Про імперську політику та великодержавну психологію

А це свідчення про злочини на українській землі „цивілізованих" варварів XX століття: „Після звільнення німецькою армією з-під большевицького ярма ми відчули певну полегшу, яка однак не тривала довше, ніж один чи два місяці. Поступово уряд впровадив направду незрозумілий режим терору і корупції, який з дня на день стає чим раз тяжчим і нестерпним. Нині весь край згідний щодо того, що німецька влада є злою, майже диявольською, і то в набагато більшому ступені, ніж большевицька влада...

Не буває дня, протягом якого не здійснювались би найогидніші злочини, вбивства, крадіжки та пограбування, конфіскації і шантажі. Найпершими жертвами стають євреї. Число замордованих в нашому краї євреїв напевне вже перевищило двісті тисяч. По мірі просування армії на схід, число жертв зростає. В Києві протягом кількох днів закатували до ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок та дітей. Всі малі містечка на Україні були свідками подібних масакр... Спочатку влада старалася заслонити свої дії документами, які б свідчили, що авторами цих вбивств є місцеві люди чи поліція. З часом почали вбивати євреїв на вулицях, на очах населення і без тіні сорому... Сотні тисяч арештів... Натовпи молодих людей, яких розстрілюють без якоїсь зрозумілої причини. Для сільського населення впроваджено систему невільництва... То зовсім так, ніби якась банда шаленців чи скажених вовків накинулася на нещасний народ.

Я вже оголосив, що вбивство карається відлученням від церкви...

Я протестував також листом на адресу Гіммлера і остерігав молодь перед вступом до поліції..." (із листа митрополита Андрея Шептицького до папи Пія XII, серпень 1942 року).

Треба зауважити, що всі ці тяжкі, кроваві злочини коїлися не на своїй землі, не при обороні, захисті від чужоземних завойовників, а на чужій землі, проти українського та інших народів. Бо історія російської держави, починаючи від підкорення нею невеликих угро-фінських племен і аж до наших днів російської глобальної політики — це постійні експансійні, колоніальні устремління з метою розширення і зміцнення імперії. Це — „слово и дело" для всіх потенційних сил Росії в усі історичні часи — для князів, царів, ієрархів церкви, імператорів, демократів, соціалістів, комуністів. Ця ідея стала загальнонаціональною і тому вона прямо і опосередковано впливала і впливає на психологію і характер як окремих членів суспільства, так і на цілу націю (за невеликим винятком).

Для здійснення великодержавних цілей в арсеналі шовіністів були і є не тільки груба військова сила, жорстокість і насильство, але й „мирні" засоби — політичні інтриги, провокації, зумисне розпалювання соціальних і національних конфліктів, підступність, брехня, шантаж, лицемірства і т. п.

Ось декілька прикладів. У відомому документі під назвою „Заповіт Петра Великого", між іншим, „заповідається" таке: „Поддерживать русский народ в состоянии непрерывной войны, чтобы солдат был закален в бою и не знал отдыха; оставлять его в покое только для улучшения финансов государства, для переустройства армии и для того, чтобы выждать удобное для нападения время. Таким образом, пользоваться миром для войны и войной для мира, в интересах расширения пределов и возрастающего благоденствия России... При всяком случае вмешиваться в дела и распри Европы.». Разделять Польшу, поддерживая в ней смуты и постоянные раздоры, сильных привлекать на свою сторону золотом, влиять на сеймы, подкупать их для того, чтобы получить возможность участвовать в избраниях королей, проводить на этих выборах своих сторонников, оказывать им покровительство, вводить туда русские войска и временно оставлять их там, пока не представится случай оставить их там окончательно... Неустанно расширять свои пределы к северу и к югу, вдоль Черного моря. ...Стараться, чтобы те или другие обращались за помощью к России и устанавливать над страною нечто вроде покровительства (протектората) с целью подготовки полного ее порабощения в будущем. ...Когда Швеция будет раздроблена, Персия побеждена, Турция завоевана, армии соединены, Черное и Балтийское море охраняемы нашими кораблями, тогда надлежит под великою тайной предложить сперва Версальскому двору (Франції — М.Б.), а потом и Венскому (Австрії — М.Б.), разделить власть над вселенной. Если который-либо из них, обольщаемый честолюбием и самолюбием, примет это предложение — что неминуемо и случится, — то употребить его на погибель другого, а потом уничтожить и уцелевшего, начав с ним борьбу, в исходе которой уже будет нельзя сомневаться, ибо Россия в то время уже будет обладать всем Востоком и большей частью Европы..." (Е.Н.Данилова, „Завещание Петра Великого", „Труды историко-архивного института", т.II, стр. 203-270, М., 1946).

І заповіт Петра І, і заповіт Олександра II, і настанови Катерини II, і інструкції Троцького, і весь хід історії Росії від Петра І і аж до наших днів переконливо підтверджують, що поневолення народів відбувалося за петровським сценарієм.

Ось інший приклад підступної колоніальної політики — інструктаж Катерини II генерал-прокуророві Вяземському: „Малая Россия, Лифляндия (Прибалтика — М.Б.), и Финляндия суть провинции, которые правятся конформованными им привилегиями нарушать онные отрешением всех вдруг весьма не пристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сии провинции также Смоленскую (Білоруську — М.Б.) надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетманов исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство" (С.М.Соловьев, „История России с древнейших времен", кн. XIII, т. 26, стр. 340, М., 1965).

Катерина повчала своїх сатрапів: „Не завжди треба діяти силою довіреної вам влади, а більш різноманітними засобами ласки і поблажливості і таким чином, залежно від справ, часу і людини вміло треба викручуватися. До цього треба додати, що в таких випадках треба мати і вовчі зуби і лисячий хвіст" ("Хрестоматія з історії УРСР", т.І, К., 1959).

А це із „Инструкции агитаторам коммунистам на Украине" Л.Троцького: „Товарищи! То, о чем мы здесь — в России — говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить. ...намек на то, что Центральная Рада буржуазна, а Генеральный Секретариат состоит только из генералов, окончательно отшибал у украинского крестьянства поддерживать свое правительство...

Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает Вас, товарищи агитаторы, Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и Вы „не посрамите" земли Русской.

Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского козачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. ...Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может (а не Україна без Росії, як це брехливо твердять сучасні російські шовіністи та хохли-перевертні — М.Б.): она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:

1. Не навязывать украинскому крестьянству коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет;...

3. Утверждать, что в России нет коммун;

6. Трудное дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлю-рой;

7. Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев... (як згодом „сваливали" на бандерівців — М.Б.);

8. Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб из Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснить крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян;

9. Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошли большинство коммунистов и сочувствующих;

10. Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинский Съезд советов не попали такие представители от волости, которые могут примкнуть к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков....

Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.

Желаю Вам полного успеха и счастливого пути". (Праці Українського Наукового інституту", т.ХІІІ, стор. 149-151, Варшава, 1932).

А в цей же час Ленін видає т. зв. „Декларацію прав народів", звертається з листом до українських робітників і селян, стверджує законні права України на самовизначення і утворення самостійної держави, запевняє, що: „Если какая бы то ни было нация удерживается в границах данного государства насилием, если ей, вопреки выраженному с ее стороны желанию — все равно, выражено ли это желание в печати, в народных собраниях, в решениях партий или возмущениях и восстаниях против национального гнета, — не предоставляется права свободным голосованием, при полном выводе войска присоединяющей или вообще более сильной нации, решить без малейшего принуждения этой нации, то присоединение ее является аннексией, т. е. захватом и насилием." ("Декрет о мире"). Яке лицемірство!!!

А це приклад польського варіанту тієї ж колоніальної політики. На воєводській шкільній нараді в січні 1935 року Люблінський воєвода говорив: „Метою нашої політики є спольщення території, себто асиміляція... Ведення такої політики є справою дуже трудною. Річ полягає в тому, щоб не створювати яскравих дразливих явищ, які могли б загострити польсько-українські взаємовідношення та поглибити вороже ставлення до уряду. Треба так діяти, щоб не дати українцям матеріалу для виступів у сеймі або на міжнародній арені" (газ. „Наше Слово", УВЛСП, сигн. 430, стор. 153, Варшава).

Від часу заснування російської держави і до сьогодні вся ця колоніальна, експансивна політика прикривалася фіговим листком надуманого, фальшивого російського месіанства, безгрішності, виключності. Це: „Росія — третій Рим", „святая Русь", „наследница Константинополя", „защитница православия", „защитница славянства", „оплот мировой революции", „родина мирового пролетариата", „защитница мира", „спасительница Европы и всего человечества", і т. ін.

Постійно, віками обробляється російський народ, якому прищеплюється почуття, переконаність в тому, що начебто він особливий народ, з найкращим характером, найдобрішою душею, найщирішою вдачею.

А це в свою чергу діє на психологію народу, витворює в ньому негативні риси — самовпевненість, гордовитість, зверхність, безжалість.

Як відомо, з часу заснування російської держави і до сьогодні зрусифіковано, денаціоналізовано величезну кількість татар. Як вважають більшість чужоземців та й багато російських фахівців, на російському національному характері дуже позначилася татарська експансивність та інші риси несловянского етносу. А щоб не здавалося це твердження голослівним або образливим для росіян, звернімося до російських же авторитетів.

Так, наприклад, славний російський історик і письменник М.Карамзін писав: „Не отделением от Золотой Орды, не сбрасыванием татарского якобы "ига", но совсем наоборот — присвоением всего идейного наследия татар Московия стала большой силой".

Про татарський вплив на московитів писав і український історик М.Костомаров: „Татарское завоевание помогло ему. Без него, при влиянии старых начал личной свободы, господствовавших в других землях, свойства восточной русской натуры произвели бы иные явления, но завоеватели дали новую цель соединения разделенным землям Руси... Все иностранцы, посетившие Московщину в XV, XVI, XVII столетиях, одноголосно говорят, что москвитяне презирают чужие веры и народности..." (Н.Костомаров, „Две русския народности", журнал „Основа", березень 1861, Петербург, стор. 53).

Про російський характер і звичаї ось що писав історик Трачевський: „Иностранцу претила первобытность Московии даже по внешности, которая бросалась ему в глаза. ...Жалкая была эта беспредельная юдоль "сирот", напоминающих изгоев, с ее беспутицей и переложным земледелием, с ее курными скородомами, полными грязи и лишенными мебели. Жалок был и ее обыватель, закутанный в шкуры и азиатские халаты, с грязной бородой и хмелем в голове. От татар и вечных войн его нравы огрубели. Он жил порывами и крайностями дикаря. Раболепный перед властью, он был самоволен и жесток с низшими, лукав с равными. Особенно бросались в глаза сварливость и завистливость, при страстном стремлении Руси к внешнему сплочению, точно также, как бродяжничество, легкий разрыв даже с родиной. Единодушие вызывалось только ненавистью ко всякому проявлению личности и новизны: общинно-родовой быт, уничтоженый в политике, процветал в быту, как нравственное закрепощение народа. Древняя Русь до конца отличалась оттенком сказочной патриархальности. Здесь все слито в общей массе: нет резких черт ни в лицах, ни в жестах; всюду „одиночество", стадность; и без всяких указов всяк сверчок знал свой шесток. Еще не выделялась и женщина: была только самка, раба да „постница". Везде беспомощность и дряблость, бесконечные терпение да мольбы и ожидания всего от Бога да от Верха. Как везде, нравственная несостоятельность была плодом умственной незрелости. Древняя Русь до конца руководствовалась „двоеверием" (віра в Бога і царя — М.Б.); и обе веры понимались так наивно, что вносили только смуту в умы. Оттого отличием умов была первобытная косность, особенно поразительная при невоздержанности нравов. Она одна соответствовала крайнему сплочению в политике. Боялась, что Русь развалится, если даже в мысли возникнет малейшее непокорство (як і тепер: „дисциплина, работа"). Иностранцы удивлялись, как москвиты „все словно одного возраста". Такое староверство поддерживалось убеждением, что всякая новизна и иноземщина — грех и преступление, против которого нужно кричать „слово и дело", в ограждении Богом избранной, святой и непорочной Руси — это нестерпное глупое высокомерие привело к тому, что чужие народы считались „черной костью" в сравнении с нашим „белым царем'', и полагалось, что нет на свете ничего выше и больше, чем Иван Великий, Царь-колокол и Царь-пушка...

В бытовом отношении Русь того времени представляет редкий образец застоя, отчасти даже попятного движения, особенно в сравнении с Западом. Это белая страница в истории человечества. Оставалась только надежда на юго-западную Русь (Україну —М.Б.), которая начинала тогда усердно учиться у Запада и могла со временем восстановить прерванные связи между ним и Москвой" (А.Трачевский, „Русская история", часть I, стр. 575, 579-580).

Ось ще одне авторитетне свідчення про походження, характер та вдачу російського народу: