УПА (частина 7)
Май 16, 2008 Автор: Антипропаганда
МИКОЛА ЛЕБЕДЬ
УПА
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
ЇЇ ГЕНЕЗА, РІСТ І ДІЇ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ
СОБОРНУ ДЕРЖАВУ
IX. ЗИМОВІ ДІЇ УПА 1943-1944 РР.
В тому часі в Галичині німецький терор зростає. 10. X. 1943 р. проголошено офіційно за підписом губернатора Франка винятковий стан і введено в дію наглі суди поліції безпеки. З того дня почалася кривава серія прилюдних розстрілів і шибениць. Ця масакра українського населення тривала аж до останнього остаточного відступу німців з українських земель. Прилюдні розстріли проводили німці в цілому терені Галичини, в обласних і повітових містах, як також і по селах, щоб застрашити і стероризувати населення. За неповними тільки списками, що їх вдалося зберегти, від жовтня 43 р. до червня 44 р. німці розстріляли й повісили прилюдно 1541 українця. Тисячі в той час німці вимордували потайком ніччю й їх тіла спалили, щоб не залишити сліду.
Оголошення з прізвищами призначених на розстріл чи вже розстріляних були в трьох мовах: німецькій, українській та польській. Розстрілювали спільно українців і поляків. Крім розстрілів, щоб іще більше стероризувати населення, вішали людей прилюдно на шибеницях і часто вішальників не здіймали по два-три дні. Розстріляні були здебільшого невинні люди, забрані як закладники. Вину їхню, як причину розстрілів, подавали різну:
Що і варварські методи не принесли німцям бажаних успіхів, бачимо найкраще з того, що того роду розстріли тривали до кінця їх перебування на українських землях.
Організація українських націоналістів і УПА (УНС) опановують терен знизу. Правда, з тактичних мотивів, поки збройні відділи тільки що організувалися, зачіпних бойових акцій з німцями в терені не було, але після того, як узято в руки контролю над адміністрацією теренів в низах, здержано достави контингентів, здержано зовсім достави робітників до Німеччини чи до подібних виснажливих невільничих робіт при окопах, шосах і т.д. Мета Команди УПА
Німці відновлюють свої спроби удару на Карпати. І так, 5 жовтня 1943 р. доходить до частинного бою з німцями одного з вишкільних таборів на полонинах: Поляниця, Кутарів, Явірник, Мочарки
Менші сутички в терені в тому часі були в с. Голігради, пов. Заліщики; під с. Миколаївкою, пов. Заліщики; Яблонів, пов. Копичинці 25.XI. 1943; під Комарівкою, пов. Бучач 18.XII. 1943; Ясенів, пов. Броди 8.1.1944; під Тодором, пов. Радехів 20.1.1944.
Москва не полишає УПА в спокою. Вона також переконалася, що простим ударом червоних партизан, насиланих з півночі через Білорусь, не зможе знищити українського повстанського руху. Що більше, червона партизанка мусіла опустити терени, залишаючись тільки у вузькій лісовій смузі між Горинню і Крем'янцем, яка їм була потрібна, як потім стверджено, для суто розвідувальних цілей проти німців. Тоді Москва пробує іншого способу. Вона дає наказ своїй оперативній розвідчій групі, що діяла на Волині від місяця травня 1943 р. проти німців, перекинутися майже вцілості на протиукраінський відтинок УПА. В грудні потрапило в руки української Служби безпеки кілька головних большевицьких розвідників: згаданий уже Олександер Чехідзе-Чапаєв, доктор Мавсія, фельдшерка Клявдія і інші. На підставі їх широких зізнань стверджено м. ін. таке: інструкції в справі роботи в рядах УПА почали приходити з Москви в серпні 43 р. В них говорилося, що приходить час, коли німці не будуть такі страшні, як українці своєю підривною роботою внутрі Червоної армії. Нас, подали розвідники, попереджено про те, що маємо діяти обережно й не рахуватися з часом. Основні завдання були: а) підготова на прихід совєтів, б) широке використання прихильних до совєтської влади шарів населення, в) відправа українських відділів в сторону червоних партизан, навіть якщо загальна маса відділу не знає, куди вона йде, г) розвідка, ґ) озброєння, бойовий вишкіл, забезпечення харчами відділів і т. д.
Інші агенти діставали ще інші доручення, напр.: розвідувати, де є магазини УПА (збіжжя, одяг, зброя), де знаходяться зв'язки і т. д. Згодом один з них дістав доручення вбити команданта УПА. Йому обіцяли за це орден Леніна і 11000 РМарок від німців. (Співпраця большевицької розвідки з німецькою через т. зв. козаків у нім. армії). Вбивство визначений розвідник не виконав, бо потрапив під вплив пропаганди УПА, тобто переконався особисто, що УПА б'є німців, тоді як Москва твердила, що це німецькі вислужники. Не вдалося також перепроваджувати відділи УПА до червоних. Доручення в цьому напрямі виконав один сотенний УПА Садиба з Клеванщини, що зумисне заночував в одному селі близько червоних і не розставив стійок; вночі сотню оточили червоні, розв'язалася стрілянина, більшість стрільців сотні перебилася. Садибу червоні роздягнули донага і пустили. Після того воєнний суд УПА присудив Садибу на розстріл. Присуд виконано. По невдачах оперативний відділ большевицької розвідки рішився післати до УПА кількох головних розвідників, та за три дні побуту розвідники були викриті. Один з них кінчив свої зізнання словами:
«За переховування укритих бандитів», «За посідання зброї», «За сприяння бандитам», «За невказання місця бандитів», «За переховування жидів», «За приналежність до терористичних організацій»: «до УПА», «до ОУН», «до Руху спротиву» (Відерштандт Бевеґунг — ВБ) — і т. д. Як причини розстрілів подавали теж убивство німця чи німецького агента.— в забезпеченому від ворога терені вишколювати, по змозі правильно, збройні повстанські відділи, забезпечити їх харчами, зброєю й вирядом, зорганізувати підстаршинські школи, доповнити інструкторський склад фахівців до Старшинської школи й надати їй якнайвищий рівень, при цьому використати все дотогочасне, впродовж одного року безпосередньої боротьби набуте, знання. В терені залишаються тільки малі бойові охоронні відділи, що змінюють постійно місця постоїв і проводять заскакувальні наступи на ворога в часі, коли він робить випади в терені, переважно в грабункових цілях. Тоді доходить до короткого зудару, часто між одною і другою місцевістю, на краю лісу чи в замаскованому терені, щоб не стягати на дану місцевість безпосередньої відповідальности. Після бою відділ знову пропадає в лісовому терені.— околиця Космача. В 8-годинному бою німці відступають, залишаючи 20 убитих, в тому числі команданта відділу, гавптштурмфюрера.СС і оберштурмфюрера СС. 27 листопада 1943 р. німці заатакували двома куренями табір між Посічем і Завоєм, недалеко Станиславова. В затяжному бою ворожий перстень розірвано. Втрати німців — коло 60 вбитих і ранених. Втрати відділу — 3 вбиті і 11 ранених. — 30 листопада 1943 р. два німецькі полки вдарили несподівано з усіх сторін на вишкільний табір у лісі біля с. Недільна, пов. Самбір. Ворог поховав на місці коло 160 трупів.«Ми не доцінили сили вашої Служби безпеки. Ми думали, що буде легше працювати серед вас, ніж серед дурних німців, і помилилися. Наших розвідників ви розкладали також вашими гаслами та ідеєю».
Особливе світло на тодішні умови боротьби українського народу подає ще той же розвідник. В Рівному большевицька розвідка виконала низку атентатів на німців: підкинули пекельну машину в ждальні на станції в Рівному, вбили двох достойників т. зв. Райхскомісаріяту Коха, схопили одного німецького генерала. Негайно після двох перших атентатів большевики пустили по Рівному поголоску, що це робота української організації. Згідно з їх намірами, німці розстріляли майже поголовно всю українську інтелігенцію в Рівному. Ті самі методи застосували червоні партизани в терені, щоб тероризувати українське населення. Вони вбивали, грабували, обстрілювали поїзди і самі швидко зникали в лісі. Після того німці жорстоко розправлялися з цивільним українським населенням. Це мало діяти на моральний стан українського населення.
Ці факти подаємо ще й тому, щоб вказати, серед яких умов жив тоді український народ і які тяжкі завдання мусів побороти визвольний самостійницький рух, щоб вдержатися й оборонити власну, незалежну лінію боротьби. Часи були такі жорстокі, що тільки виразна, зовсім незалежна чистота політичної лінії і велика ідейність та мораль при одночасній власній силі могли протиставитися нищівній і розкладовій системі двох наїзників-імперіялістів, що спряглися в одному супрязі, щоб панувати над українською землею.
Східній фронт посувається далі на захід. Німецька армія в щораз то більшому занепаді духа й віри в перемогу. Вояк, правда, стоїть на лінії фронту, але б'ється з почуття вродженої німецької карности й дисципліни, а не з почуття віри в ідею чи хоча б доцільність цієї боротьби. На тилах, у фронтовому запіллі шириться розгардіяш, свавільство, послаблення дисципліни. Вояк, голодний, брудний, завошивлений, шукає розради в горілці, грабунку й насильствах. Творяться вже банди дезертирів, що в поході на захід допускаються різких бешкетів. Проти них оборона можлива тільки безпосередньо і зі зброєю в руках, тому, що вони, грабуючи, переходили в щораз дальший терен на захід бічними шляхами маршів німецької армії. Крім них та крім червоної партизанки, діють ще різного роду грабіжницькі банди, зорганізовані з полонених, з колишніх червоноармійців, жидів та тих, що поховалися перед вивозом у Німеччину, або й таких, що організували ніби партизанські відділи, щоб могти завтра дістати ласку Сталіна. Окрему ролю в той час відіграють ще поляки прокомуністичних орієнтацій, що виконували для большевиків різні розвідчі й диверсійні акції.
В тому часі УПА вже переставилася на нові засоби зв'язку, діяння та нові місця постою. Щоб не створювати для розлючених німців у відвороті причин до збірної відповідальности на приголовних шляхах, повстанські відділи перенеслися в підлісні околиці на залишені хутори, подержавні маєтки і до зимівок-бункерів.
Німці за цілий час боротьби з УПА ніколи не відважувалися ввійти глибше в ліс. Коли остаточно й пробували більшими силами оточити й прочистити меншу лісову смугу, то відділи УПА знали про це вже щонайменше тиждень наперед. Це давало змогу відділам залишити в міжчасі дану частину лісу або так маневрувати, щоб опинитися поза перстенем. Для оборони населення й для особистих доручень діяли в УПА відділи кінноти й піхоти на санках. Такі ударні, невеликі числом, але добре озброєні відділи могли в досить короткому часі переноситися з місця на місце і виконувати протиудари, що просто заскакували ворога.
З початком 1944 УПА вже розділена на два фронти; одна її частина переходить у нову стадію дій. У виданій листівці до українського народу з січня 1944 р. читаємо:
«УПА постала з метою, щоб доказати, що український народ не дозволить себе безкарно винищувати, що він не стане знаряддям у ворожих руках імперіялістів, що він не дасть добровільно своєї праці і крови для загарбницьких цілей Москви й Берліну, а перед їхнім терором буде себе боронити. УПА від ряду місяців веде успішну оборону життя й майна українського населення. І хоч нашу самооборону намагався нераз окупант зломити терором, то проте він мусів дуже скоро переконатися, що не вдасться вже йому вести мільйонів на каторжні роботи своїх заводів, що не дістане він добровільно рекрута на фронт, що минули вже безповоротно часи, коли він наказував вивозити останнє зерно з України й приневолював наш народ голодувати. Наш рятунок тільки в організованих рядах усього народу. Тільки національні відступники можуть рятувати свої голови, лишаючи народні маси на поталу ворогові».
З датою 12.11.1944 р. з'явилося вперше офіційне звернення т. зв. уряду УРСР
Про опанування українських теренів відділами УПА з початком 1944 р. докладно свідчать також документи.
Один з них
«до учасників УПА — УНРА». Цей заклик розкинено і розплякатовано по цілому українському терені обабіч фронту. У ньому т. зв. уряд УРСР звертається до учасників УПА і УНРА (назва, яку вжив Тарас Бульба в одній із своїх листівок 1943 р.), щоб не слухали своїх верховодів, які запродалися Гітлерові, і щоб переходили до червоних партизан або складали зброю совєтській армії. Цей заклик подібний до попередніх листівок і не різниться стилем від звичайної большевицької лайки. Ясно, що вона не могла мати жадного впливу на населення, коли в ній читаємо, напр., такі ствердження: «Чи хоч одного гітлерівського ката вбила ця ОУН-івська зграя? Чи вчинили загони УПА хоч один збройний виступ проти гітлерівців?..» і т. д. І не могли послухати бійці УПА таких закликів як: «переходьте на бік чесних, самовідданих борців за Радянський Союз, на бік радянських партизан...». Бійці УПА мали змогу пізнати їх «чесність» і «самовідданість» не менше, як це мало змогу пізнати українське населення тих теренів, де вони гуляли. Не могли послухати дальших закликів, як і не послухали таких самих німецьких закликів. «Виходьте з лісів! Здавайте червоній армії свою зброю! Вертайтесь до рідних осель! До чесної мирної праці... Здобудете всі права вільного громадянина Радянського Союзу... Іменем Уряду УРСР ми гарантуємо тим, що піддадуться, цілковите прощення їхньої тяжкої помилки, їхніх минулих провин перед Батьківщиною». І на закінчення, як водиться: «Слава великому другові українського народу — Маршалу Радянського Союзу, товаришу Сталіну». Підписано: голова Президії Верховної Ради УРСР — М. Гречуха, голова Раднаркому УРСР М. Хрущов.— це власноручний лист ген. В. фон Зайдліца, що був тоді в большевицькому полоні, до командира тодішнього південно-східнього німецького фронту фельдмаршала Манштайна. Цього листа переносив сотник німецької армії, що потрапив під Кременчуком у совєтський полон. Сотника переловив один з відділів УПА-Захід. Лист датований з 11.1. 1944 р. від президента Союзу німецьких офіцерів в совєтському полоні. На 4 сторінках машинопису Зайдліц пригадує Манштайнові, як то він зложив протест проти наказу фюрера боронити Сталінград і радив виконати негайно пролом, беручи відповідальність на себе перед німецьким народом. Зайдліц переконує Манштайна, що сьогодні не йде вже про рятунок одної армії, як це було під Сталінградом, але про рятунок німецького народу. Питання вже не в тому, чи німці війну програли, але в тому, коли і як її програють. Зайдліц «безсторонньо» стверджує, що не існує жадна большевицька небезпека для Німеччини і Европи, і що большевицька небезпека — це тільки гітлерівська пропаганда. Вкінці пригадує слова Манштайна, сказані під Сталінградом: «З автократами не можна переговорювати». Ці слова вважає Зайдліц за вияв готовости до боротьби проти Гітлера і тому закликає Манштайна прилучитися до них і наладнати зв'язок через подану йому дорогу. Підписує власноручно: Ваш Ф. фон Зайдліц, ген. артилерії, формально командуючий генерал армійського корпусу, президент Союзу німецьких офіцерів, віцепрезидент Національного комітету «Вільна Німеччина».
Другий документ
1. Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи оберляйтенанта родом з Кенігсбергу,
2. Камінський Вл., поляк,
3. Козак
Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські часописи та звіт своєї праці, писаний російською мовою.
Витяг з їхнього звіту: коли вони прибули до Львова, відбувалося там зібрання представників німецького уряду Галичини. На це зібрання вдалося протиснутися тільки самому Пухові. Кілька днів пізніше Пух і його товариш виконали атентат на віцегубернатора Галичини д-ра Бауера і його генерального секретаря Шнайдера. Бауер дістав п'ять затруєних куль з
Третій документ
Совєтська офензива проломлює остаточно лінію Дніпра і до березня осягає лінію Ковель, Броди, Підгайці, Галич, Станиславів, Косів. Німецькі війська прощають Україну частушками в роді:
— це короткий протокол з березня 1944 р. з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА-Північ повідомляє, що дня 2. III. 1944 р. в четвер о год.. 12-ій в лісі Вербівського р-ну переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувались ген. майору НКВД «Ф», а то:«власівець», на ім'я Іван, псевдо Зельов, шофер.«Вальтера» в шлунок. Після атентату вони втекли автом і курсували в околицях Золочева, Ківерця та Луцька. По дорозі Гестапо задержало їх, та в часі перегляду документів вони постріляли гестапівців знову затруєними кулями і втекли. Другу подібну пригоду мали в околиці Ківерця, на шляху, де зустрілися з військовою колоною. І тут у суматосі обосторонніх стрілів, вдалося їм втекти. В терені долучилися до свого невеличкого відділу і мали кілька сутичок із відділами УПА. Приймали бої, з яких вийшли ціло, а двох повстанців УПА полягло. В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кілька сот в'язнів. При тому подають: «Подібно, як це ми провели в Рівному». Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано військовій жандармерії УПА.— це коротке повідомлення до Головної Команди УПА від Команди УПА-Північ: В околиці Крем'янця, на початку лютого 1944 р. в зустрічному бою з відділом УПА на шосі тяжко ранено маршала Совєтського Союзу Ватутіна, командира т. зв. Першого українського фронту. При тому згинуло кілька його штабовців. Захоплено підручний архів. Важко раненого Ватутіна забрали з собою, втікаючи, большевики. Як відомо за пізнішими совєтськими офіційними звідомленнями, Ватутін помер від ран у Києві.«Нема хлєба, нема віна, досвідання Україна». Оточені на постоях, у більшості випадків не бороняться, але здають зброю і просять тільки, щоб залишити їм частину зброї для власної оборони по дорозі до «фатерлянду».
В той час німецькі верховні чинники пробують застосувати ще одну тактику з УПА. Поодинокі штаби армій, корпусів чи дивізій звертаються до УПА й Організації за посередництвом дольмечерів, місцевої адміністрації, людей з Комітету аби зловлених у полон бійців УПА з пропозицією перемир'я і співпраці проти спільного смертельного ворога большевизму, що несе загладу цілій культурній Европі.
Відпис з оригіналу (Заввага: мову і правопис залишаємо без змін)
До Провідника Національного Українського Руху в Дивинському Районі
Від 1941 р. німецька збройна сила, начала рішучу боротьбу з відвічним ворогом всеї Европи жидо-большевизмом. Не находжу тут потрібним виминати те, що жидо-большевицька зграя зробила за 25 років з Української землі, її народу, та багатства, бо кожному Українцеві від пацана до пожилої людини це відомим.
Ми, німці, нічого не маємо до теперішнього Українського Національного почуття та руху, за відбудову незалежної Української Держави. Ми 100% вірим в те, що ніколи це Ваше бажання не сповниться і сповнитись не може, оскільки не підуть Українські Націоналісти, до спільної праці, з нами, німцями. Тільки в спільній боротьбі зможемо Вам дати поміч для відбудови Вашої Батьківщини.
Ми пораз останній закликаємо Вас, до спільної праці
Напоминаю, що тільки таким шляхом можете спасти своє життя, долю батьківщини і Українського народу. Не треба Вам думати: якби то я хочу вивабити Вас з Ваших становищ, та на доказ висилаю цей лист, ціллю показання свого доброго, до Вас відношення, та правдивого, приятельського об'єднання. Кобрин, дня 22. 5.44. Шеф СД в Кобрині
(Відпис з копії)
Шефові СД в Кобрині.
Ми, Українські Націоналісти, вояки Української Повстанської Армії, дуже добре знаємо блага со'вєтського
Наша ціль: Самостійна Соборна Українська Держава. Сучасна війна створює нам пригожу кон'юнктуру і ми її використаємо власними силами, на допомогу ж котроїнебудь з воюючих сторін не числимо. Наші союзники
Стверджуємо, що німецька збройна сила має в своєму запіллі тільки маленький кусник української землі.
Останні минулі роки викопали між нами й німцями непрохідну безодню. Ми вели боротьбу з московським большевизмом, але життя й інтереси Українського Народу, якого ми є вірними синами, нас приневолили воювати і з німцями. Говорити з Вами ми не можемо, бо і так до нічого не договоримося. На це ми не маємо ані офіційного, ані морального права. Нашою політикою керує наш політичний Провід, а військовими справами
Про спільну працю й боротьбу ми не можемо нічого сказати. Зробимо все, що нам накаже наше Командування.
За життя своє ми не боїмося. Для Матері-України ми готові його віддати в кожній хвилині, однак життя своє ми дорого продаємо.
Ми знаємо, як нас трактували німці досі: нарід має перед очима картини щирих німецько-українських відносин 1941, 1942, 1943 рр., які будуть вірними свідками на суді історії.
Ваш лист, П. Шефе, датований в Кобрині 22.5.44, може є навіяний новітньою щирістю, однак Ваших пропозицій прийняти не можемо, бо в тих справах є компетентне наше Командування.
Слава Україні! Загін
(
Таких німецьких звернень-листів було десятки на окупованих ще німцями українських теренах. Команда УПА видала була строгий наказ, що за всякі розмови чи переговори з німцями буде карати польовим судом. Застосовано суд у двох випадках. Дня 7. ІІІ. 1944, наказом Команди УПА-Північ, Військовий польовий суд засудив на кару смерти за переговори з німцями курінного Антонюка-Сосенка-Кліща. Присуд виконано.
Відпис з акту обвинувачення і присуду
Справа Куріня Групи УПА-Північ. Антонюк-Сосенко-Кліщ. За зговорення з німецьким окупантом. Знімок з акту обвинувачення.
Антонюк Порфір, псевда: Сосенко, Кліщ, ур. 19. IX. 1909 р. в селі Вискуличі, район Володимир-Волинський, українець, православний, жонатий, освіта неповна середня, соц. походження селянин, Курінний УПА групи Північ.
Антонюка-Сосенка-Кліща обвинувачується в тому:
На підставі проступків під ч. 1 домагається для Антонюка-Сосенка-Кліща найвищого виміру кари, кари смерти через розстріл.
Постій, дня 6 березня 1944 р. В. Р. Каруспун
Присуд.
Покликаний від дня 7. II. 44 р. наказом Команди УПА-Північ Військовий Польовий Суд в складі: Голова
Підсудному прислуговує право апеляції до 24 годин після відчитання присуду.
Голова Суду: (
(
У Великодню суботу цього ж року, з наказу Головної Команди УПА був розстріляний перед зібраною до наказу сотнею її сотенний Орел (псевдо) в терені Кам'янки Струмілової, Львівської области, за зговорення з крайсгавптманом Нерінгом і перепровадження за його згодою протипольських акцій.
Тим часом по обох боках фронтової лінії почалася масова евакуація населення, палення й нищення цілих сіл і районів, мобілізація всіх чоловіків в армії двох воюючих сторін. Коли большевики мобілізували всіх, як своїх громадян, то німці робили це під плащиком очищення фронтової полоси, праці при окопах і т.п. Мета була та сама: кинути перед себе на фронт боротьби за чужі інтереси український народ, розділений хвилево зупинкою фронтів.
УПА, поза акціями забезпечення себе в зброю і перегрупування своїх сил в зв'язку з новим положенням, обороняє народ перед насильною мобілізацією, грабунковими акціями большевицьких і німецьких військ, і веде очищувальні бої з перекиненими в запілля червоними партизанами, які своїми акціями стягали на населення невідклично німецьку збірну відплату. Не враховуючи малих сутичок в цілому терені, приходить у тому часі до кількох більших боїв у Карпатах та в лісах недалеко Львова, а з червоними партизанами в Чорному Лісі коло Станиславова.
В тому часі працює вже фонічна коротко хвильна радіостація УПА
Німецький терор невгаває. Німці, або не хочуть повірити в те, що війну на Сході остаточно програли, або, не послаблюючи терору, хочуть, щоб народ вірив, що їх сили непереможні. До пацифікаційних акцій німці вживають відділів, зложених з колишніх полонених советської армії (калмики, узбеки й інші), які вславилися своїми жорстокостями і грабунками, а зокрема масовим насилуванням жінок. Делегатам Українських Комітетів, які шукали в німців охорони українського населення перед надужиттями тих східніх відділів, компетентні німецькі чинники відповідали
На Підкарпатті, від Стрия до Кутів, поставили німці мадярську армію. На початку доходить з мадярами до місцевих конфліктів на тлі грабунку, відбувається кілька менших боїв, в тому кількаденні бої біля Калуша, в селі Копанки.
В половині квітня в Мізуні і Богородчанах конфлікт ліквідується. Мадяри признають свої помилки, визнають господарем тих земель український народ і його національну армію УПА, і вже до кінця свого перебування на українських землях поводяться якнайльояльніше.
На переломі 43-44 рр. і на весні 1944 р. доходить на західніх землях Галичини ще до третього побічного фронту оборони
Відношення до Польщі і польського народу Організація УН з'ясовувала ясно в своїх постановах. Подаємо витяги з постанов і видань:
[II конференція ОУН, т. 26:]
«Що було в минулому, хай забудеться». Їхні пропозиції ішли в напрямі вільного переходу через українські землі, вірніш, через якийсь терен та спільних акцій проти большевиків чи червоної партизанки. За те вони обіцяли не поборювати відділів УПА й Організації, доставити зброю, охоронити українське населення перед самовільними реквізиціями німецького вояцтва. Свідомі того, що Провід Організації УН чи Команда УПА не піде з ними на переговори, вони зверталися до окремих командантів теренових відділів. Для характеристики тих часів подаємо два документи з останніх місяців перебування німців на українській території.— боротьби проти нашого спільного ворога жидо-большевизма. До цеї цілі раджу Вам якнайскоріше дати відповідь, та визначити одно із сіл Дивинського району, яко місце для переговорів.— Рідігер«раю». Ми його відчули на власній шкірі. Боротьбу з большевизмом ми вели завжди й вести будемо аж до останньої перемоги.— це всі поневолені народи Европи й Азії.— Головний Комендант УПА. До них прошу ласкаво звернутися. Зрештою, наш провідник С. Бандера є у Ваших руках.«Пімсти Полісся»Заввага: Дивинський район належить, як і Кобрин, до Берестя-Литовської области і за большевицьким поділом входив і входить до Білоруської РСР).— Наказом Головної Команди УПА були строго заборонені всякого роду переговори з окупантами. Наказ цей був доведений до відома всім військовим і запільним клітинам УПА. Антонюк-Сосенко-Кліщ, проти наказу, переговорював з німецьким окупантом, чим виступив проти генеральної політичної лінії УПА.— К-дир Омелько, Члени Суду: сусп. Золотаренко, сот. Летун, розглянувши справу гром. Антонюка-Сосенка-Кліща, ур. 19. IX. 1909 р. в Вискуличах, Володимирського району, виконуючого обов'язки командира Загону ім. Богуна, ствердив вину підсудного Антонюка-Сосенка-Кліща і засудив його до найвищого виміру кари — кари смерти через розстріл.—) К-дир Омелько Дня 7.III. 1944 Члени Суду: (—) сусп. Золотаренко—) сотен. Летун Присуд затверджую Командир УПА Групи Північ (—) в. с. Панас Мосур«Самостійна Україна», на хвилі 43 м., яка надає щоденно дванадцять чвертьгодинних авдицій в чотирьох мовах — українській, російській, французькій і англійській.— маєте тих, яких ждете.— протипольського фронту.«Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин в сучасний момент міжнародньої ситуації і війни на платформі самостійних держав і визнання та шанування права українського народу до Західньо-Українських Земель. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо Західньо-Українських Земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західньо-Українських Земель коштом відсторонення українців».
В листівці до поляків, виданій у польській мові з липня 1943 р. читаємо:
«
Український нарід був завжди переконаний у тому, що передумовою тривалого і незалежного державного існування обох народів — українського й польського — є обостороннє порозуміння на плятформі взаємної пошани. Бо Москва і Берлін завжди знаходили і в майбутньому знайдуть спільну мову, якщо йде про повалення української або польської держави та про поневолення обох народів. Дивним і не зрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський нарід стогне в ярмі німецького наїзника і коли також Росія плянує нову окупацію Польщі, польські імперіялістичні проводирі оголошують безщадну боротьбу українському народові, відмовляючи йому права на власне державне існування... Спільна доля, яка лучить нас сьогодні і наша спільна боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави, вимагають порозуміння обох народів. Український нарід завжди готовий до такого порозуміння. Ми не маємо ворожих намірів супроти польського народу і не хочемо ні одної п'яди польської землі... Поляки! Пам'ятайте, що ви живете серед української більшості, і тому всяка спроба боротися проти українського народу буде безуспішна. Український нарід з усією рішучістю буде боронити свого права на самовизначення і власну державу. За спільний фронт боротьби всіх поневолених народів! Хай живуть вільні національні держави українського й польського народів на їх етнографічних землях!»
В жовтні 1943 р. з'явився Комунікат Організації УН, в якому з'ясовано тло українсько-польської ворожнечі. Причиною ворожнечі були й є поляки, що не тільки в часі існування польської держави, але й тепер поширюють свої видання з ідеями погромництва і неґації, висувають претенсії навіть до основних українських земель та трактують українські визвольні змагання як небезпечну загрозу для створення незалежної Польщі.
Комунікат стверджує, що по одному й другому боці знайшлися елементи,
«що дали себе впрягти свідомо чи несвідомо до чужого воза і виконували роботу, що крім шкоди для національних інтересів власних народів, нічого іншого принести не може. ... Польсько-українська різня лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу — в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями. Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б, і взиває все українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію та дотриматись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу. Заразом Провід ОУН самостійників-державників апелює до польського населення здержатись від усяких форм протиукраїнських виступів та чинно їм протиставитися. Всі самочинні акти терору, звідки вони не походили б, Провід ОУН самостійників-державників уважатиме чужою агентурною роботою і буде їх рішучо поборювати».
Годиться ще навести тут витяги з листівки
Коли в березні 1943 р. на терені Волині й Полісся українська поліція пішла в повстанчі загони, щоб боротися з німецькими грабіжниками, німці запропонували полякам створити, замість української, польську поліцію. Серед польської суспільности Волині знайшлось багато людей, засліплених історичною ненавистю до українського народу, які пішли на вислуги німцям. Зорганізована на терені Полісся і Волині польська поліція підтримала захитаний німецький режим і в спілці з німецькою жандармерією проводила ганебні діла погромів українських революційних сил. Довідуємося, що в останньому часі німці намагаються втягнути поліцистів українців до подавлювання польського революційного руху на польських етнографічних землях. Поліцисти Українці! Підносимо на цьому місці твердий і рішучий голос перестороги. Не дайте втягнути себе в ганебне діло німецьких погромщиків. Не шукайте теж відплати в Польщі за боротьбу польської поліції на Волині чи за вислужницьку роботу німцям поодиноких поляків на терені Західньої України. Ми не промовчуємо того, що польсько-українські відносини ще досі не впорядковані і не виключаємо того, що при будові української держави нам доведеться зударитись з польськими імперіялістами. Але ми не сміємо допустити до того, щоб в українсько-польський конфлікт втручались німецькі чи большевицькі імперіялісти й використовували його для поневолення українського й польського народів.
Злочинна робота поодиноких громадян польської національности чи вороже наставлення до української державности поодиноких польських угрупувань не може перерішити нашого наставлення до польського народу. Здійснення бажань вільного народу й вільної людини хотіли б ми бачити також на польській етнографічній території.
Одначе поляки вели цілий час політику по суті третього окупанта, тобто старалися на кожному кроці, при помочі як німців, так і большевицької партизанки, винищувати й тероризувати український народ. Поляки повели терористичну акцію проти українського населення на окраїнах українських етнографічних земель, а головне в Грубешівському, Холмському, Володавському і інших повітах лівого берега Бугу й Сяну. Цю акцію почали ще в 1942 р. нападами на села, вбивствами української інтелігенції, а в дальшому поголовним нищенням, паленням і мордуванням по українських селах. Жертвою їхніх акцій впало в 1942 і 1943 рр. понад 2.000 осіб. В 1944 р. поляки перенесли свій терор також на цілість українських західніх земель Галичини, а головне на міста. Протиукраїнські акції виконували всі поляки без огляду на партійну чи ідейну приналежність. Коли з частиною поляків вдалося нав'язати деякий контакт і знайти бодай мінімальну площину до розмов, то неможливо було її знайти чи то з прокомуністичними організаціями, як ППР (Польська партія роботніча), відділи якої вели майже чистий грабіж і розбій, чи то з т. зв. тоді НСЗ (Народове сіли збройне), відламок ендеків, що в той час не визнавали навіть свого Еміграційного Уряду в Лондоні. Але крім них, діяли ще десятки різного роду й різних назв групи, як:
Яка була реакція польських офіційних чинників, як і польського населення на українські звернення
«До Українських Поліцистів» з лютого 1944 р.:«Чарни ожел», «Бяли ожел», «Польська партія терористична», «Зожа», «Батальйон смєрці» і інші, про існування яких ледве чи знали і тодішні польські підпільні провідні кола. Більшість членів згаданих організацій влаштовувались так, що служили одночасно в Ґестапо агентами і так були безпечні. Їхні терористичні акції в Галичині мали характер більш провокативний, як пляновий, напр.: вбивство в вечірніх годинах проф. Ластовецького, що не належав до ніякої української політичної партії чи угрупування, маг. Капустія і часті погрози д-рі Панчишинові, що стали причиною його смерти. Знову ж польське населення, годоване за Польщі шовіністичним вихованням і т. зв. «україножерством», жило ним ще й до того часу. Зрештою, його підтримувала підпільна література різних угрупувань, що їх основним змістом була протиукраїнська вулична лайка, погрози й наклепи, а з другого боку, не обіцянки, а ствердження понад усякий сумнів, що Англія відбудує Польщу щонайменше в старих східніх кордонах, що Сталін має дійти тільки до Збруча, а в той час прилетять з Англії та Італії польські літаки з військом і... «розправляться з русінамі». Треба тільки списати всіх українців, що боряться за самостійність, і підготовити терен для осідку літаків. Щоб тим скорше можна було цю акцію перевести, були в Станиславівщині організації, які платили своїм «члонкам» по 5.000 зл. за кожного винайденого ними українського націоналіста. Ця їхня забава була б нешкідлива так довго, доки не почали діяти окремі боївки, що їх завданням було опанувати терени Галичини і з приходом совєтів проголосити Польщу. Такі ідейні патріоти ладили, очевидно, великі списки, т. зв. «чорні листи» з прізвищами переважно культурних і церковних діячів міста і села. Тому з конечности прийшла з боку українського народу, Організації (ОУН) і УПА протиакція, що, як до польського терору, була посилювана або здержувана. ОУН і УПА не допустили за цілий час до стихійних виступів і карали тих, хто допустився порахунків на власну руку.— про те просто прикро писати. Поляки дослівно не здобулися на найменшу постанову українсько-польського питання. Одиноким хіба виявом була «Відозва до українського народу», видана за підписом «Крайова репрезентація політична» 30. VII. 1943 р., змістом якої були різного роду обжалування і перестороги для «громадян Річи Посполитої», і заява, що: «Розуміємо і доцінюємо змагання українського народу створити Самостійну Українську Державу», а побіч дальше: «Заявляємо, що не зречемося східніх земель Річи Посполитої».
Тема польсько-українських відносин вимагає окремого опрацювання, тому тут обмежуємося тільки до з'ясування загального тла, наскільки воно в'яжеться з цілістю нашої боротьби в тому часі.
Щоб краще зрозуміти той стан, подаємо факти. Із збережених списків і даних сотень замордованих поляками українців в 1942 р. до травня 1943 р. на Холмщині й Підляшші, подаємо на цьому місці лиш деякі прізвища.
1. Адам Микитюк в Стрільцях, пов. Грубешів, згинув 29.I.42.
2. Трохим Костюк в Которові, пов. Грубешів, згинув 2. IV. 42.
3. о. Степан Малєша в Дратові, пов. Люблин, згинув у серпні 42.
4. Ольга Малєша, дочка, в Дратові, пов. Люблин, згинула в серпні 42.
5. Антін Шаваля, учитель в Кільці, пов. Тарногород, згинув у серпні 42
6. Дмитро Дмитрук, учитель в Головнім, пов. Біла Підляшська, згинув 4. VIІІ.42.
7. Д-р Микола Струтинський, в Грубешові, згинув 19.VIII.43.
8. полк. Яків Войнаровський в Грубешові, згинув 1. III.43.
9. о.Сергій Захарчук в Наброжі, пов. Залісся, згинув 7.V.43.
10. Іван Гриник, селянин в Наброжі, пов. Залісся, згинув 30.V.43.
11. Федір Гриник, син в Наброжі, пов. Залісся, згинув 30.V.43.
12. Анна Гриник, дочка в Наброжі, пов. Залісся, згинула 30. V.43.
13. сен. Іван Пастернак в Білій Підляшській, згинув 20.V.43.
За час від травня 1943 до травня 1944 знищено на Холмщині 52 українські села. В днях від 11 до 14 березня 1944 польські банди виконали погроми на такі села Забужжя:
Сагринь, спалено 260 господарств, вбито бл. 700 українців (чоловіків, жінок та дітей).
Турковичі, спалено 150 господарств, вбито 80 українців.
Модринь, спалено 36 господарств, вбито 75 українців.
М'ягке, спалено 160 господарств, вбито 105 українців.
Лидріївка, спалено 30 господарств, вбито (брак даних).
Бориничі, спалено 36 господарств, вбито (брак даних).
Маличі, спалено в цілості господарства, вбито (брак даних).
Ласків, спалено 98 господарств, вбито бл. 250 українців.
Миховичі, спалено 150 господарств, вбито бл. 140 українців.
Березів, спалено 23 господарства, вбито бл. 17 українців.
Теребінь, спалено в цілості, вбито (брак даних).
Стрижівець, спалено в цілості, вбито (брак даних).
Як виглядала співпраця польсько-німецька проти українського населення, може показати такий факт: 11.II.1944 німці зробили облаву в селах Ляшки Долішні й Горішні, пов. Львів. Арештовано 19 українців, вбито одного, двох ранено. Облаву й арешти спровокували поляки з села Гранки-Кути. Місцевий поляк Збишек Собєський, перебраний у мундур німецького жандарма, служив німцям під час облави за провідника й інформатора. На його домагання німці відпускали прилержаних поляків. Коли німці хотіли звільнити одного 50-літного українця. Собєський запротестував, кажучи, що сини старого є в українській партизанці.
І ще один приклад із співпраці польсько-большевицької: 2 жовтня 43 р. об'єднані банди большевиків і поляків напали на село Омелько, Колківського району й нещадно його погромили. Бандити замордували 10 селян, забрали коло 300 гол. худоби, 10 підвод із кіньми й з усяким хатнім майном та відійшли до польської колонії Пшебраже.
Тому відповідь українського народу могла бути тільки одна. Очистити терен від ворожого польського населення, щоб могти вдержатися в боротьбі з основними ворогами й не мати постійної провокації. І тому нікого нехай не дивує, що боротьба ця приняла в деяких місцевостях спонтанні, гострі форми.
Проти напору польської і польсько-комуністичної партизанки з люблінських лісів, що почали робити випади в Равщину, УПА творить на весні фронт на відтинку Любачів, Рава Руська, Грубешів, і не тільки обороняє терен, але відсуває польські групи назад у білгорайські ліси.
Простягнену руку до порозуміння і співпраці проти німців і совєтів поляки відкинули, вважаючи, що матимуть незабаром Польщу й будуть могти погуляти. Коли ж їхні сподівання розвіялися, пішли на співпрацю з большевиками проти українців. Щойно коли побачили й відчули, що большевики їх тільки використовують, щоб у короткому часі так само по них вдарити, почався і серед них деякий відрух протверезіння, але це вже належить до підбольшевицької окупації.
X. МЕТОДИ ПОНЕВОЛЕННЯ, СТОСОВАНІ ГІТЛЕРІВСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ І БОЛЬШЕВИЦЬКОЮ МОСКВОЮ
Грабіж, розбій, насильство. Ці три слова, такі важкі змістом, повторяються в усіх звітах протифронтової полоси взимі 44р. Німці грабують дослівно все, що потрапляє під руки, і як тільки мають змогу, завантажують на поїзди. Решту вивозять автами, а то й літаками; напр., 17.І.44 впав під Львовом 6-моторовий літак, що віз з України 100 безрог. Щоб рятуватися перед розбоями, виселенням, а жінок
А по другім боці?
Один грабив і нищив народ в ім'я панівної германської раси й робив це відкрито з пруським садизмом і німецькою технікою, а другий проводить це хитрішими східніми методами під гаслами
Бо яка сутня різниця між політикою Сталіна і Гітлера
— перед насильством, всі залишають хати (господарства) і переховуються по полях чи лісах. Тоді все полишене майно стає жертвою грабежу.— Насильство, грабіж, поголовна мобілізація всіх чоловіків від 17 до 55 літ на фронт, а жінок до окопів, фабрик та копалень. На зміну одного «визволителя» вертався знаний вже другий. На зміну гітлерівсько-німецького імперіялізму з його теорією расизму, «надлюдини», з його ослабленими есесами і Ґестапом — приходив сталінсько-большевицький імперіялізм з його комуністичною партійною системою «вищих людей», ославленим НКВД, НКҐБ і іншими різного роду їхніми прибудівлями для поневолення народів. На зміну райхскомісарів, генералкомісарів та інших ляйтерів колоніяльної системи, Кохів, Франків, Вехтерів, Міллерів і інших присланих і керованих з Берліну — приходили подібні наркоми й комісари з Москви в особах Хрущових, Коротченків, Гречух, Мануїльських і Рясних.«пролетарської революції», «визволення з-під фашистського», «плутократичного» гніту і створення «совєтської вільної людини», себто безвільної, бездушної маси рабів, без нації, імени, родини. Бо яка сутня різниця між нацистськими й большевицькими режимами партій, що свої утопійні програми здійснюють з допомогою дібраних, вихованих і піднесених до культу вищих людей дегенератів, садистів і злочинців з Ґестапо чи НКВД, що «визволяють» уярмлені народи газовою коморою чи тюремним пострілом у потилицю?— диктаторів, піднесених до культу «божків», що їх українські селяни називали «молочними братами»? Ось для ілюстрації їхньої політики «визволення» витяг із «12 заповідей поведінки німців на Сході та трактування руських».
т. 2.
«Не лякайтеся прийняти рішення, які могли б виявитися помилковими. Одна чи друга помилка менше важна, важне те, щоб ви діяли. Хто з вас із страху перед відповідальністю нічого не зробить, той непотріб».
т. 6.
«Тому, що новоздобуті простори мусять бути назавжди задержані при Німеччині й Европі, рішальне значення матиме ваша постанова. Тому ви мусите з гідністю користуватися навіть найсуворішими і найбезогляднішими заходами, подиктованими державними конечностями».
т. 8.
«...Вдержуйте відстань супроти руських, вони ж не німці, тільки слов'яни...».
т. 9.
«...Ми не хочемо навертати руських до націоналізму, тільки хочемо зробити їх нашим знаряддям...».
т. 11.
(
Витяг з тайної інструкції німецької поліції на Україні в листопаді 1942 р.:
1. Наші вороги: комуністи, бандерівці, партизани. Потенціонально найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити.
2. Школи тільки 4-клясові. На другий рік (1943) закрити.
3.
4. Відібрати культурно-освітні установи: театри, кіна.
5. Якнайменше наукових інституцій типу лябораторій і т. п. Тільки такі, що необхідні для війська.
6. В Церкві не допустити до згоди
7. Не поборювати сухіт, тифу. Закрити лікарні для населення. Здержати продукцію дальших місцевих лікарів.
8. Суди лише німецькі. Кожний німець - суддя. Для населення суди передбачені на 10 літ.
9. Хуліганство каральне тільки тоді, коли шкодить німцям.
10. Ширити аморальність, не карати за аборти.
11. Все, що має хребет, зламати. Хочемо виховати
12.
13. Контроля поїздів.
14. Сексоти в заводах, цехах, церквах, підприємствах, бюрах і т. д. Слідкувати за ворогами Німеччини. Попи на послуги.
15. Не говорити німцям із населенням.
16. Не говорити про непорозуміння в партії.
(Заввага: Інструкції ці не були поширювані, вони служили тільки як довірочний матеріял для працівників поліції. Здобуті в Дніпропетровську).
З
«Біду, голод і злидні терпить руський чоловік уже від століт. Його шлунок розтягливий, тому й зайве всяке фальшиве спочуття».Заввага: Заповіді ці дістали в 1941 р. німці, які відходили на адміністрацію теренів СССР. Як їх виконували, знаємо).«Просвіти» обсервувати. Там діють Б. (бандерівці).«кнехтенфольк».Партизанів і націоналістів не допустити до згоди.«Інструкції райхскомісара України Еріха Коха до генерал- і гебітскомісарів України. Липень 1943»:
Думка про те, що здача контингентів зобов'язує забезпечити харчами також місцеве населення, помилкова і свідчить про цілковите незрозуміння політичного, господарського і військового положення. І якщо ми будемо поставлені перед дилемою, чи мають голодувати німці, чи українці, то ми повинні знати наше завдання. І це рішення виконати є обов'язком гебітскомісарів і провідників господарства... Для праці в Україні є тільки одна точка погляду. Все, що служить вищезгаданим вимогам (видобути контингент) є правильне, все інше фальшиве. Краще привезти в Україну дешеві прикраси, тандиту й нашийники, ніж політичні дискусії... В цьому просторі мусить бути проваджена німецька поселенча політика. Що тоді буде з українцями, коли, напр., мешканці знищеного міста Карльсруге перейдуть жити в Україну? Ясно, що українці мусять на таку саму віддаль пересунутися на схід... Знесення хлібної картки (в Німеччині)
Україну вважав і вважає большевизм за свою колонію. Без України існування Совєтського Союзу не можливе, а вже зовсім виключена яканебудь експансія на захід. В Україні, за час свого попереднього панування, большевизм зумів винищити майже всю довоєнну інтелігенцію, а з новітньої
Це не припадки, а певна закономірність, що навіть з т. зв. уряду УРСР, установлено Сталіном з Москви, в короткому розмірно часі гинули всі, і то не тільки українці з походження, але й москалі. І так згинули: Яловий, Хвильовий, Волох, Бадан, Скрипник, Шумський, Гринько, Сологуб, Туринський, Річицький, Шахрай, Блакитний, Порайко, Любченко, Федько, Чубар, Затонський, Волобуєв. Залишилися в живих тільки ті, що не спроневірилися Йосипу Віссаріоновичу Сталінові-Джугашвіллі ні одним словом, ні думкою, що звеличували й звеличують його ім'я на віки вічні. До них належить м. ін. поети Тичина і Рильський. Як виглядають ці
...
Мов килим перед нами, Хвалу співає нині
І називає нас Москва Людині мудрій у Кремлі,
Братами й синами. На цілий світ людині.
Сталін давав і дає широкі можливості науки в рамах, очевидно, комуністичної ідеї, большевицьких досягнень і
петлюрівським старшиною. Коли запитала батька, чому не сказав їй цього перше, хоч знав її переконання, відповів, що боявся.
Чи повірить, напр., громадянин Заходу, що
Чи легко погодився б не один сьогоднішній прихильник комуністичної ідеї з тим, що в ново-
— це моє найвище стремління, моя найвища мета і прекрасна порада проти летунських бомбардувань... Ми були б останніми дурнями, якщо б ми щонебудь зробили, щоб піднести українську освіту або рівень української інтелігенції. Післявоєнні вимоги: 10 год. праці. 8 год. для фюрера і 2 год. для самого себе. Українець не може мати ніяких домагань на підставі 8-год. праці. Тільки на підставі результатів останніх двох годин. Фюрер зарядив, що тимчасом має вистачити школи з чотирма клясами. Там навчиться українець читати, писати й рахувати. Ми не можемо собі дозволити на ніяку конкуренцію з боку української інтелігенції. А тимчасом це вже тепер трапляється в багатьох випадках. Церква незалежна і тільки одно нещастя, що вона веде політику... Відповідно до воєнного завдання України, пропаганда мусить подібно, як це є в Райху в Кат. Церкві, обіцяти всякі добра на небі, а ніколи в дочасному житті. Не може бути приязні між слов'янами і германами, є тільки переможці й переможені. Аграрна ординація повинна прямувати до того, щоб тут створити «спадкові двори». Для цього й вмирає нім. вояк, щоб ми йому створили спадкові двори з трохи більшими правами, ніж у Німеччині. Український селянин одержить тепер у посідання 20-30 моргів, але в посідання, а не на власність. На Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого м. ін. не досягнено в Женеві в 1918 р. Ми не можемо дозволити розвинутися промисловості України, що може стати конкурентом для промисловости Райху. Завдання господарської розбудови в Україні схоплюється в одному: створити європейську сировинну базу, найбільше виготовляти півфабрикати, все під німецьким керівництвом... Націоналістичними бандами керують студенти зі Львова в Галичині, яким сниться Україна. Теза про те, що українцям треба щось дати, щоб вони мали що боронити, фальшива. Мільйони німців втрачають на заході своє майно, а тут ми мали б його роздавати? Українське самоуправління — це питання не на теперішній час. І аж до ляндратів вони його мати не повинні.— кожного, що найменшим словом зрадився із свого самостійницького думання чи хоча б найменшої критики влади, або що на ньому просто тяжіло його попереднє суспільне тавро: син куркуля, інтелігента. Селян, найздоровішу силу народу, большевизм зумів винищити штучним голодом та мільйоновими висилками на Далекий Схід або в концлагери. Робітництво перекинуто на територію Москви чи до інших совєтських республік або вимішано з присланими в Україну «братніми» робітниками і запряг у формі стахановщини й партійної агітки так, що не лишив йому взагалі часу на думання. Український народ мусить стати «совєтським чоловіком», мусить зрівнятися до рівня бездушної маси, що вміє тільки «радісно» працювати в найвиснажливішій системі, кричати на всіх щоденних мітингах «Осанна» нашому «дорогому батькові» Сталінові і вмирати за «совєтську родіну». Поза ті норми совєтському громадянинові вийти не вільно, хоча б він був найбільш відданим і ідейним приклонником комуністичної ідеї і старим дореволюційним большевиком. За найменшу тінь підозріння, що хтось веде мінімальну іншу від опрацьованої і наказаної з Кремля українську політику, чекає кожного смерть.«люди», ці «герої совєтської родіни» хай послужить уривок одного з найновіших «поетичних» віршів Рильського п. з. «Свята»:Робота стелиться жива. ...І кожний колос на землі«братньої опіки» над Україною російського народу й держави. Йому потрібні технічні сили. Тим способом він виховував і виховує людей-фахівців, людей-робітників. І байдуже, на якому щаблі фахової освіти й функцій праці вони опинилися, до них Сталін доставляє невідлучну тінь своєї влади — агента чи сексота НКВД, що не покидає дану людину ніколи. Це Сталінова і його партії заслуга, що він підніс терор до наукового оформлення, обґрунтував його й поставив в «началі» свого правління. Людина стала його невільником. Страх став невідкличною тінню цілого життя кожного дослівно громадянина СССР. Страх став законним, посвяченим, морально-виховним чинником людського «я». Немає людини в СССР від самого Сталіна до пастуха колгоспних стад, що був би вільний від страху, що бодай на одну хвилину міг би від нього звільнитися. Тінь НКВД, ця персоніфікація страху, розбила в Совєтському Союзі родину, відділила батьків від дітей, брата від брата, друга від друга. Вірити не можна нікому. Це допроваджує людину до майже цілковитого отупіння, до пасивізму; людина стає бездушною машиною, що наставлена тільки на одну й ту саму «правду», цілими роками законно голошену: рішає в усьому наказ партії, геніяльність «вождя народів». Душа людини замикається поступінно, ховається перед власним, підданим страхові, тілом. Доцентка Київського університету, вирвана з-під контролі й терору НКВД, оповідає, що батько її, вмираючи в часі німецької окупації, признався, що був«вільні громадяни» Совєтьского Союзу мусять у кожній порі дня і ночі відчинити двері свого мешкання дверникові даного будинку, що є заразом агентом НКВД, і піддатися повній його перевірці? Контролі й перевірці підлягають не тільки особи, але й все їхнє майно, цілість їх родинного чи товариського життя. Дверник не тільки має право одночасно перевірити бюрко, шафу, ліжко, але й те, про що в дану хвилину особи в даному мешканні розмовляють.«визволених» країнах (Румунія, Угорщина) населення має мати вдень і вночі свої мешкання відкриті і мусить без найменшого спротиву дозволяти «доблесним» військам Червоної армії грабувати своє майно та приглядатися, як його дружину чи дочку насилують «Герої Совєтського Союзу»?
А ось приклад, як було вже в самих початках визволення з-під германського
А ось приклади з явного терору. Із звідомлення:
Дня 14. 7. 1943 р. в селі Малиші, Острожецького району, Лубенської округи, німецька поліція загнала людей до дерев'яної місцевої церкви, підпалила церкву й спалила в ній людей живцем. Тих, що не вмістилися в церкві, загнано до приміщення давньої громади та до клунь і також спалено. Разом спалено приблизно 850 людей. Помагали німцям узбеки й поляки. Крик людей, що конали в огні, було чути на п'ять кілометрів.
Відомості подає священик Н. Н. з сусідньої місцевости. Подібна подія сталася в с. Губкові, Людвипільського району, Костопільської округи, де замучено священика Корницького і псаломщика Петрова, та разом з іншими трупами замучених людей кинено до місцевої церкви й спалено. Так само спалено людей у Великих Селищах того ж району.
Большевики, уступаючи з українських земель, у перших місяцях війни 41 р., залишили по тюрмах жахливо помордовані десятки тисяч неповинних жертв. І так у Львові
Для прикладу два зразки слідства:
(За переданою на світ запискою
Я. С. ловлять восени 42 р. на вулицях Львова та впроваджують до кімнати при вул. Пелчинській, де містилася централя Гестапо.
Спец від українських справ, оберштурмфюрер Вірзінґ вітає на порозі ударом засушеної бичиці через голову. А С...! Вітаємо! І падають удари. В голові шумить. Числити більш годі.
Досить! Здається, що хтось це слово викрикнув. Підносять, витягають на коридор, обливають водою. По якомусь часі випроваджують і ведуть на вулицю Сапіги
На Лонцького, ввечорі, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і знову ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх, а там, наліво, кімната. Спираюся об поруччя, гостра свідомість думки, перехилююся і падаю на цемент сходової клітки. Смерть. Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать аж до кімнати. Що діялося в цьому дні, мало пам'ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дручок працював напереміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зломана в двох місцях, пальці обох рук поломані, вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається, розсадять грудну клітку. Ой ти, серце, чому не лопнеш?! Кличуть, тягнуть. О Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може вдовольняться тим разом? Та ні. Ти написав історію України? Дручок при праці. Б'є сам Вірзінґ.
«іга». Здобувши Харків, большевики дали всім громадянам наказ зголоситися до реєстрації. Все населення поділено на чотири категорії. Перша категорія охоплювала всіх, кого німці запрягли були в часі окупації до якоїнебудь праці. Їх розстрілювано відразу. Друга категорія охоплювала всіх т. зв. фольксдойчів. Їх також розстрілювали разом з усією ріднею. В третій категорії опинилися всі приналежні до інтелігенції: професори, лікарі, інженери і т. д. Їх вислали на фронт у карні відділи. Четверта категорія діставала на посвідках штамп: «Залишився на зайнятій фашистами території». Їх покищо не чіпають. Отже, людина, що залишилася покищо в живих, одержала штамп на ціле своє життя. Що воно значить, знають тільки ті, що їм доводиться жити в тій «найдемократичнішій» системі світу.— 10.000, в Луцьку — 3.000, в Дубні — 1000, в Вінниці — 10.000. Це тільки ті, що їх не вспіли поховати, що залишилися по пивницях тюрем та по шляхах совєтського відвороту.— грипсом).— Списують генералії. Яку функцію виконував в Організації? Брак задовільної відповіді. Роздягайся! Два помічники закочують рукави. Вибирають два середньої грубости дручки. Молотьба триває довго. Так довго, що один з опричників змучився й передає закривавлений дручок третьому. Другий — Мюллер зіпрів, обтирає піт, але дручка не покидає. Удари дручків перехрещуються від шиї до ніг по цілих плечах. На бюрковім годиннику минуло пів години. Секретарка при машині нудиться. На початку це її цікавило, тепер чистить нігті. Серце! Чому не хочеш зомліти? Рахубу часу трачу, але притомність зберігаю до кінця. Відпочинок. Можу тільки стояти, опертий об стіну. Знову питання. І знову брак задовільної відповіді. Стояти більше не можу, кладуть на табурет і молотьба починається наново. Не видержую, кричу. На крик збігаються гештаповці з інших кімнат. Я перешкодив їм у праці. Кидаються всі ногами, місять, гнетуть, копають. Перетворююся в мішок соломи, але цілковитої притомности не трачу. Тверде серце зомліти не хоче. Може кричу, бо чоботи танцюють дальше.— Лонцького. Надворі темно. Значить били чотири години. — Келія. Ніч. Гарячка. Хочеться пити. Врешті ранок. Дають каву. Яка, байдуже, лише, щоб пити. Кличуть. Виводять. Кожний рух справляє колючий біль. Надворі сонце, люди. Втікати! Все одно, хай стріляють, бо за хвилину почнеться вчорашнє. Відбігаю 10-20 кроків. Не стріляють. Ловлять і прикладами по голові. Я знову в знаній кімнаті. Довгі мінути очікування. Врешті прийшли. Де заховані друкарні? Де ховається шеф? Не знаю. Ще кілька питань і починається наново. Вибирають найгрубший кіл. Називають його «самостійна Україна». Дають понюхати, і умебльовання кімнати починає в очах танцювати якийсь несамовитий танець. В часі обідової перерви випроваджують на коридор і ставлять в кут стіни-муру. Кожний, що сходить з горішніх поверхів на обід б'є для загострення собі апетиту. По обіді те саме.«Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной України нє было, нєт і нє будет!» Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в ґештапівськім мундурі? Вияснення не помагають. Вірзінґ осатанів. А дальше, — де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? Що дальше, не пам'ятаю. Пам'ятаю, що вночі тягнули за ноги по вулицях на Лонцького, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар — жид, що другого дня ранком знайшов на подвір'ї тюрми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м'яса. Порушив, щоб ствердити смерть і переконався, що серце билося. Взяв нагору і лікує. Ось рука й пальці вже пов'язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем! А потім родилася думка, що може доведеться жити і... знову слідство. Коротка, кошлява записка на світ, — ще в гарячці, ще прохання прислати... цитрини, кислого молока. «І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство». І знову за кілька днів... «Одержав, дякую. Тепер уже спокійний. Хай беруть. Не заведе тим разом, хоч... хочеться жити».
За оповіданням в'язня. 1940 р., совєтська тюрма, Бриґідки у Львові. П'ятниця, одна з багатьох, що вже пройшли і одна з тих, що ще неодмінно прийдуть. Їх не можна переставити, скоротити, вимазати з часу; чергова п'ятниця прийде неодмінно, як прийшла й ця. Щойно ранок, а вже все тіло напняте дугою, нерви стягнені вскорч, щоб не дрижали, не ламали змученого, знівеченого тіла, щоб не радів кат. Брак віддиху, простору. Немає віддиху в забитій ущерть людськими тілами келії, щоб набрати в груди повітря і мандрувати від стіни до стіни в невпинному марші вперед, на перегони з думкою. Забити час, не дати місця на думку про те, що неодмінно прийде! Та виконати це не легко. Ще не загоєні, тільки присохлі рани з попередньої п'ятниці. Відірватися від настирливої думки, які нові тортури підготував кат, не перестати жити. Перестати жити
В келії тихий спів, в'язні чужі, незнані. Співають йому, стараються ще уважніше, ніж іншими днями, нічим не докучити, говорять між собою шепотом. Це ж п'ятниця. В'язень з ними не говорить, за цілий час не звірився ні одним словом, але співв'язні шанують його мовчанку, бо хіба ж, не можна мати довір'я до того замученого тіла? Не жалувався. Лиш ті уривані слова, що їх виповідав півголосом, доходили до них.
— це занехаяти боротьбу. Ні, цього зробити не можна. «Ми у вічі сміємося смерті, а умерти прийдеться лиш раз». Уривок з пісні, що тому три місяці співав з іншими на волі. Як це ж давно! Чи співають тепер її? Ось, недавно, тому ж кілька днів, почув її уривок крізь двері келії. Скоро вмовкла. Так, я не сам тут. А чи знаєте ви, друзі, що я оце вмираю вже шостий раз і вмерти не можу? Чи знаєте, що сьогодні вже шостий раз з черги мене ведуть... Годі, знову те саме. Пригадаймо інші пісні, за чергою, щоб обдурити час. Як забракне, є ще вивчені колись напам'ять вірші. І ці скінчилися. Оксана, що робить вона тепер? Ні, не це. Краще бути тепер на волі й плянувати нові бої, нові походи, нові завдання. Ах, там ждуть мене. Зорганізував, підготовив і сказав, що неодмінно прийду. Чи знають уже, що не можу, чи може огірчені. Якби переказати друзям, щоб докінчили! А жалко так!
— «
Заснути, снувати мрії снів... Ну, і що, як доведеться умерти! Я ж не перший і не останній. Усі келії забиті. Ідеї не зломлять. Чи ж не могутніє рух з кожним днем? Чи ж оскаженіл