Хто і як встановлював совєтську владу на Україні. (частина 3)

Береславський Микола

Хто і як встановлював совєтську владу на Україні.

Про імперську політику та великодержавну психологію.

(Продовження)

Про тогочасну ситуацію в Союзі та на Україні, після її включення до складу Союзу, можна судити з доповіді Й.Сталіна (Генерального секретаря РКП(б)): „...у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все неросійське, зібрати всі нитки управління навкруги всього російського, а все неросійське — придушити" ("Національні моменти в партійнім і радянськім будівництві". В-во „Шлях Освіти", Харків, 1923, стор. 12). І далі: „Розуміється, якби не було великоросійського шовінізму, що являється активним тому, що він сильний, тому, що й раніше був сильним, а звички й традиції пригноблювати й принижувати в нього залишились, якби великоросійського шовінізму не було, то може бути, й шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоросійський, існував би, так мовити, в мінімальному, в мініатюрному вигляді, що в останньому рахунку, антиросійський націоналізм є оборонна форма... проти шовінізму російського" (там же, стор. 16); „...націоналізм російський став наростати, міцнішати, родилася ідея зміновіхівства (ідея частини російської інтелігенції, яка гуртувалася навколо часопису „Смена вех", суть якої: большевики з часом продовжать втілювати в життя справу „великой и неделимой России", і тому їх треба всіляко підтримувати — М.Б.), бродять бажання влаштувати мирним шляхом те, що не вдалось зробити Денікіну, цебто створити так звану „єдину і неділиму" (стор. 5-6).
Ось фрагменти із резолюції, прийнятої XII з'їздом РКП(б), які переконливо показують про те, хто, як і для чого створював Совєтський Союз: „Ця спадщина (від царської Росії — М.Б.) полягає, по-перше, в пережитках великодержавного шовінізму, що являється відбитком бувшого упривілейованого стану великоросіян. Ці пережитки живуть ще в головах наших радянських працівників центральних і місцевих, вони мають підживлення у вигляді „нових" зміновіхівських великоросійсько-шовіністичних течіях, що все більш змінюються в зв'язку з НЕПом. Практично вони виявляються в глузливо-презирливому і бездушно-бюрократичному відношенні російських чиновників до нужд і потреб національних республік" (там же, стор. 59); „...Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого „єдино-неділимого"" (там же).
З наведених документів і фактів переконливо і незаперечно видно, що створення „Совєтської України" та „Совєтського Союзу" справа рук Леніна, Троцького, Сталіна на їхніх українофобськи настроєних большевицьких підручних і ставлеників на Україні — А.Бубнова, Ф.Сергеєва (Артема), Е.Квірінга, Г.П'ятакова, Ш.Грузмана, С.Косіора, Є.Бош, Я.Епштейна, І.Шварца, А.Іванова, В.Мещерякова, Ф.Кона, П.Кіна, В.Аверіна, С.Гопнер, М.Рухімовича, М.Фрунзе, Х.Раковського, О.Шліхтера, П.Ровнера, М.Попова, М.Хатаєвича, ДЛебедя, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева та ін.
Це той Лебідь, який заявляв: „Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує". Це той П'ятаков, який горлав: „Да здравствует красный терор!" Це та Бош, яка ще в грудні 1917 року заявила: „Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути й не затуманювати соціальної боротьби національними моментами, не каламутити основ марксизму, що базуються на класовій боротьбі... У нас національне питання вирішене раз і назавжди". Це той Медведєв, який хвастався, що він підписав декрет про утворення Совєтської України. Це той Сергеєв, який „створив Донецько-Криворізьку республіку", яку хотів приєднати до Росії. Це той Фрунзе, який здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах. Це той Каганович, який безпощадно громив українську культуру і „націоналістів". Це той Постишев, який завершив ганебний злочин — знищення української інтелігенції та українського селянства голодомором. Який, після закінчення інсценованого ГПУ процесу над міфічною „Спілкою визволення України" у 1930 році, з цинізмом ката, заявив: „Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині!".
Досить згадати, хто були „вожді" українського народу. „Українець" — „хохол" Медведєв був першим головою ВУЦКу, болгарин Раковський — головою „уряду" України (1919-1923). Секретарями та генеральними секретарями КП(б)У були: німці Квірінг і Бош, поляк Косіор, євреї Гопнер, Епштейн, Хатаєвич, Каганович, росіяни ІГятаков, Молотов, Постишев, Попов, Хрущов. Це люди, які не мали ніякого відношення до українського народу, до його долі, мови, культури. Ці большевицькі діячі провадили русифікаторську політику на Україні.
Сам Сталін у своїй доповіді на XII з'їзді партії визнав: „...недовір'я до всього російського, яке десятиріччями виховувалось і прищеплювалось політикою царату... Для цього необхідно, щоб Радянська влада стала й для чужонаціонального селянства рідною, необхідно, щоб вона була зрозумілою для нього, щоб функціонувала на рідній мові, щоб школи й органи влади будувалися з людей місцевих, що знають мову, характер, звичаї, побут. Лише тоді й лише постільки Радянська влада, що до останнього часу була владою російською, стане владою не лише російською, але й чужонаціональною, рідною для селян і середніх шарів раніш поневолених національностей, коли установи й органи влади в республіках цих країн заговорять і працюватимуть рідною мовою" ("Національні моменти...". Харків, стор. 7-8).
„Коммунисты лицемерны до мозга костей" (Короленко). Той же Сталін через декілька років (1933 року) своєю телеграмою заборонить українізацію і розпочне нечуваний етноцид проти українського народу.
З цього повністю видно і зрозуміло, що вже після незаконно нав'язаного поневоленим народам Союзу було „недовір'я до всього російського", що „Радянська влада була владою російською, чужою, незрозумілою". З цього випливає незаперечний факт: Україна була незаконно окупована Совєтською Росією.
Такі ж загарбницькі наміри мала Совєтська Росія і щодо Західної України.
Під час невдалого наступу совєтських військ, під командуванням Тухачевського і Будьонного, на Варшаву, з метою встановлення совєтської влади в Польщі (після „дарованої" Леніним незалежності Польщі) 1920 року, в Тернополі був терміново створений „уряд" Східної Галичини, т. зв. „Галревком" на чолі з вже відомим нам В.Затонським.
Це „добровільне возз'єднання" — аналогічне подіям, які недавно відбулися в Східній Україні. Війська були переважно російські, керівники „Ревкому" були призначені Москвою, місцеве населення зустрічало совєтські війська ворожо, кадрів і підтримки на місцях не було.
Краще про це сказано в доповідній записці Затонського, надісланій Леніну. Ось фрагменти з неї:
„ЦК РКП тов.Ленину
Копия ЦК КПУ
Копия РВС Юг. зап.
Дорогие товарищи.
Галицкое действо окончилось... Советское правительство, жаждущее мира и нуждающееся в нем, станет во чтобы-то ни стало добиваться самоопределения Галиции в нашем разумении сего слова (вже переконалися, що то за „разумение", як воно втілювалося в життя — М.Б.). Возможно, что на некоторое время Галревкому придется затушеваться... Но как бы там ни было, рано или поздно, Галицию придется советизировать. Необходимо учесть опыт первой попытки (на Східній Україні було аж три спроби окупації — М.Б.) подобного рода (друга, успішна спроба, як відомо, відбулася у 1939 році — М.Б.).
Констатирую: 1) К столь серьезному делу перенесения социальной революции и советской власти в Европу (а десятиріччями трубили, що революцію „не експортують" — М.Б.), хотя и захудалую, мы были весьма плохо подготовлены, а именно: а) партийного, коммунистического аппарата не существовало;...
Я считаю, именно сейчас, когда Галиция нами потеряна, необходимо заняться подготовкой к возвращению туда... фактическую подготовку нужно продолжать и весьма энергично (створили Західноукраїнську компартію, яку перед війною самі ж і знищили — М.Б.).
С товарищеским приветом. Винница 23/ІХ Вл.Затонский."
("Ленін про Україну". К., 1957).
Як відомо, соціальне розшарування українського суспільства було незначне. Ось як писала про це Центральна Рада в своїй доповідній записці, адресованій російському Тимчасовому урядові та Петроградській Раді робітничих та солдатських депутатів: „Пануючі кола на Україні — не украінці. Промисловість в руках буржуазії російської, єврейської, французької, торговий капітал, а також величезна сила аграрної буржуазії складається з поляків і українців, які давно зовуть себе „руськими". Так само всі адміністративні посади в руках не українців.
Верстви ж, яких експлуатують — селянство, більша частина міського пролетаріату, ремісники, дрібні службовці — українці. Таким чином, в даний момент, української буржуазії, котра визнає себе такою, немає,, (підкреслення авторів записки — М.Б.).
Тому російські большевики, не маючи успіхів в пропаганді класової ворожнечі на Україні, вдавалися до збройної сили для придушення загальнонародного національно-визвольного руху на Україні.
Про підступність і небезпеку російської соціал-демократії для українського визвольного руху говорив І.Франко ще в 1899 році: „...соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких обов'язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті.
От тим-то не диво, що свідоміші українці виступають проти сеї згубної доктрини як можуть" ("Іван Франко. Твори", том 45, 1986, стор. 272).
Навіть найщиріші, віддані ідеї українські комуністи, які свого часу беззастережно вірили тим „пустим і фальшивим доктринам", боролися за ці догми, як наприклад, член першого „українського" совєтського „уряду" Василь Шахрай, нарешті зрозуміли, що ці доктрини є лише прикриттям, фіговим листям в політичній грі російських комуністів, в фікції з „незалежною совєтською Україною" та „Союзом суверенних совєтських республік". Вони зрозуміли, що український народ може мати повну свободу лише в справді незалежній Україні. Ці діячі стали палкими, переконаними борцями за незалежність України, за Українську соборну, суверенну Державу.
Одним з найважливіших документів того часу про необхідність, неминучість незалежності України є книжка-звернення до Леніна українських комуністів, членів КП(б)У, Василя Шахрая і Сергія Мазлаха під назвою „До хвилі (Що діється на Україні і з Україною?)", яку видано в Саратові 1919 року. Подаю декілька фрагментів з цієї вельми цікавої і повчальної книжки.
Автори книжки спростовують фальшиві звинувачення, які висували большевики проти Центральної Ради та всього українського національно-визвольного руху, безпідставно звинувачуючи їх в „буржуазності", „контрреволюційності", „реакційності", „сепаратизмі", „націоналізмі".
Відгукуючись на книжку І. Кулика „Історія революції на Україні", зокрема на його твердження, що начебто „поміщики і капіталісти, що складали меншість, мали безперечний інтерес в повному відокремленні України від Росії", Шахрай і Мазлах писали: „Т.Кулик! За кого ви вважаєте своїх читачів? За що знущаєтесь? За що глузуєте?
Поміщики і капіталісти за відокремлення?! Де? Коли? Як? Кепський смак повинен бути у ваших читачів, щоб повірити вам! Бійтеся Бога, соромтесь людей, т.Кулик!
Ся ж революція відбувалася на наших очах, вона продовжується, а ви думаєте, що ми забули?
Укажіть хоч одну групу поміщиків, котра би мала хоч який-небудь вплив на Український рух?
Навпаки, наш щоденний досвід нашого життя переконував і переконує, що поміщики і капіталісти за „єдину і неділиму Росію!", бо ж на Україні фабрикант, купець, поміщик переважно був або руський, або поляк, єврей, німець, або „українець" типу Скоропадського. За 2 1/2 століття українські шляхетні верстви зросійщилися або спольщилися".
Про тогочасний політичний спектр на Україні автори книжки пишуть: „...коли порівняєш два табори на Україні: 1) — „єдина і неділима Росія": монархісти, кадети, меншовики, соціал-революціонери і „комуністи України"; 2) — самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії... проти „єдиного і неділимого" фронту кадетсько-монархічної і есеро-меншовицької реакції виступають одностайно всі українські партії, що відстоюють самостійність України. І це не поміщики".
Про ставлення різних політичних сил до самовизначення України автори пишуть: „Український народ, українська нація уже визначилася, висловила свою волю. І тепер треба вже сказати про своє відношення не так собі, взагалі про право націй на самовизначення, а про своє відношення ось до сього визначення, от до сього бажання скласти самостійну державу. „Так чи ні?" — запитують не тільки українські соціал-патріоти, а запитують факти. Ні! — кричать російські чи зросійщень та спольщені, „неукраїнські" поміщики і капіталісти. Ні! — кричать російські, неукраїнські меншовики і соціал-революціонери. Ні! — кричать російські комуністи, „комуністи України"..."
Настав час показати свій інтернаціоналізм на ділі... Покажіть на практиці України, Грузії, Латвії, Литви, Білої Русі, Естонії впровадження принципу пролетарської політики: право націй на самовизначення. Бо ми не розуміємо вашої політики, і дивлячись на неї, ми здатні схопитися за голову і скрикнути:
За що ми голови складали, дурні, козачі?!..
...Ми не згубили віри, що т.Ленін писав свої статті по національному питанню не так собі, щоб, скажімо, вилаяти меншовиків та поглузувати над „лівими".
Ось як Шахрай і Мазлах характеризують партію большевиків: „Наша партія була об'єктивно і по назві партією російською, себто великоруською. А для такої партії вживати „слова" про відокремлення при одночасній пропаганді за „єдність" є обов'язковим (як і тепер — М.Б.).
...Ми бачимо, що ся „партія" є просто краєвим комітетом Російської партії. Се для нас має ось яке значення. Значить, політика „катеринославської партії комуністів України" є політикою російської партії, себто політикою Совєтської Росії".
Про ставлення українського народу до „слів" і „справ" большевиків автори пишуть таке: „Бо „словам" маси навчилися не вірити, а вірять тільки ділам — і роблять се цілком справедливо. І зараз ніякими „словами" не прикрасити порожнього місця, ніякою вивіскою не сховаєш брак змісту.
Вживати „слова" про відокремлення партія мусила іменно для відстоювання „єдності". І доти, поки сим „словам" вірили, доти нам удавалось осягати сю „єдність". Коли ж виявилось, що лише „слова"
— на місце „єдності" вставав справжній, страшений розбрат і ворожнеча... Революція в жовтні і війна між Ц. Радою і більшовиками зразу викликали страшенну ворожнечу й здивувала і обурила українські маси. Виходить, більшовики брехали, виходить, більшовики не гірші вороги, як кадети, як і меншовики".
Російський філософ М.Бердяєв дав лаконічне і точне визначення большевизму: „... большевизм є третім явищем російської великодержавності... — першим було Московське Царство, другим явищем
— петровська імперія". І ще: „Большевизм увійшов у російське життя як найвищою мірою мілітаризована сила".
Про український національно-визвольний рух та про участь у ньому українських народних мас Шахрай і Мазлах говорять таке: „Український рух спирався головним чином на село, а проповідником його була інтелігенція, котра піддержувала постійний зв'язок з селом. В усвідомленні і пробудженні національної свідомості селянства велику роль відіграло й українське робітництво, яке теж не губило зв'язку з селом. Український робітник на власній шиї відчував національний гніт... Отже робітництво також брало (і бере) участь в національному визвольному українському рухові... Треба бути сліпим, щоб не бачити, що цей рух захватив якнайширші і якнайглибші кола українського громадянства і виявив загальне бажання зконституватися, не лише яко культурно-мовну, етнографічну, а і яко державно-політичну націю...
І можна сказати певно, що які б ще нещастя не спіткали Україну, миритись з національною неволею вона не буде. Це треба пам'ятати усякому політичному діячеві і всякій партії, що має працювати на Україні...
З яких „ідеологічних" елементів складається український рух? Воля до організації України, яко державно-політичної одиниці... Протест проти соціально-економічного та національно-політичного гніту з боку великоросів, поляків, євреїв, румунів, угорців — які являлися поміщиками-землевласниками, або купцями, фабрикантами, або чиновниками.
Протест проти міста, що тягне сили і гроші з села, саме живе у розкоші і мало чого дає на село.
Протест проти централізму і імперіалізму, завдяки якому на Україну поверталось лише половина податків (а тепер на Україні залишається лише 5-10 відсотків прибутку — М.Б.)...
Таким чином, головною тенденцією українського національно-революційного руху є конституїрування українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм".
Глибоко проаналізувавши національні, політичні, економічні, соціальні, мовно-культурні проблеми на Україні, українські комуністи В.Шахрай і С.Мазлах приходять до таких висновків і переконань: „...яким шляхом мусить іти Україна, щоб осягнути повну волю свого життя, свого соціального, національного, економічного, політичного визволення? І де ті сили, котрі можуть і повинні повести Україну в сій страшенно тяжкій і складній боротьбі?..
Самостійність — се дійсний зміст українського руху. Гадати, що український рух можна задовольнити дозволом надрукувати українського букваря чи часопису, або поставити на сцені українську п'єсу з „танцями й музиками", або носити червоні штани та синій жупан, або варити галушки та вареники — самі знаєте добре, хто може так говорити...
Треба кинути „камедь" з „окремим" Совітським урядом України, треба кинути „камедь" з „окремою" партією комуністів України, треба кинути всякі заспокоювання щодо небезпеки русифікації, треба не творити нової „українщини" лівою рукою, коли її нищить права рука"...
Українські комуністи Шахрай і Мазлах усвідомили і переконалися, що для поневоленої України є лише один вихід — це самостійна, незалежна, суверенна, соборна держава. Вони пишуть: „Щоб тебе поважали, мало, щоб усі люди були рівні. Треба ще щоб сам себе поважав. Ти повинен примусити поважати твою свободу, твою мову, тебе самого (як це й роблять усі вільні народи світу — М.Б.)...
При тому підвищені національної свідомості і напруженні волі до вільного, незалежного, самостійного життя, які виявив український революційний національно-визвольний рух, — не може бути й мови про повернення України в стан будь-чиєї колонії. Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою шляхом демократичного вирішення спірних питань і сусідніми країнами, — а Україна буде самостійною. ...Чим повніше, чим швидше буде осягнена ся мета, тим краще буде і для України, і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечі, тим легше буде дальший поступ економічного, політичного, культурного і духовного життя України...
Українське національне питання, коли не буде вирішене тепер, коли воно буде передане в спадщину історії, як іржа буде точити соціально-економічний і культурно-політичний розвиток України і сусідніх держав... Особливо се є справедливим щодо обопільних стосунків України і Росії..." І далі: „А тому треба забути, що Україна була вотчиною, колонією Великороси, зректися раз і назавжди „свого первородства" на Україні, переданого в спадщину недоброї пам'яті царизмом, і зректися навіть не за „чечевичний куліш", цукор, хліб і т. д. (се приложиться і без „первородства"), а, виходячи з свого програмного пункту, де стоїть (чи то раніше стояло?) „право націй на самовизначення"... Треба забути про бувшу „Південну Росію" і пам'ятати, що на її місці встала Україна. Треба забути, про колишню колонію і пам'ятати, що доведеться зараз і потім мати справи з незалежною, самостійною країною... Треба забути, що в Дон. Басейн приходили з Центральної Росії робітники і будуть ще приходити... щоб ради них намагатися повернути своє „первородство".
Треба побудувати свої стосунки до України на підставі цілком нових стосунків, збудованій на живій, дійсній, а не на словесній інтернаціональній єдності. Пора залишити всякі „наукові" досліди про незначність етнографічних відмін українського і білоруського народу. Пора забути валуєвщину, столипінщину, мимрецовщину. Пора визнати на ділі „право націй на самовизначення"...
Україна така сама країна, як є Росія, як є Німеччина, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тільки „право", а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони...
Український народ є дійсно народ, ...народ, який хоче жити власним вільним життям, має до того відповідні географічні, етнографічні, економічні, моральні, фізичні, історичні, духовні і всякі інші підстави. Народ, який давно перестав бути „хохлом" і давно став „українцем". ...Треба керуватися не почуттям хвилини, а загальним і цілим історичного розвитку.
Ми сподіваємося, що „комуністи України" порахуються з фактами. Але на ділі, в кращому випадку маємо дивовижний вид людей, у котрих голова залишається на місці, в той час, коли корпус повернувся в інший бік: „голова лицем назад". Точнісінько такий же дивовижний вигляд мають і „комуністи України" 90-х років. Нічого не змінилося. Нічому не навчило їх життя і історія.
Комуністи Шахрай і Мазлах зробили єдиновірний, безальтернативний висновок: „Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає!...
Настав час і нам з вами, шановні читачі, зробити свої власні висновки щодо винесеного в заголовок питання: „Хто і як встановлював Совєтську владу на Україні?", щодо т. зв. „Союзу" 1922 року та його наслідків для України.
А висновок може бути лише один: Україна була окупована російськими совєтськими військами з метою утримання її в новій імперії, але вже з новою назвою, тепер уже не „единая и неделимая Российская империя", а „единый и неделимый Советский Союз". Але суть залишилась та ж сама. А на Україну навісили фальшивий ярлик, вивіску: „суверенная Советская Украина".
Нав'язаний Москвою окупованій Україні (та іншим республікам) т. зв. „союзный договор" є фальшивою, незаконною, противоправною, а значить, недійсною фікцією, як формально, фактично, так і юридично. Бо згоди українського народу на цей імперський акт ніхто не просив, бо не було проведено ні загальнонародного плебісциту, ні референдуму, ініціатива „союзу" виходила не від українського народу, а з Москви.
Існують точні, конкретні поняття і визначення незалежної, суверенної держави, автономії, федерації, конфедерації, союзу, співдружності. Ось як, наприклад, визначається поняття „суверенітет": „Суверенитет — это ничем и никем не ограниченное право народа (нации или народности) самому распоряжаться своей судьбой, свободно избирать себе общественный строй, форму правления и своих руководителей...
В понятие национального и государственного входит также право народа вибирать себе союзников, добровольно вступать в те или иные союзы и объединения с другими свободными народами" ("Теоретические вопросы пролетарского интернационализма. Сборник статей." Изд. „Мысль", М., 1972, стр. 276) (і тут посилаюсь на комуністичне тлумачення — М.Б.).
Як видно із наведених прикладів, „Советский Союз" створювався і розумівся не як союз, співдружність окремих вільних, суверенних держав, а як „единое и неделимое Советское государство". Так його розуміють, трактують і сучасні російські партійні великодержавні шовіністи — псевдоінтернаціоналісти.
Уся совєтська система просякнута великодержавною ідеєю, психозом. Це стосується як внутрішньої, так і зовнішньої національної політики.
Навіть Ленін різко критикував принципи новоствореного „союзу" і тому було створено видимість союзного принципу побудови ново-створеної держави. Були співголови ВЦКу СССР (Калінін від Росії, Петровський від України і Наріманов від Закавказької федерації), національні військові формування, закордонні представництва та ін. Все це згодом було відкинуте і СССР було перетворено в єдину унітарну державу.
Придумуються фальшиві теорії про т. зв. „единое отечество", „единый советский народ", „русскоязычное население", „советский человек" і т. п. При цьому повністю ігноруються расові, етнічні, географічні, історичні, мовні, культурні, релігійні, звичаєві та багато інших особливостей понад сотні народів СССР.
Великодержавні традиції петровщини, валуєвщини, столипінщини продовжили лєнінщина, сталінщина та брєжнівщина. Ленін „забув" свої ж слова, сказані ним перед Жовтневою революцією: „Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати, цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може заперечувати право України на вільне відокремлення від Росії".
Як і колись, оббріхується український національно-визвольний рух, а борців за волю України змальовують як і колись, „збойцями", „злодзеями", „ворами", „разбойниками", „злодеями", „изменниками", „мазепинцами", а тепер лише з новими епітетами, як наприклад: „немецкими шпионами", „петлюровцами", „кулацкой контрреволюцией", "бандитами", „украинскими фашистами", „американскими агентами", „буржуазными националистами", „врагами народа", „бандеровцами", „головорезами", „сепаратистами", „экстремистами" і т. п.
Усі були і є „злодеями" і „предателями": і гетьман Мазепа, і демократ Грінченко, і соціаліст Винниченко, і комуніст Чубар, і націоналіст Бандера, і клерикал Шептицький, і правозахисник Лук'яненко.
Як відомо, в свій час молдавани (румуни), вірмени, азербайджанці, туркмени, таджики, казахи, уйгури, бурято-монголи та інші народи були розділені між російською та іншими імперіями. Ця злочинна колоніальна ситуація існує й донині. Але совєтські великодержавники й слухати не хочуть про природне, законне (а не фальшиве) возз'єднання цих народів, наприклад, молдавського, половина якого проживає в Румунії, з історичною столицею, містом Ясси (ораш Яшші). А якби й було можливе таке возз'єднання, то воно, розуміється, на думку і бажання великодержавників, обов'язково повинне відбутися в межах Совєтського Союзу (як це зробили з Західною і Закарпатською Україною), а не в межах інших держав, або як окремі незалежні країни. Що там доля десятка роз'єднаних народів, коли є один „неделимый Союз!".
Всупереч декларативним твердженням своїх ідейних апостолів, своїх же заяв про безумовне право всіх націй на самовизначення та міжнародних актів про деколонізацію, комуністи СССР не тільки словами, а й ділами допомагають придушувати національно-визвольну боротьбу поневолених народів за своє визволення, ображаючи ці народи епітетами: „сепаратисти", „екстремісти", „бандити" і т. п.
Совєтською зброєю жорстоко придушувалась і придушується визвольна боротьба поневолених народів, як наприклад, народ Катанги в Конго, народ Ерітреї в Ефіопії, курдський народ Іраку, народи Індії.
Комуністи не можуть справедливо вирішувати національні проблеми не тільки через своє ідеологічно негативне, а часто і вороже ставлення до національного питання, а ще й тому, що їхній „пролетарський інтернаціоналізм" круто замішаний на великодержавному або місцевому державному шовінізмі. Це добре видно на прикладі СССР та т. зв. „братських країн соціалізму". Згадаймо сталінський етноцид проти майже всіх народів СССР, сучасне міжнаціональне напруження і конфлікти майже в усіх регіонах країни. Згадаймо напруженність між чехами й словаками в Чехословаччині, напруженість між сербами і хорватами та албанцями в Югославії, ворожнеча між румунами і угорцями в Трансільванії, болгаризація турків та невизнання македонців у Болгарії, асиміляція маньджурів у Китаї і т. п.
Хотілося б нагадати комуністам-"інтернаціоналістам" слова їх „божків". Так, К.Маркс говорив: „Одне лише безсумнівне: переможний пролетаріат не може ніякому чужому народові нав'язувати ніякого ощасливлення". А Ф.Енгельс чітко і ясно сказав: „Кожний народ повинен мати незалежність і бути господарем в своїй власній хаті".
І тому викликають обурення безвідповідальні, не відповідні історичній правді, заяви М.Горбачова про те, що „наше отечество" (тобто СССР) „создавалось", „сплачивалось" сотнями років, що „Донбасс — русский, Харьков — русский", що „Сепаратисты толкают народ в исторический тупик. Я это не устаю повторять, потому, что глубоко убежден в этом. Необходимые действия по сохранению союзного государства, обеспечению его единства является жестокой необходимостью. И тут не должно быть никаких иллюзий по поводу намерений и способностей центра". Більше не скажеш. А як же з безумовним „правом націй на самовизначення"? Фальш, брехня, лицемірство!
Для Горбачова і іже з ним „отечество" — це і російська царська імперія, яку сам Ленін називав „тюрмою народів", „жандармом Європи".
А яка це була імперія, як вона „обьединяла" народи правдиво і детально охарактеризували К.Маркс в своїй праці „Таємна дипломатична історія XVIII століття", яку він надрукував в 1856-1857 роках, і яку в СССР, на „родине социализма", ще не видано жодного разу!, та Ф.Енгельс в своїй праці „Зовнішня політика російського царату", яку в СССР вперше надрукували лише в 1962 році! Чому?! Лідери Росії знають чому.
Той же Ленін ще до Жовтневої революції авторитетно заявив: „Мы рассматриваем Украину и другие невеликорусские области как аннексированные русским царем и капиталистами" (газ. „Правда" за 7.06.1917), і що „вільний союз є брехлива фраза без свободи відокремлення". Ленін хоч на словах, на люди говорив одне, а робив інше. А Горбачов, постійно заявляючи про те, що він є переконаним, вірним ленінцем, своїми безвідповідальними великодержавними заявами викликає законне обурення серед представників неросійських народів та посередньо збуджує серед російського населення України та інших республік шовіністичні настрої, психоз, що сприяє створенню копій, двійників ганебної слави т. зв. „Общества архангела Михаила" та „Союза Русского народа", сучасної „Памяти" та „интерфронтов", цих „п'ятих колон" в республіках, що й призводить до міжнаціональних конфліктів, ворожнечі, ексцесів.
Комуністична парія, використовуючи всі засоби інформації та пресу, розгорнула фронтальну кампанію і тиск на громадян СССР за збереження імперського Союзу, незаконно створеного в 1922 році.
Висуваються примітивні, абсурдні, сміховинні „аргументи" та кличі, як наприклад: „Союзний договор — путь к согласию", „СССР — наш общий дом" і т. п.
Будь-який союз незалежних держав — це не „общий дом", не „отечество", не „родина", не „единое государство", а лише співдружність народів. Горбачовський „союз" — це не добровільний союз незалежних держав, а нав'язаний з гори, з центру.
Споконвіку всі народи завжди прагнуть незалежності й борються за неї. Так було у великих країнах — в Індії, Канаді, Австралії, Алжірі, Конго, так було в крихітних, карликових острівних країнах з напівдикими малесенькими народами, так сталося з т. зв. „соціалістичними країнами". Всі народи, без винятку, прагнуть свободи. Ніхто не віддає свою свободу, ніхто не делегує комусь свої права.
Нас лякають „неминучими" ексцесами, громадянською війною і т. п. Таке буває тільки там, де народам не дають свободи, де не вирішуються національні проблеми, протиріччя, де окупують і поневолюють інші народи. Хіба були війни й жертви при відокремленні від імперії Польщі, Фінляндії, України, Грузії, Вірменії, Канади, Австралії, Індії та інших країн? Ні! Були громадянська війна, розруха, голод, мільйонні жертви там, куди прийшли російські совєтські окупаційні війська (так називав сам Ленін, хоча в офіційних заявах лицемірно говорив: „Російський Радянський уряд знову підтверджує в найкатегоричнішій формі свою попередню заяву, що серед військ, які борються проти Директорії, немає ніяких військових частин Радянської Республіки. Ваша ультимативна вимога припинення нами воєнних дій проти Директорії і виведення російських військ з України є тому безпредметною..." (нота-відповідь Наркомзаксправ Директорії. М.Супруненко, „Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни". К., 1951, стор. 103-104)).
Нас лякають, страхають ось таким „страшним" аргументом: при розвалі імперії, чи з виходом когось із Союзу, станеться страшенний економічний катаклізм. А якщо вже хтось і забажає вийти із Союзу (не дай Боже!), то для цього необхідно багато років, бо, бач, дуже „зрослися", „переплелися", „возз'єднались".
Після Жовтневої революції майже всі поневолені народи вийшли з імперії, вийшли одноразово, негайно. І що ж катастрофічного сталося з Польщею, Фінляндією, Прибалтикою, як і пізніше з усіма звільненими від колоніального іга країнами світу? Нічого не сталося.
Нас страхають, що начебто після відокремлення, Україну негайно розшматують сусідні країни. І це одну з найбільших і наймогутніших країн Європи! А в Європі існують зовсім карликові держави, то ж кого і коли загарбали після ІІ-ої світової війни? Хто? Це зробила найбільша країна світу, „наймиролюбивіша" держава — Совєтський Союз.
До складу СССР були приєднані: Тувінська республіка, Західна Україна, Західна Білорусія, частина Фінляндії, Естонія, Латвія, Литва, Бессарабія, Північна Буковина, Закарпаття, частина Східної Пруссії (Калінінград), частина Сахаліну і Курильські острови. Так кого ж треба боятися?
Тепер хотілося б поставити шановним читачам декілька запитань.
Якби Україна не була завойована Совєтською Росією (це стверджує сам Ленін: „Тепер, з завоюванням України і зміцненням Радянської влади на Дону, наша сила міцнішає. Ми говорим тепер, що джерела хліба і продовольства, можливість одержати паливо з Донецького басейну в нас є... Український уряд уже провів декрет про точну розкладку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз в розмірі 100 мільйонів пудів" ("Ленін про Україну", стор. 526)), чи понесла б такі багатомільйонні людські жертви від громадянської війни та окупації (російської, німецької, австрійської, польської, румунської та ін.), голодомору, таку величезну розруху? Бо ж Центральна Рада прийшла до влади мирним шляхом.
Чи вільна, незалежна Україна, не „ощасливлена" Союзом, мала б такі колосальні людські втрати і тотальну розруху внаслідок розкуркулювання, колективізації, індустріалізації, штучного голоду, репресій, депортацій і війн?
Чи могла б бути в незалежній Україні денаціоналізація, русифікація, полонізація, словакізація, румунізація мільйонів українців?
Чи могла виникнути проблема державної мови на Україні і стояти питання (як у всіх незалежних країнах світу) про українську мову (та інші мови) та про українську (та інші) школу? Бо цю проблему започаткував ще Ленін: „...треба добиватися злиття дітей всіх національностей в єдиних школах даної місцевості... Проти будь-якого поділу шкільної справи за національностями ми повинні виступати якнайрішучіше... Проповідувати окремі національні школи для кожної „національної культури" — реакційно... Проповідь нездійсненної культурно-національної автономії є безглуздя..." (Ленін, стаття „Національний склад учнів у російській школі", газ. „Пролетарская правда" від 14 грудня 1913 року). Що вже говорити про якусь там державну незалежність, коли навіть „культурно-національна автономія є безглуздя"!
Чи у вільній Україні було б скільки змішаних шлюбів і мільйонні міграції українців за межі України, де вони русифікуються та міграція інших народів на Україну?
Чи були б так по-хижацькому пограбовані наші запаси вугілля, газу, руд та оплюндровані найкраща в світі земля, води, ліси України?
Чи народ України, який має чи не найкращі показники по виробництву на душу населення продовольства, вугілля, металу та інш., міг би жити так злиденно, віддаючи 95% прибутків „центру"?
Чи гинули б сини України в Кореї, В'єтнамі, Афганістані, Вірменії і т. д.?
Чи мали б ми всього лише одну республіканську телевізійну програму?
Чи не спромоглися б хоча б на одну фабрику грамплатівок?
Чи могло б бути таке, щоб 50-мільйоний народ не знали в світі, щоб нас називали лише „руськими", "совєтськими"? Чи могло бути?.. Сотні таких запитань.
Наведені тут документи, факти та й саме життя переконливо свідчать, що для України є лише один, єдиний шлях до спасіння — це безумовна, повна незалежність, суверенність. І треба бути повним ідіотом, або затятим, лютим ворогом України, щоб цього не розуміти, цього не хотіти.
Ще славний італійський мислитель Кампанелла відзначав волелюбство українців. А великий Вольтер у XVIII столітті писав: „Україна завжди прагнула до свободи".
Німецький філософ і просвітитель Й.Гердер, який помер в 1803 році, писав: „Україна стане новою Грецією; чудове небо над головою цього народу, його весела вдача, музичність, родючість його земель — все це коли-небудь прокинеться".
Майже всі видатні українські діячі завжди закликали свій народ до боротьби за свої права, за свої вольності, за свою незалежність.
Кирило-мефодіївці в своїй „Книзі буття українського народу" писали: „Встане Україна зі своєї могили та знову озветься до всіх братів своїх слов'ян...".
Великий Шевченко провіщав: І оживе добра слава,
                                                    слава України...
А відомий український революціонер і вчений С.Подолинський понад сто років тому заявив: „ Мій народ — український — жив, живе і житиме вічно. Це народ, який заслужив право на любов і повагу до себе, як і інші великі і малі народи".
Л.Українка писала І.Франкові: „І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і ТАКІ часи, і не загинув, то він сильний".
Л.Українка запитує нас:
Насунула важка, червона хмара,
гула в ній громом братовбивча чвара,
вона покрила цілую країну,
і повернула всю її в руїну.
Замер мій дух і серце заніміло
і слово з уст озватися не сміло,
бо та країна — то була моя...

Чи це на нас ідуть чужинці
здобуту волю руйнувать?
Чи за ту волю українці
готові одностайно стать?

Письменниця і мовознавець М.Загірня писала:
Бо настане той час,
Що в тобі, краю мій,
Вже не знатимуть слова неволя,
А по рідних хатах, і по рідних степах
Пануватимуть щастя і воля.
В часи визвольних змагань до українського народу зверталися провідники, керівники українських національних рухів.
Так, Центральна Рада в своєму IV Універсалі з 22 січня 1918 року сповіщала український народ: „Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народна Республіка, здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!.. Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу. ...всіх горожан самостійної Української Народної Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки".
Керівник антисовєтського повстання есер М.Григор'єв в своєму „Універсалі" від 8 травня 1919 року так закликав український народ до боротьби за свою волю: „Народе Український! Народе замучений! ...політичні спекулянти обманули тебе й хитрими заходами використовували твою довірливість: замість землі та волі, тобі насильницьки нав'язують комуну, надзвичайку й комісарів із Московської „обжорки"... Неправда, брехня і неправда...
Селяни і робітники! Вас дев'яносто два відсотки на Україні. А хто керує вами? Все ті ж кровопийці народні.
Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури, ні окремої особи, ні партії. Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!
В червні 1944 року Українська Головна Визвольна Рада звернулася до українського народу з закликом до боротьби за державну незалежність. Ось фрагменти з „Універсалу" УГВР:
„Український Народе!
Революційним зривом, зброєю Твоїх найкращих синів Ти здвигнув у рр. 1917-1918 на руїнах тогочасних імперіалізмів, що Тебе віками поневолювали, Храм Волі — Українську Державу...
Український Народ входить у вирішальну стадію своєї визвольної боротьби. Наближається момент, на який ждали сторіччями українські покоління, момент, що в ньому вирішиться наша доля...
Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.
Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів Українського Народу.
Український Народе!
Ми свідомі того, що грядуща боротьба буде вимагати від Тебе ще більше завзяття та героїзму, а перш за все непохитної віри в свою правду. ...Тому кличемо до Тебе: Єднайсь у своїй боротьбі, кріпись у своїй вірі! Слава Україні!".
І в наш час, коли йде напружена боротьба за права і волю України, всі чесні і патріотичні люди, відомі діячі, починаючи від бувших політв'язнів, як наприклад: ЛЛук'яненка, І.Кандиби, В.Чорновола, М.Гориня, які відсиділи в тюрмах по 20-30 років за свою право-захисну і патріотичну діяльність, і кінчаючи колишніми донедавна комуністами, як наприклад: І.Драч, С.Плачинда, Д.Павличко, В.Яворівський та багато інших, які мужньо борються за суверенітет і незалежність України.
Новостворені прогресивно-демократичні та національно-політичні партії, як наприклад: Українська Республіканська Партія, Демократична Партія України, Державна Незалежність України, Українська Національна Партія та інші, одностайно виступають за повну незалежність України, проти накиненого згори „союзного договору".
В народі споконвіку ставилися з презирством, обуренням і гнівом до всіляких безбатченків, перевертнів, колабораціоністів, зрадників.
Для науки перевертням, псевдоінтернаціоналістам, „нянькам отечества чужого" подаю останню повчальну цитату із Леніна:
„Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашает свое рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т. д. „защитой отечества" великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам".
Відступників, зрадників свого народу великий Шевченко називав: „Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття", „...недолюди, Діти юродиві!".
Наслідувач ідей Шевченка — В.Симоненко — з гнівом і сарказмом картав, ганьбив доморощених запроданців будь-якого кольору і гатунку:         
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й заблуди,
І орди завойовників — заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
„Союзний договір" — це нове ярмо для народів колишнього СССР, це смертельна небезпека для українського народу. Бо навіть тоді, коли б кожний із нас мав достатній „шмат гнилої ковбаси", то й тоді український народ як нація може зникнути всього через якісь 50-70 років. Причиною того є (і буде) масова русифікація українців за межами України і в самій Україні та катастрофічний ріст змішаних шлюбів, в наслідок яких біля 80 відсотків народжених записуються за національністю „русскими".
Ось красномовні цифри. Так, наприклад, за переписом 1926 року на Україні проживало 3.164 тис. росіян, всього лише через 44 роки, в 1970 році, їх уже проживало на Україні 10.471 тис. чоловік, тобто їх кількість збільшилась на 7 мільйонів!
У 1926 році в Росії проживало понад 7 мільйонів українців, а в 1970 році — 3,4 мільйона. Зникло біля 4 млн.!
В 1926 році на Україні 3,4 % українців вступили в змішані шлюби. А в 1959 році, тобто приблизно через 33 роки, в містах України 42,4% українців вступили в змішані шлюби. А всього за 40 років відсоток міжнаціональних шлюбів на Україні виріс в 4 рази! А яка ситуація сьогодні? А що буде через 50 років?!
Україні загрожує смертельна небезпека!
Чесні люди, просніться, схаменіться! Будьте патріотами своєї Батьківщини, захищайте себе!
Поважаймо і шануймо всіх чесних, справедливих людей будь-якої національності, всі народи, всіх, хто поважає нас і нашу свободу.
Любімо свою солов'їну мову, свій багатостраждальний, мужній, добрий, талановитий, великий український народ, нашу прекрасну, щедру, сонячну і співучу Матір — Україну!
Єднаймось в боротьбі за наші національні, соціальні та людські права!
Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає!
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи!
Завжди пам'ятаймо, що тільки:
В своїй хаті своя й правда,
І сила і воля.
Побажаємо ж Україні і її народові ось цими словами О.Олеся щасливого майбуття:
Живи, Україно, живи для краси,
для сили, для правди, для волі!
СЛАВА УКРАЇНІ!