Про імперську політику та великодержавну психологію.

ПРО ІМПЕРСЬКУ ПОЛІТИКУ ТА ВЕЛИКОДЕРЖАВНУ ПСИХОЛОГІЮ

Большевизм є третім явищем російської великодержавності... — першим було Московське царство, другим явищем — Петровська імперія... Большевизм увійшов у російське життя як найвищою мірою мілітаризована сила.
Російський філософ М.Бердяєв.
1. КОЛОНІАЛЬНА ІМПЕРСЬКА ПОЛІТИКА РОСІЇ ЩОДО НАРОДІВ УКРАЇНИ ТА КРИМУ.
У цей історичний, епохальний час розвалу колишньої совєтської тоталітарної імперії, в час визволення народів від вікового національного гніту та утворення національних незалежних держав, на прикладі кримсько-татарського народу простежимо трагічну долю підневільних народів колишніх царської та совєтської імперій. Розглянемо і російську великодержавну психологію, яка витворилася внаслідок багатовікової імперської політики в російській державі.
Світова історія знає існування і загибель багатьох імперій. Але, як не парадоксально, царсько-совєтська імперія проіснувала аж до XX століття! За своєю жорстокістю, масовим геноцидом і етноцидом щодо десятків поневолених великих і малих народів ця імперія не мала собі рівних за всю людську історію. А тому російську імперію називали „жорстокою Скіфією", „дикою Татарією", „жандармом Європи", „тюрмою народів", „імперією зла", „великим концтабором", „країною страху, страждань, смерті" та ін.
Етноцид і денаціоналізація десятків народів постійно і наполегливо провадилась як через фізичне знищення їх, так і через тотальну русифікацію.
Але, на жаль, довгожданна свобода прийшла ще не до всіх народів колишньої імперії, в т. ч. і до німців, турків, корейців, кримських татар. Зупинемося тут на трагічній долі лише одного народу — татарського, який ще й до цього часу не має змоги повернутися на свою батьківщину, в Крим.
Як відомо, татари поселилися у Криму та азово-чорноморському побережжі України в середині ХIII ст. В той час вони були провінцією Золотої Орди (т. зв. „Кримський юрт"). Згодом, з XV ст., Крим (по-татарському — „фортеця") став незалежним Кримським ханством, яке пізніше стало васалом Туреччини.
В свою чергу Буджацька (в Бессарабії), Єдисанська (між Дністром і Півд. Бугом) та Джалібуйлуцька (між Дніпром і р.Бердою) орди були в залежності від Туреччини і Кримського ханства.
Взаємовідносини впродовж віків між татарами та Україною, Росією і Польщею — загальновідомі. Всяке було — кривди, жорстокості, була й взаємодопомога, дружба. Останній великий напад татар на Україну (на Поділля) стався у 1769 році.
1783 року Росія, після ряду війн та політичних інтриг, захопила Кримське ханство. З Криму, перекопських татар та ногайців Приазов'я було створено спочатку т. зв. Таврійську область, а згодом — Таврійську губернію.
Катерина II маніфестом того ж 1783 року за себе і за своїх наступників обіцяла татарам повністю зберегти всі їхні старі права, в т. ч. і майновий правопорядок. І в цей же час вона роздавала направо і наліво татарські землі своїм сатрапам на чолі з князем Потьомкіним, російським поміщикам та чужоземним зайдам. Так, наприклад, німець барон Фальц-Файн одержав 200.000 десятин татарської землі, граф Орлов-Денисов — 10.069 десятин і ще 1350 десятин інших земель. Величезні наділи одержали і генерали І.Інзов, Решетніков, граф Де Мензон, графиня Толстая, поміщики Мордвінов, Захаров, Попов, Єлісєєв, Фелінов, Трещов, Зяблов та баг. ін.
Татарські та південні українські землі масово заселялися привезеними російськими поселенцями і чужоземними колоністами. Так, ще в 1790 році в Приазов'ї, між річками Бердою і Молочною, нараховувалось 72 ногайських аули з адміністративним центром Едінохтом (біля м. Мелітополя). Управителем цих ногайців був француз Де Мезон. Місцеві жителі часто ще й тепер називають населені пункти старими татарськими назвами, наприклад: Преслав — Шекли, Інзовка — Орманчі, Коларовка — Тогали, Трояни — Бодирак, Н-Троїцьке — Алт-аул, Н-Василівка — Кенегез, Борисівка — Булутмак.
Через нестерпні утиски, національний гніт, безземелля, ногайські та перекопські татари змушені були в 1860 році емігрувати до Туреччини. Останній ногаєць, з тих що залишилися, вмер в 1914 році.
Татарські аули були заселені росіянами, німцями, болгарами, албанцями, чорногорцями, гагаузами та ін.
Через 30 років (за Всеросійським переписом населення 1897 року) в Приазов'ї нараховувалось 38 болгарських, 57 німецьких колоній та 94 українських і російських сіл. За цим же переписом в Таврійській губернії проживало 41.260 болгар.
1802 року в Криму татари володіли не менше як 600.000 десятин землі, а на 1883 рік (сторіччя російської окупації) у них залишилося не більше 90-100 тис. десятин. Становище татар стало нестерпним, перед ним тмяніють усі „принади" російського малоземелля, черезполосиця, чиншових стосунків, бо майже 600.000 десятин землі було роздано власникам „христианского закона". Тому татари змушені були вдаватися до еміграції. Так, за столітній період російського панування із Криму, близько 575 тис. татарських родин (біля З мільйони чоловік!), залишившись без землі та всіх прав, емігрували до Туреччини. На той час в Криму залишилося біля 24 тисяч татарських господарств, з них 10 тисяч дворів були зовсім безземельними (в часи ханства татари не знали безземелля).
До 1903 року аграрне, матеріальне і культурне становище кримчаків ще більш погіршало, а тому вони продовжували емігрувати. Відбувалося масове вимирання колись вільного і заможного народу.
Прогресивні діячі та демократична преса Росії протестували проти нестерпних колоніальних порядків, ставали на захист поневоленого татарського народу Криму. Так, наприклад, прогресивний тижневик „Южныя Записки" в № 41 від 9 жовтня 1905 писав: „До тех пор, пока не будут выполнены обещания, содержащиеся в манифесте от 1783 года, пока настоящему владельцу не будет возвращено неправильно взятое, — сколько бы не было комиссий, — работа их будет бесплодною. Крымцы должны возвратиться к своему исконному поземельному устройству, основанному на близком и родном им принципе „земля принадлежит Богу": приобретает ее в свое пользование или владение тот, кто обрабатывает ее."
В 1917 році населения Криму становило 808.903 чол., в т. ч.: росіян і українців було 399.785 чол. (49,4%), татар — 216.968 чол. (26,8%), євреїв — 68.159чол. (8,4%), німців — 41.374чол. (5,1%).
Перед революцією 1917 року в Таврійській губернії налічувалось 64.848 селянських господарств, з яких понад 40% не володіли землею (орендували).
Після повалення царату в Криму розпочалося активне національне відродження народів. Там діяли татарські „Мусульманський Союз" та національна партія „Міллі-фірка", українські громади, єврейські сіоністські організації, вірменський „ Дашнакцутюн" та ін.
У листопаді 1917 року в Бахчісараї відбувся установчий з'їзд татарського народу — Курултай, на якому було обрано виконавчий орган — Директорію.
Російський Тимчасовий уряд ставився вороже до всіх місцевих національних політичних утворень. Уже 23.VІ.1917 року був заарештований таврійський муфтій Челебієв. Використовуючи військову силу, владу в Криму захопили російські генерали та шовіністи із організації „Вперед за царя и святую Русь". Було створене т. зв. „Крымское краевое правительство", яке складалося з російських військових і поміщиків. Воно ставило своїм завданням: „Содействовать воссоединению этой части (Криму — М.Б.) со всею Россиею, основываясь на началах русской государственности". Ігнорувалися всі права інших національностей, окрім російської.
Згодом, не дивлячись на те, що під час виборів до Установчих зборів в листопаді 1917 року за большевиків проголосувало всього 25% виборців, на Україні — 10% і в Криму — 5%, большевики захопили владу в Криму, створивши там т. зв. „Советсткую Социалистическую Республику Тавриду". Ця „республіка", за наказом „Совета Народных Комиссаров России", 10 березня 1918 року оголосила самочинний відрив Криму від України й приєднання його до Росії. За таким же сценарієм сучасні російські великодержавники намагаються відділити Крим від України, а „патріоти" України бурхливо аплодують у Верховній Раді тій підступній політичній „кумедії". Яка ганьба, безвідповідальність і зрада інтересів України!
Зразу ж розпочалося грабування большевиками Криму (як і України). Лише за лютий-березень 1918 року було реквізовано і відправлено із Криму до Росії 3 млн. пудів хліба. В травні 1919 року тільки з одного Євпаторіївського повіту було вивезено 262.829 пудів реквізованого хліба.
4 травня того ж року постановою „Крымпродкома" було доведено завдання примусового вилучення і відправки до Петрограда і для Красної Армії 29.934 пуди м'яса, 3.468 пудів масла і сала, 25.500 пудів свіжих овочів, 35.000 банок консервів, 100 пудів повидла, 1004 пуди ізюму, 700 пудів інжиру та ін.
Большевики продовжували стару царську колоніальну політику в Криму. Ігнорувалися національні права кримсько-татарського народу. Особливо наочно простежується ця колоніальна політика на тих демографічних змінах національного складу населення Криму, які відбулися за період совєтської влади.
Ще в 1897 році в Таврійській губернії українці становили 41,58 % від усього населення (а насправді набагато більше, бо далеко не всі тоді зголошувалися українцями).
З 1926 по 1939 рік населення Криму збільшилося аж на 57 відсотків! Це збільшення сталося переважно за рахунок російського населення.
Але апогеєм злочинів проти татарського народу став трагічний день 18 травня 1944 року, коли звинувативши весь народ у зраді „отечеству" (в т. ч. і татар-комуністів), варварським способом кримчаків було примусово депортовано в Казахстан та ін. області.
Ось результати цієї злочинної акції. Вже за Всесоюзним переписом населення 1970 року в Криму проживало: росіян — 1220484 чол. (67,3%), українців — 480733 чол. (26,5%), білорусів — 39739 чол. (2,2%), євреїв — 25614 чол. (1,4%), а татар — всього 6479 чол. (0,35%!).
Багатостраждальному кримсько-татарському народові ставляться всілякі перешкоди для повернення його на свою батьківщину — Крим.
Багато татарських патріотів потрапляли до концтаборів і тюрем.
На захист татарського народу, його законних прав мужньо ставали прогресивні, передові люди Совєтського Союзу, такі як наприклад, академік Д.Сахаров, генерал П.Григоренко та інші, за що й потрапляли до в'язниць, „психушок", таборів та на заслання.
Така ж жорстока колоніальна політика провадилася і по відношенню до інших народів. Так, наприклад, в 40-ві роки було примусово депортовано 650 тисяч чоловік народів Кавказу, а також сотні тисяч українців, прибалтійців, німців та інших.
Ось деякі цікаві, застережливі цифри, які переконливо свідчать про цю злочинну колоніальну політику щодо українського народу.
За переписом 5-ої ревізії (1795 р.) українців в Чорноморському війську нараховувалося 97,66% від усього населення (Кубань), а у Війську Донському — 41,02% (В.М.Кабузан, Г.П.Махнова, „Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг.", журнал „История СССР", № 1, 1965, стор. 33; Н.Г.Волкова, „Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII- нач. XX вв.", „Наука", М., 1974).
Населення Кубанської області (за даними 2-х листів перепису 1897 р.) вважало своєю рідною мовою українську 54,9 %, а російську — 29,0% ("Население Кубанской области" под редакцией Македонова Л.В., С.-Петербург, 1905 г.).
За переписом 1926 року в Кубанській окрузі українці становили 71,0% від загальної кількості населення, а росіяни — 29,0%. У Чорноморській окрузі відповідно: українців — 67,2% і росіян — 32,8%.
За цим Всесоюзним переписом населення на Північному Кавказі нараховувалося 3.841.230 росіян (45,03%) і 3.107.022 українців (37,15%). А за переписом населення 1970 року на тій же території українців уже нараховувалося лише 223.183 чол., з яких визнавали своєю рідною мовою українську тільки 106.251 чол. За 30-40 років зникло 3 мільйони українців! І це тільки на одному Північному Кавказі.
Інший приклад. Масове переселення українців на Далекий Схід (Зелений Клин) бере свій початок з 1859 року. З 1883 по 1897 рік туди переселилося 68.572 українця.
За офіційним переписом 1926 року на Далекому Сході проживало 315.000 українців. А Етнографічно-географічне управління в Читі подає склад населення Далекого Сходу: українців — 81 відсоток, росіян — 19 відсотків.
За деякими даними тільки в 1941 році на Далекий Схід було вивезено біля 500 тис. українців. Починаючи з лютого 1945 року, на Далекий Схід НКВД почало вивозити десятки тисяч українців. Так, щодо перепису 1959 року, там уже проживало близько 1.300.000 українців.
А за переписом населення 1970 року в Приморському і Хабаровському краях українців проживало 239.508 чоловік, з них визнавали українську мову своєю рідною лише 80.754 чол. За 25 років зник один мільйон українців!
За тим же переписом понад 7 мільйонів українців Совєтського Союзу не визнають українську мову за свою рідну! Армія безбатченків!
В 1926 році в Росії проживало понад 7 мільйонів українців (за офіційними даними, М.Скрипник називав цифру в 9 мільйонів), а
за переписом 1970 року їх уже нараховувалось лише 3,4 мільйона. За якихось 40 років зникло 4-6 мільйонів українців! Зараховані, як „русские".
В 1926 році на Україні лише 3,4% українців вступили в змішані шлюби, а в 1959 році (через 33 роки) в містах України уже 42,4% українців вступили в змішані шлюби. Всього ж за 40 років відсоток змішаних міжнаціональних шлюбів на Україні виріс аж у 4 рази! А яка ситуація тепер? А що нас чекає через 40 років?!
При природному прирості українців в 13,9% і росіян — 13,6% (1959), число українців за період з 1926 по 1970 рік на Україні виросло на 23%, а число росіян — в 3 рази! Число росіян на Україні в 1959 році — 7.091 тис. чол., а в 1970 році — 9.126 тис. За 21 рік приріст становить більше 2 мільйонів. За переписом населення 1926 року на Україні проживало 3.164 тис. росіян, а в 1970 році —10.471 тис, тобто їх кількість збільшилась на 7 мільйонів чол.! І це за якихось 40-50 років! Така ж демографічна ситуація і в інших союзних і автономних республіках.
І всі ці безчинства кояться у той час, коли більше як 30 тисяч російських сіл, залишені російськими „патріотами", вболівальниками за „матушку Русь", руйнуються, а поля заростають чагарниками. В той же час провадиться посилена агітація, вербування молодих українців та представників інших народів для переселення на нечорноземні землі та на Далекий Схід, щоб вони там (за обіцяні 500-1000 рублів) „перемололись" і влилися в „русское море", щоб отримали ганебне тавро т. зв. „русскоязычных", тобто стали безбатченками, перевертнями, манкуртами.
У той же час, поселившись серед інших народів, проживши на їхніх споконвічних землях декілька років, росіяни вимагають для себе особливі права „старшого брата", статус адміністративної „автономії", переділу існуючих кордонів, „прав людини" і таке інше, як начебто вони цього позбавлені. В той же час ніхто з них не заікнеться про законні права десятків інших народів в самій Росії.
Свої ефемерні „права" росіяни „обґрунтовують" тисячолітнім існуванням російської імперії та „реальным положением вещей", „существующей реальностью" і т. п., тобто тією реальністю, коли корінні народи внаслідок російської експансії залишилися в меншості.
Але реальний стан речей, як і війни, може бути справедливим і несправедливим, а інколи й злочинним. А форсоване і масове заселення росіянами етнічних земель інших народів, руйнування і знищення їхньої культури та русифікація 17 мільйонів „нацменов", „инородцев" і є звичайнісіньким злочином, геноцидом, з яким необхідно негайно і назавжди покінчити і вибачитися перед народами, яким скоєно стільки лиха і страждань, як російською царською імперією, так і совєтською комуністичною імперією. Треба зробити так, як це зробили німці, які офіційно вибачилися перед єврейським та іншими народами, ще й відшкодували заподіяні матеріальні збитки, а не вимагати якихось фальшивих „боргів", „збитків" і таке інше.
Але, на превеликий жаль, чесно зробити це росіянам заважає їхня великодержавна, імперська психологія, віками вироблене почуття зверхності, якась надумана ідея „русского мессианства". А ця ідея, — „мета виправдовує ті засоби" — до якої вдаються загарбники або т. зв. „объединители" при цьому не має значення — досягається ця мета з допомогою збройної сили, чи з допомогою політичних інтриг, підкупів і т. п. А шовіністична психологія і великодержавний фанатизм обов'язково призводять до вседозволеності, жорстокості, ексцесів, до національного егоїзму.
Це є загальновідомою істиною. І все ж таки, щоб не було це твердження голослівним, для прикладу, для ілюстрації звернімося до фактів з російської історії.
                                                                                                         

Береславський Микола

(Далі буде)