Досхідсонця

Я знайду все...
Я зможу взяти це з собою...
Сонце. День. Я їх вберу
І в мріях твоїх буду там такою,
Яку ти бачив уві сні...

Я хвора… хвора… чи переживу? Грація світу в танці війни. Війни за тебе. Я хвора тобою. Та це ти вже чув… ти знаєш… знаєш… але не робиш нічого. Нічого. НІ. ЧОГО? Моя душа – табула раса. Я стерла минуле. Хочу заповнити душу тобою. Твоєю подобою. Твоїм коханням. Але його нема. Є симпатія. Маленька, наче дитина сповита…
Скажи пароль від тебе. Скажи. Тільки мені. Ти – мені. І будемо щасливі разом. Ти вже знаєш мій пароль. Звідки? А може не було мого паролю. Може ти просто виламав замок, що тримав мою дику душу? І вона вирвалась на волю, щоб поєднатися з твоєю в одне ціле?
Я хвора… я знаю… А ти ні… Чи просто так вдаєш.
Мені наснилося сьогодні, що ми разом. ТИ цілуєш мої спраглі губи. Спраглі від жаги за тобою. Від скаженого бажання бути поряд з тобою. В мене грала посмішка на обличчі… блиск в зелених очах і ти поруч…
Скоро буду поруч… Крихітка Цахес, як знаєш мої бажання? Я хочу напувати тебе щастям зі своїх долонь. Хочу, щоб воно лилося на тебе… наче кришталево чиста вода!.. Бонаква? Ні. Моя вода…
Якби ти знав, про що грають струни моєї душі! Вони грають про нас. Про місто, де нема нікого крім нас. До схід сонця. Ти – Той, Я – Та. І ми обоє знаємо, що це любов. Ти наче вогонь. Такий пристрасний, такий гарячий. А я – вода, холодна та чиста. Вода, яка, від твого жару, паде святим дощем на грішну землю.
Стихли струни. Не грають чогось. Зараз. Вони рвуться від твого небажання. Пусто. І моя вода падає на землю, що не зігріта тобою. Краплі відлітають… їм боляче, як і мені. Вони помруть холодною смертю…
Дика енергія мого кохання… вона така безмежна і тонка. Ти права, Руслано, ти права. Вона вже на волі. Їй не потрібні дроти. Бо ми не синтетики. Я передам тобі її просто… дотиком… рухом пізнання… Торкнуся твого плеча та зникну. А ти знайдеш мій слід у безмежності почуттів, що огорнули твій всесвіт…
Мої джерела відкриті. Всі. Для тебе, для твоїх рук, твоїх вуст…
Але я прикидаюся зимою… німою… зимою… тихою… бо боюсь злякати твої почуття… Але ти чуєш мій подих, биття серця, що б’ється тільки для тебе…
Якщо ти лишишся зі мною… ми застигнемо, наче дві краплини в холодній вічності Антарктиди. Разом. Ми будемо разом…
Я так хочу прокидатися поряд з тобою… в твоїх обіймах… дивитись, як ти засинаєш та прокидаєшся від моїх поцілунків.
Хвора… чи виживе моя душа? Покалічиться? Помре?
Іноді я бачу, як ти дивишся на мене. А потім відвертаюсь та почуваю твій погляд на собі. Такий лагідний. Від нього по моєму тілу ллється тепло. Згори вниз…
Від тяжкої хвороби помирають. Я. Помираю. Кохання. До схід сонця.

А ЩО БУДЕ ЗІ МНОЮ, КОЛИ ВОНО ЗІЙДЕ?