Небезпечно кидатись камінням тому, хто сам живе у скляному будинку

Початок Другої Світової війни — 1 вересня 1939 р. знову навертає мене на осмислення цього болючого періоду нашої історії. 17 вересня Радянський Союз долучився до цієї війни на боці фашистської Німеччини. Кремлівські історики вважають, що українці не мають права самостійно оцінювати події свого минулого. Вони вважають, що це минуле їм не належить. Тобто українці нібито володіють власною історією «на паях» з Росією і щоразу, висловлюючись із такого приводу, повинні питати згоди співвласників. А кожне твердження в підручниках української історії потрібно узгоджувати з тими, хто на цю, так звану «спільною», історію, претендує.

Прошу пробачення у відомого історика, кандидата філософських наук, доцента НаУКМА, Ігоря Лосева, що нещадно скорочую його професійну статтю «Контроль минулого в ім’я влади над майбутнім». Її вбивча логіка вразила мене.

«Майже всі народи Західної Європи чимало сторіч перебували спочатку в складі Римської імперії, а потім — так званої Священної Римської імперії германської нації. Але чомусь на цій підставі столиця нинішньої Італії не диктує іспанцям, як їм викладати обставини свого минулого. Чехія чимало століть перебувала в складі Австрійської імперії, але нині не чути окриків з Відня на предмет трактування чехами їхнього життя під скіпетром австрійських монархів.

Британія до 1947 р. мала «спільну» історію з Індією, а Франція до початку 60-х років XX ст. — з Алжиром. Але ні Британія, ні Франція не диктують колишнім колоніям, як їм розуміти свою історію. Можливо, тому, що давно не планують повертати їх під своє управління? Москва також мала «спільну» (дуже навіть спільну!) історію з Угорщиною в 1956 р. і з Чехословаччиною в 1968-му... Може, і в цих країнах щось неправильно тлумачать і потрібно їх поправити з високої будівлі на Смоленській площі?

І якщо вже «спільна» історія дає право Росії повчати Україну, то, можливо, ця ж сама «спільна» історія дає аналогічне право Україні? От, наприклад, нещодавно за «найвеличнішим розпорядженням» у Москві відбулося перепоховання праху найлютішого ворога Радянської влади, імперського шовініста генерала Антона Денікіна. У нинішній Російській Федерації він є героєм. А Україну спитали? Адже Денікін залив кров’ю південь України, що й викликало масове народне повстання під проводом Нестора Махна. А денікінський генерал Слащов заставив шибеницями весь Крим. Але нічого, Росія зі своєю історією, яка в подібних ситуаціях раптом перестає бути спільною з будь-ким, розбирається сама, нікого не питаючи й нікого не слухаючи. А Володимир Путін особисто відкривав на будівлі ФСБ на Луб’янці меморіальну дошку на честь Ю.В. Андропова, того самого, який створював психіатричні катівні для дисидентів і за часів головування якого в КДБ відбувалися жорстокі погроми української інтелігенції. Зрозуміло, тут обійшлися без жодних Україн та Естоній.

Але головні громи й блискавки кидалися московськими «зевсами» в той, хоч все ще неспішний і суперечливий процес, що набирає силу в Україні — процес державного визнання тих організацій та осіб, які боролися за таку несимпатичну «зевсам» незалежність нашої країни. Особливо дратують ревнителів «спільної» історії такі «спільні» (?) організації, як ОУН і УПА. Саме вони часто служили своєрідним політичним «громовідводом» для всіх, кому незалежність України була як кістка в горлі. Публічно виступати проти суверенітету України - це ніби не зовсім добре, можуть не зрозуміти, а от проти тих, хто за цю саму незалежність і суверенітет воювали, - дуже навіть зручно було. Мовляв, я навіть зовсім не проти України, я тільки проти українських націоналістів.

Невизнання ОУН-УПА було дуже вигідним для тих, хто плекав мрії про повернення України до «лона». Вони намагаються нам довести, що в українському національно-визвольному русі було щось ганебне, щось гідне замовчання та приховування, а це компрометує українську державність як таку. От чому вже більше 60-ти років громадяться міфи про «звірства» ОУН-УПА проти місцевого населення, хоча ці твердження не витримують критики з позицій історії та логіки.

Видатний теоретик і практик партизанської війни Ернесто Гевара (Че) довів, що жодна партизанська війна не є можливою без масової підтримки місцевого населення. Чи підтримуватиме населення тих, хто його тероризує? Риторичне запитання, тим більше в умовах окупованої Західної України, де були представлені протилежні політичні сили й військові формування... Че Гевара довів правильність своєї основної тези, що називається, «від протилежного». Коли його партизанський загін 1966-1967 рр., не підтриманий місцевим населенням, виявився ізольованим у сельві Болівії, повстанці були оточені та розгромлені урядовими військами досить швидко. А українські повстанці проти наймогутнішого тоталітарного режиму XX сторіччя протрималися більше, ніж 10 років... Та й сьогодні переважна більшість населення Західної України ставиться до ОУН-УПА з симпатією, для них ці люди були й залишаються «нашими хлопцями».

А всі докори на їхню адресу породжують сакраментальне запитання: «А судді хто?» Ті, хто співчуває сталінському режиму та його спецслужбам? Але не їм звинувачувати когось у жорстокості!.. Дуже цікаво, кого наші російські «вчителі» захищають, а кого засуджують у «спільній» історії. От, наприклад, неабияке роздратування у сусідів викликало вшановування в Івано-Франківську ветерана УПА Мирослава Симчича, сотня якого завдала поразки каральним частинам дивізії НКВС, тієї самої, яка депортувала кримсько-татарський народ і горян Кавказу.

Тобто об’єктивно наші опоненти захищають тих, хто здійснював злочини проти мирного населення України й інших колишніх радянських республік та автономій, і проклинають тих, хто рятував свій народ від репресій і боровся за незалежність своєї країни.

А заяви з нападками на діячів українського національно-визвольного руху свідчать про ту глибоку внутрішню спорідненість нинішньої російської еліти зі сталінською репресивно-каральною системою, яку вона сьогодні так гостро й емоційно переживає, обрушуючись на противників сталінської диктатури. Це означає, що російський правлячий прошарок є політичним і ідеологічним спадкоємцем більшовицького тоталітаризму, усього найреакційнішого в російській історії. Сталінізм як дух і мислення, як база для оцінки історичних фактів, і сьогодні володіє свідомістю тих, хто вершить долі Росії.

Яке минуле вони хочуть приховати? Подвійні стандарти в оцінці російського (радянського) й українського минулого особливо яскраво проявляються в звинуваченнях ОУН-УПА у співпраці з нацистською Німеччиною. Однак цілковито ігнорується той факт, що УПА не була союзником вермахту, а Червона армія в період із 1939-го по 1941 р. була саме таким союзником. Причому і де-факто, і де-юре. УПА не проводила спільних парадів із нацистським вермахтом, а Червона армія це робила. Збереглися радянські кіно-фотодокументи 1939 р., що демонструють такий парад у Бресті, де разом марширували німецькі й радянські солдати, а парад приймали: з німецької сторони - генерал Гудеріан, а з радянської - комбриг Кривошеїн. Аналогічні акції Червоної армії і вермахту відбулися також у Ковелі й Пінську.

ЯРОСЛАВ. [email protected]

Закінчення буде.

---

Совместный большевистско-нацистский военный парад состоялся 22.09.1939 г. в Бресте после раздела Польши русскими и немцами по пакту Молотова-Риббентроппа. Парад принимали комбриг С.Кривошеин и генерал Г.Гудериан. Из воспоминаний Гудериана, вышедших на русском в 1998 году: «Наше пребывание в Бресте закончилось прощальным парадом и церемонией с обменом флагами в присутствии комбрига Кривошеина».