Хто і як встановлював совєтську владу на Україні. (частина 2)

Береславський Микола

Хто і як встановлював совєтську владу на Україні.

Про імперську політику та великодержавну психологію.

(Продовження)

А що ж „український совєтський уряд" і ЦВКУ? Вони стали просто непотрібними. Цей камуфляж російських большевиків взяли й розігнали. Ставлення Сталіна та всього большевицького керівництва до цього „уряду" видно із записки Сталіна до Затонського. В.Затонський стверджував, що Сталін надіслав йому грізну, категоричну записку такого змісту: „Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської області в війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог і Ростов. Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру. Прошу передати копію цієї записки Надзвичайному комісару Серго, Донському Ревкому та ЦВКУк. Нарком Сталін" (С.М.Королівський, „Надзвичайне посольство Радянської України до РСФРР у квітні 1918 р." Український історичний журнал № 5, 1963, стор. 21).
І Василь Шахрай (большевик, Народний секретар військових справ у першому українському „уряді", член совєтської делегації на мирних переговорах у Бресті) в своїй книжці-зверненні до Леніна стверджував, що при згадці про суверенітет Совєтської України, Сталін погрожував йому „чрезвичайкою" (С.Мазлах і В.Шахрай, „До хвилі Що діється на Україні і з Україною?". Саратов; 1919, стор. 95).
Таким чином, доля Народного Секретаріату України була вирішена в Москві. І тому 1-й з'їзд КП(б)У, який відбувся 5-12 липня 1918 року в Москві, прийняв таку резолюцію про Народний Секретаріат: „...Враховуючи:
1) що повстання на Україні розвивається не під лозунгом відновлення влади Народного Секретаріату, а під лозунгами відновлення Радянської влади на Україні і об'єднання Радянської України з Радянською Росією (відкинули гру в „суверенітет України" — М.Б.);
2) що Народний Секретаріат, який через цілий ряд умов не зміг стати в період громадянської війни на Україні її організуючим центром, не є тим бойовим прапором, за яким могли б піти широкі маси;
3) що існування Народного Секретаріату, як центру Радянської влади, в умовах відсутності Рад, як органів влади на місцях, є шкідливою фікцією, що веде до самообману мас. І з'їзд комуністичних організацій постановляє:
1. Оголосити Народний Секретаріат розпущеним.
2. Доручити ЦК партії організувати Центральний військово-революційний комітет..." (Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій", К., 1958, стор. 7-8).
З наведених прикладів видно, що т. зв. „український уряд" був нічим іншим, як політичною грою, фікцією, долю якого вирішувала Москва та партійна філія РКП(б) на Україні. Ця гра вже не задовольняла Москву, бо втілювалося в життя „об'єднання Радянської України з Радянською Росією".
3-10 листопада 1918 року — революція в Німеччині. А вже 17 листопада створюється Реввійськрада групи військ Курського напрямку із завданням наступу на Україну.
28 листопада було створено т. зв. „Тимчасовий робітничо-селянський уряд України".
А 29 листопада Ленін надсилає телеграму Головкому такого змісту:
В Серпухов 29/ХІ
„З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні (обласні! — М.Б.) тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнити Ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів (?! — М.Б.) України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію (ось для чого створювалися маріонеткові „уряди"! — М.Б.), і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих (підкреслення моє — М.Б.) областях (для Москви це лише області! — М.Б.) у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів (не бажали російської окупації — М.Б.).
Зважаючи на це, просимо дати командному складу відповідних військових частин вказівку про те, щоб наші війська всіляко підтримували тимчасові Радянські уряди Латвії, Естляндії, України і Литви, але, розуміється, тільки Радянські уряди. Ленін". Вказівка щоб підтримували, а не ставили під стінку, як Затонського і Скрипника. Знову гра, фікція, кумедія, а наслідок — трагедія і неволя для народів України, Прибалтики.
Вирішувалася доля багатьох народів, без їхньої волі і згоди, їх приєднували до Росії без знання і врахування ситуації на місцях. Відбувалася звичайнісінька окупація незалежних країн.
Ось записка Леніна до А.Жарка в зв'язку з призначенням його до складу „українського" совєтського „уряду":
„Грудень 1918
Тов. Жарко!
1) Звідки Ви родом? 2) Чи вмієте говорити по-українському? 3) Жили і працювали на Україні скількі років? 4) Селяни на Україні бідні за злиття (не за автономію, федерацію, союз, а за злиття! — М.Б.) з Росією чи проти? ("Ленін про Україну", стор. 498) (підкреслення Леніна). Оце так! Минуло більше року від початку Жовтневого перевороту, а „вождь світової революції" Ленін й досі не знає чи бідні українці за злиття з Росією чи ні, але вже вдруге посилає війська й організовує громадянську, братовбивчу війну на Україні!
Кому було вигідне і необхідне „злиття з Росією", т. зв. „братство російських і українських трудящих" та „пролетарська допомога Україні" видно з таких прикладів. Уже 17 лютого 1919 року видається постанова Ради Оборони про організацію маршрутних поїздів для транспортування хліба, солі, цукру, вугілля із України. Підписав цю постанову Ленін. А 19 березня т.р. Ленін написав О.Шліхтеру (в українському „уряді" керував земельними справами) ось цю записку: „Т. Шліхтер! 1) Чи одержали Ви на Україні директиву ЦК (про 50 млн. до 1.VІ.)? (німці планували вивезти з України 60 млн. пудів хліба, а встигли вивезти лише 10 млн., а скільки галасу про це! — М.Б.). 2) Якщо ні, то тут бачили? (досить того, що „там бачили" директиву, наказ — і негайно віддайте 60 млн. хліба! — М.Б.). Як думаєте? Скільки доставите? ...4) Чи не потрібні тут (які) екстренні заходи? 5) Якщо не підвезете до 1.VІ — ми пропадемо всі. Ленін" (там же стор. 506) (підкреслення Леніна).
Виступаючи в палаці Урицького, Ленін говорив: „Ми послали на Україну наші кращі радянські сили. І вже отримали повідомлення: „Запаси хліба величезні, але всього зразу вивезти не можна, немає апарату"... (а кричать і пишуть, що начебто весь український народ гаряче підтримував совєтську владу — М.Б.). Несеться волання від посланих товаришів, ще немає людей, що нікому будувати Радянську владу, що немає ніякого апарату, немає такого пролетарського центру, як Пітер або Москва. А українські пролетарські центри в руках ворога (до речі, тоді, коли Росія була поділена на губернії, Ленін вважав, що Донбас — український, а Горбачов тепер заявляє, що він „руський" — М.Б.). Київ — непролетарський центр".
Навіть у 1921 році, коли на Україні вже лютував голод, який забрав мільйони життів, Ленін 18 травня звернувся до М.Фрунзе, командуючого окупаційними військами на Україні (як стверджував сам Ленін): „Урожай на півдні чудовий. Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200-300 мільйонів пудів (апетит зростає. Пам'ятаєте? Німці зібрали 10 млн. — М.Б.)" (підкреслення Леніна). (В.І.Ленін про Україну", стор. 663).
А ось як „напутствовал" „посланных товарищей" заступник Леніна — Л.Троцький — в своїй „Инструкции политработникам": „...намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только из генералов, окончательно отшибал у украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство... Нужно било руководителя противогетманским народным восстанием Петлюру — уронить в глазах самих повстанцев. Это била очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса... Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает Вас, товарищи агитаторы, Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что Вы „не посрамите" земли Русской (а не „пролетарского отечества" — М.Б.).
Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского козачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев (дуже прохаю шановних читачів добре вдуматися в ці слова! — М.Б.). Потому они рано утеряли свою „самостійність" и живут то под Литвой, то под Польшей то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен...
Не навязывать украинскому крестьянству коммуны до тех пор, пока наша власть не окрепнет ("наша власть", а не влада українського народу — М.Б.)... Утверждать, что в России нет коммуны (так український народ любив комунізм! — М.Б.).
В противовес „самостийнику" Петлюре и другим говорить — что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью (яку так „любив" і „бажав" український народ! — М.Б.), а Петлюра продает Украину буржуазным государствам...
Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев (як згодом на „бандерівців". — М.Б.) и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев, потому, что они вредный элемент, и это будет явним доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабежи (яка підступність, яке блюзнірство! — М.Б.).
Нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руди, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может — она задохнется, а с ней и Советская власть и ми с вами... (оце суть отого „інтернаціоналізму" — М.Б.).
Для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши (це випробував на собі український народ — М.Б.). Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет Советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда..." ("Праці українського Наукового інституту", том XIII, Варшава, 1932, стор. 149-151) (підкреслення Л.Троцького — М.Б.).
Все цілком ясно і зрозуміло. Переконуєшся, що цей красномовний документ зворушить будь-яке скам'яніле серце, збудить кожну чесну душу від летаргічного сну, покличе до совісті і щирого каяття кожного обдуреного, приниженого, обкраденого перевертня, безбатченка, зрадника свого народу, фанатика „чужого отечества".
Як „боровся" український народ за Совєтську владу і як йому в цьому „допомагали" большевики і „русские братья-пролетарии" свідчить і цей офіційний партійний документ — резолюція 5-ої конференції КП(б)У, яка відбулася 17-22 листопада 1920 року: „...1. Торішній „бандитизм" (взято в „лапки", значить, що насправді не бандитизм. — М.Б.) був повстанням єдиного політично села проти робітничого і комуністичного (?! — М.Б.) міста (тоді сільське населення України становило 85-90 відсотків від усього населення — М.Б.)... в силу нерозшарованості села і значної участі в повстанні бідніших елементів, лозунги повстання по всіх районах мають майже виключно „радянський" характер... з самостійно-шовіністичною ідеологією;
2. Наша торішня боротьба з бандитизмом мала при нерозшарованості села характер лобового удару по всьому селу, при відсутності достатніх дисциплінованих і свідомих кадрів Червоної Армії — партизанський і випадковий характер..." ("Комуністична партія України в резолюціях...", стор. 92-93).
А ось свідчення очевидця тих подій на Україні, відомого письменника і гуманіста В.Короленка, який тоді мешкав у Полтаві.
Уже 13 листопада 1917 року він занотував у своєму щоденнику:
„Ленин и Троцкий идут к насаждению социалистического строя посредством штыков и революционных чиновников... Во время борьбы ленинский народ производил отвратительные мрачные жестокости".
Короленко 6 березня 1918 року записав у щоденнику: „Убийства, грабежи. Все это вызывает глухую вражду в населении... Большевик — зто наглый „начальник", повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей...".
Ось запис в щоденнику від 30 березня: „...Большевики, застигнутые еще на вокзале, обстреливают город. Зачем? В этом — весь большевизм. Все не большевистское — враги. Весь остальной народ для них ничто...".
Запис у щоденнику за 21 березня 1919 року: „Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их — крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидается в глаза и раздражает. Наглости много и у не-евреев. Но она особенно кидается в глаза в этом национальном облике".
Запис Короленка в копірувальній книзі: „...Сколько у дверей Чрезвычайных комиссий толпится ежедневно заплаканных матерей, отцов, детей. Сколько их по старой памяти, приходят и ко мне, надрывая сердце слезами, жалобами и горем...".
Запис в щоденнику Короленка за 13 травня 1919 року: „...Большевизм на Украине уже изжил себя. „Комуния" встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистских деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традиционные и очень живучие юдофобские инстинкты...".
24 березня Короленко передав у полтавські „Известия" „Письмо в редакцию" з приводу надрукованої в газеті статті Г.П'ятакова „Да здравствует красный террор!".
Запис в щоденнику Короленка від 13 квітня 1920 року: „Был у меня Раковский с женой... Раковский настроен оптимистически. Когда я указал на чрезвычайную непопулярность в деревне коммунистов, он сказал, что это уже изменилось. Между тем, если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положений, — то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам".
В знаменитому „П'ятому листі" до А.Луначарського Короленко писав: „...Провозглашаются победы коммунизма в украинской деревне в то время, когда сельская Украина кипит ненавистью и гневом, и чрезвычайки уже подумывают о расстреле деревенских заложников. В городах начался голод, идет грозная зима, а вы заботитесь только о фальсификации мнения пролетариата... Положение ее (комуністичної партії — М.Б.) в деревне прямо трагическое. То и дело оттуда приносят коммунистов и комиссаров, изувеченных и убитых. Официозы пишут пышные некрологи, и ваша партия утешает себя тем, что это только куркули (деревенские богачи), что не мешает вам выжигать целые деревни сплошь — и богачей, и бедных одинаково. Но и в городах вы держитесь только военной силой, иначе ваше представительство быстро изменилося б...".
Короленко 25 травня 1921 року записав у щоденнику: „Только введение в значительной степени личного интереса может еще нас спасти. Но коммунизм лицемерен до мозга костей. Он уже попал в то лицемерие, которое погубило старий режим, официального благополучия. А это признак плохой!" ..."Ясно, что дальше так идти неможно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия... Может оказаться, что вместо социализма мы ввели только грубую солдатчину, вроде янычарства.
Что представляет собой ваш фантастический коммунизм? Не создав почти ничего, вы разрушили очень многое, иначе сказать, вводя немедленный коммунизм, вы надолго отбили охоту от простого социализма... Ви являете первый опыт введения социализма посредством подавления свободи...
Что из этого может выйти? Не желал бы быть пророком, но сердце у меня сжимается предчувствием, что ми только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь. Россия представляет собой колосс, который постепенно слабеет от долгой внутренней лихорадки, от голода и лишений... Настанет время, когда изнуренный колосс будет просить помощь ему, не спрашивая об условиях...
Ему (російському народові — М.Б.) нужно еще учиться, а не учить других... Вы должны прямо признать свои ошибки, которые вы совершили вместе с вашим народом...", (витяг із „Шостого листа" до Луначарського) И.И.Негретов, „В.Г.Короленко Летопись жизни и творчества. 1917-1921". М.,"Книга", 1990).
До речі, хочу подати тут одну добру, мудру пораду нашого сучасника. М.Сердюков із м.Коврова Владимирської області: „Деревни и земли России пустуют, тогда как русских людей занесло то в Казахстан, то в Киргизию, а то в Прибалтику. Не они ли, эти русские, больше всех трубят о родине, о преданности земле. А сами побросали родные места и скитаются по союзним республикам. Родина там, где ти родился. Мне кажется, нужно подать клич, чтобы русские вернулись в свои родные места возрождать заброшенную Родину" ("Правда" № 245, 2.09.1989).
Думається, що ці дві гарні поради, втілені в життя, вирішили б багато невідкладних проблем.
Закінчую про Короленка. Тяжко хворий Короленко безліч разів звертався в ЧК, в пресу, до А.Луначарського, Х.Раковського, Г.Петровського та до інших відомих большевиків з проханнями, заявами, протестами проти беззаконня, терору, арештів, розстрілів, грабунків, які коїли большевики на Україні.
Вище вже згадувалося про постанову І з'їзду партії большевиків з приводу розпуску українського „уряду".
А в резолюції III з'їзду КП(б)У про ставлення до ЦК, обраного II з'їздом Ком. партії України, говориться:
„... III з'їзд Комуністичної партії постановив:
1. Визнати тактику ЦК неправильною.
2. Визнати ЦК нездатним керувати Комуністичною пролетарською партією в період загострення громадянської війни". ("Ком. партія України в резолюціях і рішеннях...", стор. 32).
А на IV конференції КП(б)У, яка відбулася 17-23 березня 1929 року в Харкові, було критиковано роботу ЦК, обраного III з'їздом. А з огляду на те, що вибори в ЦК КП(б)У виявились, по суті, неправомочними і обраний конференцією ЦК не відображав волі більшості комуністів України (а про волю трудящих України нічого й говорити — М.Б.), ЦК РКП(б) прийняв рішення про розпуск ЦК КП(б)У і створення тимчасового ЦК КП(б)У.
Групівщина (наприклад, т. зв. „кияни", „катеринославці" та ін.), суперечки, взаємозвинувачення, розходження в поглядах з різних вузлових питань, а особливо з національного, роздирало Комуністичну партію на Україні. А всі провали в ідеології, політиці, економіці, національному питанні Москва, за давньою і вивіреною традицією, звалювала на місцеве партійне керівництво, як колись на гетьманів, кошових та ін.
Ось так встановлювалась Совєтська влада на Україні. Не українським народом, не при допомозі „русских братьев-пролетариев", а з волі і військової сили большевицької Москви. Тобто було здійснено віроломну окупацію і анексію незалежної Української держави.
А щоб вірно, правдиво з'ясувати й зрозуміти формальний бік акту створення т. зв. „Совєтського Союзу" в 1922 році та політичну і національну ситуацію на Україні після громадянської війни, досить ознайомитись з матеріалами з'їзду Совєтів 30 грудня 1922 року та XII з'їзду РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 року, через 4 місяці після утворення Союзу. Як де-юре, так і де-факто в 1922 році ні Україна, ні інші республіки не підписали т. зв. „союзний договір". Трагікомедія з тим „договором" розігрувалася так. Голова урядової делегації від України, голова „уряду" України Х.Раковський (румунський болгарин) подав від імені української делегації зауваження до проекту союзного договору.
Сталін ці зауваження і пропозиції відкинув і призначив головою української делегації воєнного намісника на Україні М.Фрунзе.
Союзний договір „підписувався" не республіками, не від імені республік, а просто делегатами, бо переважна більшість делегатів були росіяни (такий же механізм голосування був і в останньому Верховному Совєті СССР). 3 понад 2000 присутніх на з'їзді делегатів договір підписали лише 84 делегати! Це означає, що ні республіки, ні більшість делегатів не підписували ніякого договору. До речі, за твердженням Фрунзе, на Україні ще в січні 1923 року ніхто не бачив і не читав тексту того „союзного договору'. Тож давайте ознайомимось із деякими висловлюваннями чільних керівників Комуністичної партії на XII з'їзді про щойно створений Союз.
Так, М.Бухарін з трибуни з'їзду говорив про тогочасну ситуацію на Україні: „Очень труден в особенности национальный вопрос там, где у нас нет достаточно национального ядра. На Украине, напри-мер, где состав партии русско-еврейский, главная наша задача лежит в работе среди украинцев, и именно поэтому очень часто на Украине часть наших товарищей с такой энергией, с таким бешенством борется против украинского национализма" ("Стенографический отчет...", 1923, стр. 611).

(Далі буде)