських тюрем, в 1939 р. після упадку Польщі виходить на волю і з незміненим запалом віддає себе дальше праці в організуванні революційної боротьби проти займанців України. Коли в 1941 р., недовго після вибуху німецько-большевицької війни, німці виарештовують ряд провідних членів ОУН і членів Українського Державного Правління та починають нищівну акцію супроти українського самостійницького руху, він — член УДП і Проводу ОУН, — один з небагатьох, що врятувалися перед арештами Ґестапа, бере на себе важкий обов'язок переорганізувати проріджені кадри українських самостійників, доповнити їх, закріпити позиції руху по всій Україні і перейти до протиударів на фронтах боротьби проти гітлерівських і большевицьких займанців. Як перед тим НКВД, так і тепер Ґестапо розсилає по всіх поліційних станицях стежні листи і визначує нагороди за його голову...
Тимчасом український самостійницький революційний рух, визначним організатором і душею якого був саме автор, росте й могутніє. Вже в другій половині 1942 р. оформлюються перші збройні частини Української повстанської армії. 1 тут ми приходимо до теми опрацьованої автором монографії. Це генеза, ріст і дії Української повстанської армії УПА.
Від кількох років ворог поборює її і зброєю і своєю забріханою пропагандою. Лють і оскаженілість ворожих чинників для кожного українця зрозумілі. Все, що для нас дороге і святе, вони опоганюють та обкидують болотом! Чи ж не виклинали впродовж сторіч і не виклинають досі славного гетьмана Мазепу й мазепинців? Чи ворог може спокійно вимовити ім'я сл. п. Петлюри чи Коновальця? А УПА і ввесь український самостійницький рух — це ж кість від кости і тіло від тіла тих великих державних мужів і наших національних героїв! Тому документарна праця, що розкриє перед світом правду про наш самостійницький рух, зокрема про генезу, характер і дії УПА, розкриє ворожу забріханість.
Та, окрім тих причин, в загальному вичувався в українському громадянстві брак основнішої публікації на цю тему.
Ідучи назустріч бажанню українських громадян і своїх друзів, автор узяв на себе це завдання, бо саме він, що був не тільки постороннім свідком, але й учасником та співтворцем того великого процесу визвольної боротьби на Україні за часів німецької окупації, міг найкраще змалювати ці роки великих революційних змагань. — Праця, яку даємо в руки українському громадянству, не є історією останніх років України. Писати історію ще передчасно, замалий простір ділить нас від нещодавніх подій, а, врешті, процес визвольної боротьби ще не завершений, шлях до нашої мети, до виборення Української Держави ще не пройдений. З уваги на те, що не про всі речі, зокрема такі, що розкривали б таємниці сучасної боротьби, можна вже сьогодні писати, головна увага автора присвячена висвітленню визвольної боротьби українського народу проти його основних ворогів у тому часі, гітлерівської Німеччини і большевицької Москви. Все інше порушено тільки в такій мірі, наскільки воно безпосередньо цю боротьбу скріплювало, чи пак послаблювало.
Праця, яку віддаємо до рук українському читачеві, не є історією. Є це вірніш хроніка, ілюстрована документарним матеріялом. Але хроніка, в якій основне — не сухе зіставлення подій, що слідували одна по одній, а — українська самостійницька ідея. Ми бачимо, як ця ідея родилась у давньому нашому минулому, як вона безпосередньо після нашої програної в 1920-21 рр. переходить у підпілля, як в ньому росте і стає надхненням для широких українських мас. Перед нашими очима пересуваються картина за картиною. Приходить 1941 рік і ця, здавлювана всіма окупантами України ідея, маніфестує себе перед світом в проголошенні української державности. І знову йдуть удари за ударами від нового займанця. Перед нами прекрасна картина боротьби невеликого гурту людей, самостійників з ОУН, за те, щоб ідея самостійности України стала власністю всього українського народу. Завдяки жертвенній праці й боротьбі українських революціонерів-самостійників, самостійницька ідея доходить до найдальших закутин української землі. Вона опановує серця і душі українських народних мас. І саме цей процес мобілізації українських душ довкола самостійницької ідеї — це наймогутніше явище останніх років визвольних змагань українського народу. Ідейно змобілізовані всі шари української суспільности дають вияв своїй готовості захищати права українського народу. Ідея починає діяти в конкретних формах наперед пасивного спротиву, з часом збройної самооборони в малих боєвих відділах, а в кінці рух самооборони перетворюється у велике збройне повстання. Для захисту і перемоги самостійницької ідеї організується і росте УПАрмія, єдина в світі армія створена нечуваним зусиллям поневоленого народу. Самостійницька ОУН виконала в тому процесі велетенські завдання. Вона зуміла перелити ідейно-політичний зміст визвольної боротьби в душі українських мас і надхнути їх до боротьби, що своє організаційно-збройне завершення найшла в УПА. Але процес ще не закінчений. З рядів УПА ініціюється політичне оформлення цілого самостійницького руху в Україні в покликанні до життя найвищого державного керівництва цілими визвольними змаганнями українського народу — Української Головної Визвольної Ради.
Самостійницька ОУН, Українська повстанська армія, Українська Головна Визвольна Рада — це ланки одного нерозривного ланцюга в розвої української політичної думки і в процесі революційно-визвольної боротьби українського народу. А організуючим, об'єднальним і керівним чинником у них була й є українська самостійницька ідея й боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу. Хто цього не хоче бачити й розуміти, той ніколи не зрозуміє ні недавнього минулого, ні сучасного України.
Свою працю автор присвячує "Борцям за Українську Самостійну Соборну Державу минулого, теперішнього й майбутнього". І це зрозуміле. Тисячі борців умирали за українську державу, вмирали здебільшого як невідомі герої на широких степах України, їх ім'ям було "сини і дочки України". Інші стоять сьогодні в нерівних боях, а ще інші прийдуть до них, щоб виконати наказ "збудувати Українську Державу". Для одних ця праця буде пам'ятником, для інших школою і дороговказом. — Віддаючи цю працю до рук тих, що боряться чи готові боротися, зокрема до рук українського молодого покоління, ми бажали б, щоб вона виконала своє завдання; щоб не тільки розкрила правду про недавнє геройське минуле України, але й була вояцькою школою характерів українського молодого покоління.
І накінець, ще одна просьба до наших читачів. Перед нами перша частина писаної хроніки Української повстанської армії. Це не сенсаційний твір, ні модерний роман. З хроніки говоритиме важка, правдива й геройська дійсність останніх років визвольних змагань України. Хроніку творили борці й герої, українські революціонери-самостійники, борці УПА і ввесь український народ. Кожна її сторінка писана їх жертвами і їх кров'ю. Самі слова заслабкі, щоб відтворити велич тієї жертви. Тому, беручи до рук хроніку УПА, читаймо її як святу книгу недавнього буття українського народу і так зложім наш поклін і салют тим усім, що ці світлі сторінки української історії писали своєю кров'ю і жертвою в геройській боротьбі за Українську Державу.
1946
о. д-р Іван Гриньох

У 40-ЛІТТЯ ВИДАННЯ ПЕРШОЇ ДОКУМЕНТАЦІЙНОЇ ПРАЦІ, ПРИСВЯЧЕНОЇ УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АРМІЇ

Сорок років тому, рік після закінчення Другої світової війни, Пресове бюро Української Головної Визвольної Ради видало об'ємом невелику, змістом багатомовну працю. Її назва «УПА. Українська повстанська армія». Її провідна ідея — одкровення минулого, знамення прийдешнього. Автор праці — Микола Лебедь, «невтомний організатор визвольно-революційного руху на Україні», як мовиться у вступі до праці, і, тут додамо, політична постать, що вирізьбила тривалу печать на всіх процесах розвитку й дії національних самостійницьких формацій у визвольній боротьбі українського народу за відродження й побудову своєї державної суверенности.
Хоч праця з'явилася на еміграції, не названо в ній ні місця видання, ні друкарні, в якій вона друкувалася, бо умови, в яких вона народилася, були подібні до тих, в яких поставали й розповсюджувалися різні підпільні видання в Україні.
У чому ж була складність тих умов появи цієї праці? Сьогодні можемо назвати те, чого не подано у виданні: місце видання і друкарню, і коротко вказати на всі труднощі, які треба було перебороти. Пригадуємо: Німеччина й Австрія, країни, в яких опинилися сотні тисяч українців, між ними одні вивезені на примусові роботи, інші, що пережили пекло концентраційних таборів, ще інші, що рятувалися перед наступом більшовиків, — були поділені на окупаційні зони. Комунікаційні шляхи перервані. Між переможцями-альянтами «фратернізація», енкаведівські загони, користуючися хаотичним становищем, полювали на людей для репатріяції... Більшість українців знаходили притулок у таборах для «переміщених» осіб, розкинених по всіх зонах. В очікуванні дальшої невідомої долі українці влаштовували своє тимчасове життя; за зразками, винесеними з батьківщини, відновлювали свою працю громадські, культурні, навчальні, молодіжні й церковні установи. І, без уваги на всі слабості, треба сказати, що за тих післявоєнних років українські вихідці з рідної землі дали свідоцтво своїх суспільних і громадсько-творчих здібностей. Менше відрадним явищем була т. зв. таборова партійна політика. Залишаємо оцінку цього явища майбутнім дослідникам. З відстані кількох десятиліть назвемо цю «політику» безкорінною і безвітрильною, відірваною від кореня, України, і без чіткої орієнтації на діючі силові визвольно-політичні фактори в Україні з їх військовим і політичним керівництвом.
Серед вихідців з України були й такі, яким доручено донести до відома свого і чужого світу правду про Україну. Між ними автор праці — Микола Лебедь, генеральний секретар закордонних справ Української Головної Визвольної Ради. З найближчою родиною і кількома друзями, що вийшли живими з німецьких концентраційних таборів, опиняється він у Римі. Живе на нелегальному становищі, бо на підставі енкаведівських гончих листів його ім'я стоїть на списку осіб, що їх видачі вимагає Москва від італійського уряду... Найбільшим скарбом, що його врятував Автор, був, правда, не в цілому, але бодай його велика частина, — архів з цінними документами підпільної боротьби українського народу за років Другої світової війни. І хоч Авторові доводилося жити «на валізках», він заходився коло виготовлення документальної праці про УПА. Ченці старого василіянського манастиря в Ґротта Ферратта, українські друкарі, вислані туди за міжвоєнних часів митр. Андреєм, беруться за друк праці. Виготовлені «щітки» передають до коректи. Робиться вона в Римі й Мюнхені. Переборюючи комунікаційні труднощі, користуючися виключно кур'єрами-підпільниками. Хоч усе це некорисно відбивалося на своєчасному випуску праці, вона з'являється. Увесь наклад праці тими ж таки кур'єрськими шляхами перевозиться чи радше — «переноситься» з Риму на північ від Альп. До рук вихідців з України, годованих незліченними циклостилевими таборовими виданнями, потрапляє чепурне видання, книжка про УПА. Перед читачем розгортається згущена панорама боротьби рідного народу... Промовляють до нього не крилаті слова, а документи, світлини, описи боїв з окупантами, живі й загиблі в боях учасники визвольного підпілля й Української повстанської армії. Золотою ниткою проведена в документах основна ідея — ідея боротьби за національні і вселюдські права людини, ідея змагу духа з матерією. Мета документальної праці — незрячим відкрити очі, щоб прозріли; недовіркам — сказати правду, щоб повірили.
Основною метою видання праці «УПА», як на це вказано в докладному вступі до першого видання, було розкрити правду про Україну і змагання українського народу за побудову Української Самостійної Соборної Держави, пригадати українцям, що опинилися поза рідними землями, що народ зі своїми підпільними формаціями, хоч осамітнений, далі бореться, закликати всіх українців на чужині до єднання зі своїм народом, до праці й допомоги йому. Перше документальне видання про Українську повстанську армію — не так її повна історія, як радше хроніка-родовід української самостійницької ідеї, її народження, піднесення й падіння, ставання — мало переображувати сучасне й наступні покоління, доводити до їхньої свідомости, що джерело невмирущої сили й державницької зрілости народу є в об'єднанні душ і сердець всіх його синів і дочок, на рідній землі і в чужих країнах сущих! Книжка «УПА. Українська повстанська армія» — перший духовний пам'ятник померлим і загиблим у боях за волю України, школа і дороговказ для сучасних і прийдешніх поколінь... Її актуальність і сьогодні, після сорока років появи, не згасла. Можливо, міняється панорама життя, вселюдські проблеми життя: правди, справедливости, волі людини і народів — і далі приглушені і здавлені... За Кобзарем доводиться сказати: «І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки...»
Не тільки з уваги на актуальність самої праці про УПА видаємо її в 40-ліття її появи. Вшановуємо саме видання та її Автора ще й тому, що твір «УПА. Українська повстанська армія» став поштовхом, неначе камінчиком, що, впавши на присипану снігом завмерлу гору, почав котитися і спричинив лявіну нових видань, своїх і чужими мовами, прихильних і ворожих, сумлінних, історично документованих і сповнених злоби-ненависти, брехливих... Багатотомник «Літопис УПА» — це, між іншими, дитина, що родилася на ідейних засадах першої документації — «УПА. Українська повстанська армія». Цінність праці не в її повноті й завершеності, а в тому, що вона відограла ролю предтечі!
1985
о. Іван Гриньох

І. УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНИЦЬКА ІДЕЯ ПЕРЕД НІМЕЦЬКО-БОЛЬШЕВИЦЬКОЮ ВІЙНОЮ

Тяглість української визвольної боротьби. — Наслідки німецько-польської війни 1939 р. — Самостійницька ОУН організатор і керівник визвольної боротьби. — Основний ворог. — Незалежність від чужих сил. — Провід руху та координація українських сил на еміграції.
Після втрати своєї державности в. 1920 р. український народ не припиняє дальшої визвольної боротьби, але продовжує її ввесь час у важких умовинах окупації проти двох тодішніх головних окупантів українських земель: комуністично-большевицької Росії і реакційної Польщі. Виявом цієї боротьби були, з одного боку, дії українських революційних організацій, спонтанні відрухи українських народних мас в обороні своїх прав та послідовна праця за якнайширший розвій усіх ділянок життя, розбудовуваного власними силами народу, з другого боку — протидії окупантів з метою здавити природний гін українського народу до самостійного державного життя. Їх відомим у світі відгомоном були:
— кількарічна партизанська та повстанська боротьба по всій Україні в часі, коли там перестала діяти нормальна державно-політична влада. Уряд Української Народньої Республіки, що в тяжких змаганнях, не знайшовши піддержки в західніх держав, мусів під напором большевицької Москви опустити рідні землі, продовжував свою працю поза межами України;
— підпольно-конспіративна боротьба Всеукраїнського Повстанського Центру, що діяв до 1923 р., Братства українських державників — БУД, Українського національного центру, що діяв в рр. 1932-33, а зокрема Спілки визволення України — СВУ, Української військової організації
— УВО, та Організації українських націоналістів — ОУН, що єдина вдержалася в цій боротьбі;
— селянські повстання проти накиненої колективізації;
— боротьба за культурне і політичне відродження українського народу в умовах большевицької дійсности та за виповнення сущого псевдодержавного твору УРСР новим змістом, ідеєю справді української державности, а в її висліді розстріли й самогубства визначних письменників України, як: Хвильового, Влизька, Фальківського, Косинки, Драй-Хмари, Зерова і ін. та членів уряду т. зв. Української Радянської Соціялістичної Республіки, як: Шумського, Скрипника, Затонського, Волобуєва і Любченка. Більш як сто українських письменників були обвинувачені за націоналізм і засуджені:
— героїчна боротьба Карпатської Січі проти мадярської агресії, а посередньо проти імперіялістичних плянів політики Гітлера, після окупації націонал-соціялістичною Німеччиною Чехії та після Віденського договору;
— трагічна смерть з рук большевицького агента голови Директорії та Головного Отамана Військ УНР, Симона Петлюри, в Парижі 25 травня 1926 р.;
— великий судовий процес проти СВУ з проф. Єфремовим на чолі та іншими провідними самостійниками з наукового світу в Києві в 1930 р.;
— пацифікаційна акція проти українців на Західніх українських землях окупованих Польщею в 1930 р.;
— штучно викликаний голод в Україні під большевицькою займанщиною в 1933 р., з метою зломити спротив українського селянства проти накиненої большевицьким режимом колективізації;
— Варшавський судовий процес проти ОУН в 1934 р.;
— підступне вбивство голови ОУН полк. Євгена Коновальця в Роттердамі року 1938.
У висліді німецько-совєтського договору (договір Молотов-Ріббентроп у Москві в серпні 1939 р.) та польсько-німецької війни Західньо-українські землі, що були до цього часу під польською займанщиною, входять у склад УРСР. Таким способом більша частина українських земель опинилася під однією окупацією большевицької Москви. Та боротьба проти окупанта ведеться далі й набирає нових форм ширшого революційно-визвольного руху. Большевицький режим намагається її здушити засобами масового терору, розстрілів та тюрем і вивозу населення на заслання та до концтаборів на Далекому Сході.
Українську визвольну боротьбу в рр. 1939-41 ведуть провідні революційні кадри, спираючись на власні сили народу. Боротьбу очолює та нею керує Організація українських націоналістів, єдина в тому часі чинна самостійницька організація на українських землях. Український націоналізм на рідних землях виростав із суто українських первнів окремішности українського народу та його змагань до повного національного і державного самовизначення; в своєму розвитку та боротьбі спирався він на українські державницькі традиції і нав'язував до здобутків і досягнень минулої визвольної боротьби українського народу. Спираючись на ідеалістичний світогляд, вважав його волюнтаристичні елементи рушійним чинником у боротьбі поневоленої нації, та в своєму розвоєвому процесі зумів протиставитися всім впливам чужих модних тоді рухів, зберігаючи своє окреме суто українське обличчя. Не засклеплюючись у мертвих формах політичного догматизму, визнавав в історичному розвої політичної думки засаду прогресу, що дала йому силу протиставитися ворожим світоглядовим та політичним концепціям уже стільки років у безупинній боротьбі.
Український націоналізм — це самостійницько-державницький визвольний світогляд, що протиставився всім ідеям та тенденціям, зокрема комуністично-большевицьким, що мали за мету національне та соціяльне поневолення українського народу. Із зрозумілих причин ворожа пропаганда зв'язувала його з фашизмом, чи націонал-соціялізмом, щоб таким способом підірвати силу визвольної ідеї та самого революційного руху, що полонили народ та організували його до спротиву й боротьби з імперіялістичними окупантами. Український народ створив був за час свого історичного існування свої власні форми народоправства (княжі віча, козацькі ради) і не терпів монопартійного режиму, вірніш, системи правління, байдуже — чужого чи власного, свого. Боротьба проти большевицько-московської окупації — це водночас боротьба проти диктатури партії, надто ще чужої, накиненої Москвою. Прямуючи в своїй боротьбі до відбудови Української Самостійної Соборної Держави, український націоналізм підпорядкував тій основній меті свою політику й тактику. В основу своєї визвольної політики він клав власні сили українського народу, його національну свідомість та політичну зрілість і активність, а шляхом до здійснення відбудови української держави вважав українську національну революцію.
Основним ворогом української державности вважався в нас російський імперіялізм, байдуже, в якій би формі чи ідеї він себе не проявляв. У тій площині тодішнє українство та його політичний провід шукали в світі прихильників чи там союзників, які були б готові дати бодай моральну підтримку українському народові в реалізації його мети. Був факт, що в сучасній Европі тільки Німеччина явно готувалася до війни з СРСР, і тому це було природне й наскрізь зрозуміле явище, що український народ сподівався від німецько-совєтського конфлікту зміни дотеперішнього свого положення, але очевидячки не такої, щоб поневолення большевицькою Москвою замінити новим поневоленням Німеччиною. Бо, сподіваючись німецько-совєтської війни, український народ підготовлявся використати її виключно для того, щоб відбудувати свою самостійну незалежну державу.
Тим часом гітлерівська Німеччина створила цілу низку таких фактів, що наказували українцям ще більш скріпити свою обережність. До тих фактів належать: підступна гра українськими землями Закарпаття в рр. 1938-39, договір Ріббентроп-Молотов 1939 (коштом знову таки українських земель) або спроби договоритися з Польщею та загравання при них українськими землями ще перед німецько-польською війною. Українському самостійницькому рухові було тоді наскрізь ясним, що Німеччина розглядає українську проблему та українські землі як предмет своїх імперіялістичних плянів. Вислів цьому розумінню дали зокрема Постанови II великого збору ОУН, що відбувся в березні р. 1941, де м. ін. сказано:
1. Організація Українських Націоналістів бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії, за новий, справедливий лад на руїнах московської імперії, СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу, не зважаючи на всі територіяльно-політичні зміни, які виникли б на терені Східньої Европи.
2. Єдиним шляхом до осягнення наших цілей є Українська Революція в московській імперії СССР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом: «Воля народам і людині».
II великий збір, розпляновуючи одночасно програмові й політичні постанови напередодні німецько-совєтської війни, враховуючи пляни Німеччини та накреслюючи тактику Організації, передає провід Організації в руки Степана Бандери.
Безпосереднє завдання на еміграційному терені, що його визначив новий Провід Організації, було скоординувати всі українські сили еміграції в одному диспозиційному центрі, щоб не дати німцям можливостей поставити якийнебудь. український чинник чи групу проти себе та, щоб таким способом із місця паралізувати всякі підступні заміри гітлерівської Німеччини. Ці заходи увінчалися успіхом, і напередодні війни українські еміграційні чинники, поза малими винятками (група полк. Мельника) — об'єдналися в т. зв. «Український національний комітет», що його з'їзд відбувся 22.6.1941.
Окрім того, напрямні для українських земель були: приготовити край на можливість скорої війни і в зв'язку з нею на виконання завдань, що мали б бути завершенням дотеперішньої боротьби й виявом національних прагнень українського народу.

(Далі буде)

Permalink