Хто і як встановлював совєтську владу на Україні

Береславський Микола

Хто і як встановлював совєтську владу на Україні.

Про імперську політику та великодержавну психологію.

ХТО І ЯК ВСТАНОВЛЮВАВ СОВЄТСЬКУ ВЛАДУ НА УКРАЇНІ?
Все розберіть... та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Т. Шевченко

Впродовж віків Україна й український народ перебували в тяжкій колоніальній неволі. Україну загарбали і поділили між собою Польща та Росія, а згодом і Австро-Угорщина. Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій в Європі утворилися нові незалежні національні держави. Україна теж діждалася сподіваної волі — волею українського народу були створені Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка, які в 1919 році об'єдналися в одну Українську Соборну Державу.
Але згодом УНР була окупована російськими большевиками-комуністами, польськими „соціалістами", чехословацькими „демократами" та румунськими боярами.
Як відомо, Польща знехтувала рішення міжнародних конференцій про автономію Східної Галичини в межах Польської держави. А на Східній Україні большевики встановили совєтську владу, видаючи це за „волевиявлення" українського народу. Користуючись совєтськими, компартійними офіційними документами і матеріалами, я намагатимусь у цій праці стисло і правдиво розглянути одну з найтрагічніших сторінок нашої історії — окупацію незалежної України Совєтською Росією та насильницьке, незаконне прилучення її до створеного московськими большевиками т. зв. „Союзу Совєтських Соціалістичних Республік" в 1922 році.
Як відомо, російські большевики, на чолі з Леніним, які офіційно начебто дотримувалися т. зв. „пролетарського інтернаціоналізму" і виношували надії на „світову революцію" та єдину „світову державу пролетарів" на практиці, в залежності від конкретних обставин, часто змінювали свою тактику і робили суперечливі заяви з національного питання, які заперечували одна одну, а інколи вдавалися й до всіляких препарацій та фальсифікацій. Особливо це характерно для Леніна, який в залежності від політичної кон'юнктури, або ставився зневажливо до національного питання, або ставав в позу „захисника і вболівальника" за долю і волю народів. Як це було насправді, показують його заяви та тогочасні документи та ін., які я подаватиму тут, а шановні читачі нехай самі роблять свої висновки.
Напередодні 1-ої світової війни Ленін грубо лаяв українських „націоналістів" Л.Юркевича (Рибалка), Д.Донцова, В.Винниченка та ін. і робив ось такі заяви з національного питання:"...поки і оскільки різні нації становлять єдину державу, марксисти ні в якому разі не будуть проповідувати ні федеративного принципу, ні децентралізації. Централізована велика держава є величезний історичний крок вперед від середньовічної роздробленості до майбутньої соціалістичної єдності всього світу, і інакше як через таку державу ... нема і бути не може шляху до соціалізму". Як кажуть, коментарі зайві.
А як розуміти ось таку логіку: „Боротьба проти всякого національного гніту — безумовно так. Боротьба за всякий національний розвиток, за „національну культуру" взагалі — безумовно ні", або: „Економічний розвиток капіталістичного суспільства показує нам приклади утворення великих націй з ряду дрібних, або на шкоду деяким дрібним, приклади асиміляцій націй ... пролетаріат не тільки не береться відстоювати національний розвиток кожної нації, а, навпаки, застерігає маси від таких ілюзій, ...все веде до злиття націй. Робити інакше — значить стати на сторону реакційного міщанства". Ну, як? (цитовано за В.И.Ленин, „О национальном и национально-колониальном вопросе". Москва, Политиздат, 1956). Це щирі переконання большевиків і їхнього вождя Леніна з національного питання до 1-ої світової війни.
Коли ж створилася реальна перспектива повалення російського царату та Тимчасового уряду, Ленін в своїх партійних інтересах розігрує „національну карту", шельмуючи російський уряд, звинувачуючи його в шовінізмі та колоніалізмі: „Цілком так само і великоруський марксист скотиться в болото націоналізму, не тільки буржуазного, але й чорносотенного, якщо він забуде, хоч на хвилину вимогу повної рівноправності українців або їх право на утворення самостійної держави"; „Ідеологи великодержавного націоналізму підло обвинувачують весь український національний рух у „мазепинстві". Автономію України вони трактують, як зраду, як спробу відірвати Україну від Росії та приєднання до Австро-Угорщини", (В.І. Ленін. Твори, т.20,стор. 90). Ще: „Всі, хто нелицемірно... хоче визнати свободу народів, право націй на самовизначення, повинні бути проти війни з-за пригноблення Польщі, за свободу відокремлення від Росії тих народів, яких Росія тепер пригноблює: України, Фінляндії та ін." (Ленін, стаття „Про мир без анексій і про незалежність Польщі, як лозунга дня в Росії"). В статті „Про сепаратний мир" від 6 листопада 1916 року, Ленін виступає проти „воссоединения" Галичини з Росією. Ленін „забув", що він говорив і писав до війни про українських „націоналістів" та про „прогресивну" асиміляцію і „великий крок" до великодержавства. Це все говорив і писав той Ленін, який, захопивши владу, послав війська в Київ, щоб знищити українську державу, послав війська під Варшаву завойовувати Польщу, який послав війська на Західну Україну, щоб створити там т. зв. „Галревком", це той Ленін, який безсоромно заявив: „При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови".
При вирішенні національних проблем на Україні, Ленін часто вдавався до різних непристойних маніпуляцій, підступних дій, фальсифікацій. Наведу два приклади. Це історія з відомою „Відозвою до українських робітників" Оксена Лоли (В.Степанюка), яка була надрукована в № 28 газети „Трудовая Правда" за 29 червня 1914 року. Фабрикація тієї „Відозви" така.
1 квітня 1914 року Ленін надіслав Іннесі Арманд такого листа: „Посилаю проект українського звернення для „Шахтарського листка" і дуже прошу тебе тактовно провести його (не від мого імені, звичайно, а краще і невід твого) через Лолу (український соціал-демократ — М.Б.) і пару-другу українців (звичайно, проти Юркевича і по можливості без відома цього паршивого, поганого націоналістичного міщанина, який під прапором марксизму проповідує розділення робітників за національністю (хотів створити незалежну українську комуністичну партію — М.Б.), окрему національну організацію українських робітників). Страшенно важливо, щоб із середовища українських с.-д. пролунав голос за єдність проти поділу робітників за націями... Перепиши мій проект... нехай Лола один або удвох з ким і т.д. візьме і перекладе його на українську мову, потім надішле через мене в „Путь Правды" від свого імені або (краще) від імені групи (хоча би в 2-3 чоловіка) українських марксистів (ще краще українських робітників) (підкреслення Леніна — М.Б.). Так з'явилася ця „Відозва" і такого змісту примітка в „ПП": „Від редакції: „С удовольствием печатаем призвів нашего товарища (видно, що більше не знайшли „авторів" — М.Б.), украинского марксиста, к украинским сознательным рабочим. Обьединение без различий наций. Этот клич особенно насущен теперь в России. Худне советчики рабочих, мелкобуржуазные интеллигенты из „Дзвіна" из кожи лезут, стараясь отклонить украинских с.-д. рабочих от великорусских. „Дзвін" делает дело націоналистических мещан..." Отак большевицька „кухня" готувала інтернаціональний „вінегрет".
У той час, коли для компроментації української соціал-демократії готувалися ось такі фальшивки, довірливі „хохли" в „Боротьбі" того ж Юркевича запевняли: „Українська соціал-демократія віддавна і особливо в часах революції прихилилася до тактичної лінії большевизму" (газ. „Боротьба" № 2 за квітень 1915 р. стаття „Російські соціал-демократи і ми"). Українські „боротьбисти" не тільки „прихилилися", але й згодом довірливо ввійшли в большевицьку партію, що й привело її до трагічного кінця. Ох оця наша традиційна хронічна довірливість! Скільки разів вона підводила нас, але не навчила й до цього часу.
А це другий приклад ленінської „правдивості" і „чесності". Після того, як у серпні 1919 р. об'єдналися українські ліві есери і соціал-демократи (члени гуртка „Боротьба" Юркевича) в т. зв. „Українську комуністичну партію (боротьбистів) УКП(б), яка почала набувати авторитету серед українських трудящих, Ленін вдався до такого політичного маневру: він домігся влиття цієї партії до складу РКП(б), щоб потім ліквідувати її. Ось витяги з двох документів.
В газеті „Правда" № 3 від 4 січня 1920 року був надрукований відомий „Лист до робітників і селян України", написаний Леніним 28 грудня 1919 року. У тому листі, до речі, с і таке: „Боротьбисти відрізняються від більшовиків між іншим тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження і роз'єднання, не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі. Була б єдність у боротьбі проти гніту капіталу за диктатуру пролетаріату... ми, великоруські комуністи, повинні з найбільшою суворістю переслідувати в своєму середовищі найменший прояв великоруського націоналізму, бо ці прояви, будучи зрадою щодо комунізму, завдають величезної шкоди, роз'єднуючи нас з українськими товаришами і тим грають на руку Денікіну і денікінщині.
Тому ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при незгодах з українськими комуністами-більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форми її союзу з Росією, взагалі національного питання". Це, так би мовити, для отих завжди довірливих українців. Прямо-таки справжній зверхінтернаціоналізм! Правда, не зрозуміло: яке відношення мали великоруські комуністи до державної незалежності України?
В той же час, в грудні 1919 року, в Москві приймається ось такий ленінський проект резолюції про ту ж Українську комуністичну партію (боротьбистів):
„Грудень 1919
Визнати боротьбистів за партію, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил (завжди говорили і говорять про з. зв. „українські радянські війська" — М.Б.) і підтримкою бандитизму (національно-визвольного руху — М.Б.), прямо на руку білим і міжнародному імперіалізмові.
Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти лозунга тісного і найтіснішого союзу з РРФСР.
Всю політику треба вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, яка має статися в недалекому майбутньому. Для цієї мети не пропускати ні одної провини боротьбистів без негайного і суворого покарання. Особливо збирати дані про непролетарський і найбільш ненадійний характер більшості їх партії. Начебто сам Ленін і члени ЦК та большевицького уряду були пролетарського походження. Вимагалось вести досьє на кожного (і це вже в 1919 р. — М.Б.).
Момент ліквідації визначити через короткий строк, момент буде встановлений Політбюро і повідомлений Укрревкомові (Укрревком виконував функції ВУЦВКу та РНК України — М.Б.) (В.І.Ленін про Україну, К.,1957, стор. 630). Це вже не для довірливих „хохлів", а для себе. Ось так доля українських діячів та українських партій і організацій вирішується в Москві.
З перших же днів Лютневої революції в Росії на Україні відбувалися численні багатотисячні українські патріотичні мітинги, маніфестації, з'їзди всіх верств населення, що й покликало до життя Центральну Раду, в яку входили представники демократичних, соціалістичних партій. Вороже ставилися до ЦР тільки ті, які були пройняті не так любов'ю до пролетарських ідей, як ненавистю до всього українського, починаючи від великодержавних, шовіністичних російських генералів і кінчаючи російськими робітничими „красногвардейцами", яких підтримували з неменшою завзятістю доморощені „пролетарські перевертні".
Про великодержавника Денікіна та „демократа" Керенського і їм подібних годі й говорити, а тому я наведу лише кілька прикладів з українофобських настроїв т. зв. „інтернаціоналістів".
Ось що писав пролетарсько-шовіністичний російський письменник Бражнов в своїй книжці „В дыму костров": „Киев — город Хамелеон. Хрещатик — переметная сума, продажный проспект, улица ренегатка. Вчера присягала Раде, марала вывески украинской мовью, наряжала продавщиц в спидницу, плахту и намисто. Сегодня — любезничает с краскоармейской звездой, на тротуарах и в магазинах большевистская терминология, маскарад под пролетариев, „трудовые артели", „рабочая кооперация". Завтра — овация и улыбки гетманским холуям, опять украинская мовь, „жиночи капелюхи", „кавярня" та „едальня", „чоловикы з оселедцями", саблюками и шулерскими физиономиями... Что значить те несколько десятков белогвардейцев и обнаруженных контрреволюционеров, барахлишко которых растрясли в Киеве в пылу первых дней, что это составляет, — когда весь город авансом контрреволюция, когда все население с первого до последнего заведомо эксплуататоры, палачи, классовые враги, которым не может быть пощады".
І це не лише емоції і ненависть російського шовініста, настав час, коли мешканцям Києва „с первого до последнего" не давали „пощады". Ось що свідчив В.Затонський, член першого совєтського „уряду" України: „Діалектика життя в тому, що фактично ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим усе українське (оце так „брати-визволителі"! — М.Б.), ті самі, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене (більшовиків, посланців Леніна, членів „уряду", а що ж тоді говорити про всіх інших українців! — М.Б.) — вони, а не Грушевські будували Радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Леніна. Цс мене врятувало. Скрипника хтось пізнав, і це його спасло. Щасливий випадок, бо коли на вулиці патруль затримав мене, у мене був український мандат: „Всеукраїнська Рада Робітничо-селянських і Солдатських Депутатів у Харкові". Через ту „українізацію" я мало життя не втратив (і все ж таки втратив — М.Б.)... Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров ("український" совєтський „уряд" переїхав з Харкова в Київ 30 січня 1918 року, на п'ятий день після зайняття його совєтськими військами — М.Б.)... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях (а яке відношення мали до ЦР Затонський і Скрипник? Розстрілювали кожного, хто симпатизував Ц.Раді, хто говорив українською мовою, хто носив український одяг — М.Б.). От і я мало не попав. Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював — от хто фактично збудував Рад. Україну..." (Затонський В., „Національна проблема на Україні". ДВУ, 1927, стор.76). Тобто: „об'єктивно" совєтську владу на Україні „збудував" не український народ. Здається, що лише цього одного свідчення — Затонський знав, що говорив — цілком достатньо, щоб кожній чесній людині зрозуміти, усвідомити, переконатися в тому, хто і як встановлював Совєтську владу на Україні.
А ось що згадував В.Затонський про доморощеного безбатченка, „героя" громадянської війни Боженка: „Візьмемо Боженка, київського робітника-тесляра. Він був безперечним українцем, він до смерті не вмів як слід по-руському розмовляти. Був він комендантом Дубна, і ось звертається до нього якась трупа за дозволом поставити чи то „Сватання на Гончарівці", чи то „За двома зайцями".
— Грати я дозволю, але не на контрреволюційній мові, — так сказав Боженко. Це факт. Ось які настрої були" (там же — М.Б.). Ось хто будував „Совєтську Україну".
Совєтська і партійна пропаганда завжди намагалася і намагається стверджувати, що начебто український народ підтримував большевиків та їхній переворот у жовтні 1917 року. Це не відповідає дійсності, історичній правді. Так, наприклад, аналізуючи підсумки виборів до установчих зборів, Ленін писав: „Дані про вибори до Установчих зборів показують, що ще в листопаді 1917 року на Україні здобули більшість українські (підкреслення Леніна — М.Б.) есери і соціалісти... При такому стані справи ігнорувати значення національного питання на Україні... значить робити глибоку й небезпечну помилку" В.І.Ленін. Твори, том 30, стор. 243).
І на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад, який відбувся у Києві в грудні 1917 року, большевики потерпіли повне фіаско.
Тоді купка большевиків, які не репрезентували всі регіони України, переїхали в зрусифікований Харків, де й провели свій „з'їзд", який відбувся 11-12 грудня 1917 року. Вони вже на другий день 12 (25) грудня проголосили „Українську Республіку Рад", а 17 (30) грудня утворили „уряд" України — Народний Секретаріат, який складався наполовину із неукраїнців. Член того маріонеткового „уряду" В.Затонський так охарактеризував тогочасну ситуацію у Харкові: „Тоді Харкова на Україні ще не було (ось чому большевики вибрали саме Харків — М.Б.), цебто Харків був, але він України знати не хотів. І коли ми з Києва приїхали сюди, коли ми вперше організували Центральний Виконавчий Комітет і оголосили Радянську Україну, коли повели рішучу боротьбу з Центральною Радою, так у Харкові з нас сміялися".
Частина зрусифікованих, або тих, що піддалися большевицькій демагогічній агітації українців вороже ставилися до Центральної Ради та до всього українського. Як згадував В.Винниченко, така ненависть була „Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському, які, значить, були не латишами й не руськими, а своїми — українцями... Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську" (В.Винниченко, „Відродження нації". Відень, 1920, стор.259-260). Ось такі „кадри" готувалися під командуванням бувшого царського жандармського підполковника Муравйова для наступу на Україну. Бо Ленін фактично відкинув свої ж заяви про самовизначення націй і висунув нові тези та гасла про т. зв. „пролетарську допомогу Україні" та що про вільну Україну „не може бути й мови".
Уже 1 січня 1918 року (ще до наступу совєтських військ на Україну!) Орджонікідзе призначається Надзвичайним комісаром (диктатором) Району України (Україна в термінології большевиків лише „район", „область", „юг Росії" і т. п.). Це той Орджонікідзе, який згодом „прославиться" рукоприкладством під час відомої „грузинської справи", коли він бив своїх земляків тільки за те, що вони бажали, щоб Грузія була федеративною республікою в складі РРФСР.
Безцеремонність і зухвалість московських партійних і військових діячів викликали незадоволення і обурення навіть серед призначених Москвою, покірних членів ЦВКУ та „українського" уряду — Народного Секретаріату. Цс дуже непокоїло Леніна, бо могло зашкодити його планам окупації України. Тому він надсилає головнокомандуючому совєтськими військами Антонову-Овсієнкові термінову телеграму такого змісту: „21.1.1918 Тов. Антонов! Я одержав від ЦВК (харківського) скаргу на Вас... Ради бога, докладіть всіх зусиль, щоб усі і всілякі тертя з ЦВК (харківським) (а не українським! — М.Б.) усунути. Це архіважливо в державному відношенні. Ради бога, помиріться з ними і визнайте за ними всілякий суверенітет (і тепер, подібно як тоді, „визнають" всілякий суверенітет — М.Б.). Комісарів, яких Ви призначили (так створювалися т. зв. „уряди" — М.Б.), дуже прошу Вас зняти (оце так „влада українського народу"! — М.Б.).
Дуже й дуже сподіваюсь, що Ви це прохання виконаєте і абсолютного миру з Харківським ЦВК досягнете. Тут потрібний архітакт національний... Ваш Ленін" (В.І. Ленін про Україну", К., 1957, стор. 459) (підкреслення Леніна). Виходить, що потрібна хитрість, підступність.
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила незалежність України. А вже 26 січня російське червоне військо окупувало Київ і розпочало вже відому нам криваву оргію.
В листі до Надзвичайного комісара Півдня Росії ("Півдня Росії!" — М.Б.) Орджонікідзе Ленін давав настанови: „..рішуче і беззастережне перелицювання на український лад наших частин, що є на Україні, — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, — він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших" ("Нарис історії Комуністичної партії України". К., 1961, стор. 217-218).
17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу Муравйову за братську допомогу Україні": „...Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва ("Визволення Києва!" — М.Б.) виконають свій революційний обов'язок" (там же, стор. 463). Виконали...
А вже 18 лютого 1918 року 450-тисячна австро-німецька армія розпочала наступ на Україну. Большевики змушені були залишити Україну і згідно з рішенням СНК від 27 квітня, у Курськ була відряджена делегація в складі Сталіна, Раковського і Мануільського для переговорів про визнання Української Народної Республіки та про мир.

(Далі буде)