Несподівана Емма Андієвська

Автора!

В №10 «Провинции» була опублікована стаття Сергія Несвіта «ПОВЕРНУТИ ШЕВЧЕНКА», присвячена 201-й річниці з дня народження Кобзаря. Каємося, ми відступили від власних стандартів и не представили читачам автора. Виправляємо помилку, тим паче в надії на подальшу співпрацю з авторитетним українським літературоведом. Ітак...

Несвіт Сергій Володимирович (1976 р. н.) народився і виріс у м. Костянтинівці. Закінчив українське відділення філологічного факультету Донецького національного університету, там само – аспірантуру. У 2001-2014 рр. працював викладачем та науковим співробітником кафедри історії української літератури і фольклористики цього ж ВНЗ.

Саме таке враження виникає при зустрічі із творчістю цієї чарівної і разом з тим ефектної жінки-майстрині. Її постать оповита загадками, хоч вона завжди відверта і незалежна у спілкуванні, легендами, що пов`язані з її перебуванням у далеких мандрах різними історичними часопросторами, містифікаціями, до яких вона схильна як авторка і які так полюбляють усезнайки-критики, шукаючи ключів до її творчості. Усе це залишає неповторне відчуття близької, але нерозгаданої таємниці, оповитої екзотичними ароматами невідомих країв, вражаючої строкатими барвами у їх фантастичному поєднанні, у світі, де існують живі боги і живі речі, речі, які легко стають богами, і людина, яка ніколи не стає дорослою. Така вона, наша Емма Андієвська, – українська художниця, автор романів, поетичних збірок, творець власного несподіваного світу мистецтва.

Ніяк не повірити, що цій жвавій енергійній жінці на цьому тижні виповнюється 84 роки. Ще от тільки недавно, 2011 року, вона в черговий раз приїздила у рідний Донецьк, дивуючи всіх своєю невимушеністю, ентузіазмом, тонким гумором і не менш тонким жіночим шармом. (Хто із присутніх на зустрічі з поетесою у приміщенні Донецького відділення НСПУ міг тоді подумати, що ця зустріч може не повторитися через окупацію Сходу країни і цього красивого міста зокрема?) Забудьмо про літ років, як не згадує про них сама мисткиня, і спробуємо зрозуміти її як творчу особистість.

Серед літературних критиків, мистецтвознавців, вчителів і краєзнавців, науковців різних інституцій і звичайних поціновувачів мистецтва не вщухають дискусії про те, хто з письменників, художників, архітекторів, музикантів наш, хто не наш. Мається на увазі привʼязування митця до окремого регіону, країни тощо. У цих баталіях зламано немало списів, та віз, як кажуть, і нині там. Творча особистість, яка все життя працювала на рідних теренах, мистецькі пошуки якої нерозривні з темою рідного краю, однозначно буде цьому краю належати. Зрозуміла і позиція критиків, які відносять до групи «митців рідного краю» тих діячів, кого доля закинула в чужу сторону, але які завжди себе ідентифікували за місцем народження, дитинства, часів дорослішання і т. ін. Як же бути з тими, чиє мистецтво не звести у краєзнавчі рамки, бо воно належить усьому світові? Тоді починається «перетягування канату»: наш, бо тут… (народився, вчився, працював, помер – вибрати бажане). Звичайно, що все це аж ніяк не допомагає розумінню творчості митця, а лише задовольняє амбіції критиків. Тож, говорячи про Емму Андієвську, пам`ятаймо про загрозу навішування ярлику «донецька поетеса», але і не забуватимемо про те, що вона залишатиметься завжди нашою землячкою, яка цінує своє донбасівське коріння.

Скупі факти донецької біографії Е.Андієвської пов`язані з її народженням 19 березня 1931 р. у місті Сталіно, яке нині називається Донецьк. Саму біографію письменниці ніхто не писав, для цього слугують власні спогади-інтерв`ю Емми Андієвської, але їх жива мова перевершує всі інтерпретації. Її батько був хіміком-винахідником, «очолював «Азовзавод» чи в Горлівці, чи в Макіївці», про професійну діяльність батька збереглося дуже мало відомостей через його загибель від рук НКВС. Дочка свідчить, що за родинними переказами у російсько-українському походженні батька є факти про наявність «справжньої, української  відьми». Про матір спогади Е.Андієвської ніжні і шанобливі, незважаючи на те, що мати, будучи козачкою за походженням, але пропагувала велику культуру російської імперської нації.

З раннього дитинства Емму переслідували травми і хвороби: ще у 2-річному віці вона заледве вижила після набряку мозку. Згодом була хронічна дизентерія, від якої місцеві лікарі зарадили лише один вихід – зміну кліматичних умов. Так, за наполяганням матері, батько знайшов собі роботу у Вишгороді на Київщині, де створив водостанцію з метою наукових досліджень. Саме тут, у Вишгороді, з хворобливою 6-річною дитиною сталася несподівана трансформація. За якихось півтора місяці повністю російськомовна дитина стає абсолютно україномовною. Спілкуючись із «надзвичайно гарними, молодими і стрункими дівчатами з голими ногами у чудових вишиванках», які шанобливо зверталися до неї, ще зовсім дитини, вона вже тоді на все життя вирішила бути на боці українства. А її рішення, незважаючи на хворобливість і малий вік, вже тоді мали вплив на батьків. Завдячуючи мамі, Емма Андієвська говорить, що завдяки її вихованню, яке, не зважаючи на всі мамині декларації, мало «козацький» характер, у неї завжди було право вибору. Саме тому дівчина пішла в українську школу (до російської – у Києві, до того ж, треба було їздити за 30 км). Це при всьому тому, що дитина зовсім не переймалася „національними питаннями”. Зокрема, у третьому класі на запитання про свою національність відповіла: «Я – шахтарка».

Згодом, у 1939 р., родина збудувала собі «віллу» (мати – за основним фахом була архітектором) під Києвом, куди й переїхали. Не зважаючи на хвороби (наприклад, піврічне «ув`язнення» в темній кімнаті через скарлатину), з дитинства маючи феноменальну пам`ять, Емма Андієвська більшість шкільних предметів складала екстерном, у віці 9-10 років перечитала майже всю класику світової літератури.

З початком війни родині випали тяжкі випробування. Емма Андієвська і сьогодні пам`ятає день прикрої загибелі батька. Родина на той час перебралася ближче до центру Києва, де була його лабораторія. При спробі відвідати своє колишнє помешкання на околиці Києва, щоб забити дошками вікна, він був застрелений енкаведистами як шпигун. У 1943 році Емма та її брат з матір’ю виїхали на Захід. Родина жила в англійській окупаційній зоні Берліна. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії (знову дався взнаки бунтівливий характер), і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре загострилися проблеми зі здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку, хвора на туберкульоз хребта, і після цього вісім років ходила в корсеті.

Наприкінці 1949 року, під час блокади Берліна, родина переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена. Обдаровані люди – талановиті у всьому. Цьому доказом – нереалізований музичний дар Емми Андієвської. Маючи природне оперне контральто, вона у цей час брала уроки оперного співу. Але операція з видалення гланд поставила хрест на її музичній кар`єрі. Однак це не завадило мисткині реалізуватися в інших сферах. З 1949 року авторка почала друкувати у діаспорній українській пресі власні поезії, її перша поетична збірка «Поезії» побачила світ 1951 р. і викликала захоплення літературної критики. Саме тоді, у Німеччині, Емма Андієвська заявила про себе як про виключно українську письменницю. Щоб довести свою спроможність працювати у царині будь-якої опанованої нею мови, вона написала кілька поезій англійською, німецькою і французькою, але свідомо творить лише українською, сформувавши у власній мовній політиці своє кредо, яким керується і донині: «Можу, але не хочу».

У 1955-1957 рр. Е. Андієвська працювала вільним найманцем на радіо «Свобода» у Мюнхені. Закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія (1957), захистивши магістерську роботу у видатного громадсько-політичного діяча, літературознавця діаспори Володимира Державина. На цей час припадають і перші спроби реалізації її малярського таланту: у 1956 році на виставці у Мюнхені, проведеній на радіо «Свобода», стався публічний дебют Е.Андієвської як художниці.

1957 року письменниця з усією родиною переїхала до Нью-Йорка, де працювала в одній із компаній, що спеціалізувалася на дизайні вітальних листівок, згодом – бібліотекаркою у медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою – майбутнім ректором Українського вільного університету. У Нью-Йорку Е.Андієвська знайшла свою долю: 1959 року вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила 40 років аж до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Е.Андієвська щорічно на місяць їздила у США заради отримання американського громадянства (що сталося 1962 р.). Але, не зважаючи на увесь цей час, її робота була пов`язана з українським відділенням радіо «Свобода», де вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором до 1995 року.

Робота на радіо, за спогадами Е.Андієвської, залишала надто мало уваги для власної творчості. Тим сильніше дивує та працьовитість, з якою вона творить у різних видах мистецтва. Поряд із цариною поезії авторка працює у жанрі короткої прози – виходять її  збірки оповідань «Подорож» (1955), «Тигри» (1962). Але чи не найбільш знаковими видаються її здобутки у царині великої прози.  У віці 19 років письменниця береться за написання великого роману «Герострати». Це була полеміка з новелою французького екзистенціаліста Ж.-П. Сартра «Герострат», яка вразила молоду авторку серйозністю проблеми і незадовільністю її висвітлення. Свій роман вона написала за два роки, але згодом він витримав іще п`ять авторських реакцій, і, на думку, письменниці, не є остаточною відповіддю на всі  ці питання про сутність людської природи, які до сьогодні лишаються у центрі її уваги. До романного жанру Е.Андієвська звертається й далі: у 1964-1968 рр. був написаний другий епічний твір під назвою «Роман про добру людину», третій – «Роман про людське призначення» – авторка писала протягом десяти років (з 1970 до 1980 рр.).

Про свої здобутки у царині слова майстриня говорить лаконічно: «Моя музика перейшла в поезію. Мала проза вилітає з тебе, як вірші». А от прагнення до великої прози пояснює бажанням удосконалити поетичну українську мову складними реченнями, тобто іншим способом передачі глибини філософської думки. Те, що проза Е.Андієвської філософська, алегорична, проникнута фіксацією несподіваних явищ звичного світу, відображає прихований світ буденної дійсності, яка стає фантастичною не лише в уяві автора, а є такою сама по собі, прийнято вважати прикметами сюрреалізму. Але лише цим поясненням справи не залагодити, адже майже відчутні на дотик художні образи майстрині покликані передусім повернути людину до самої себе, такою чистою, необтяженою нав`язливими уявленнями про навколишній світ, якою вона була у дитинстві. Справді, багато образів Е.Андієвської належать до світу казкового, недаремно вона так полюбляє жанр казки, однак це в жодному разі не дитяча гра і не гра з дитиною, адже лише дорослим може здаватися, що дитина не розуміє світоглядних речей і не вирішує філософських питань. Навіть про смерть Е.Андієвська говорить з епікурейською легкістю і сковородинською іронією: «Якщо завтра я умру, злагодіть мені труну / із самого сміху – діточкам на втіху». Але в центрі її уваги – природа людської істоти і віра в те, що добро керує людиною на шляху до себе: «В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, – а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, – чи затопче її…»

Письменниця прагне показати світ звичайним і водночас іншим, її художні полотна (а їх, за свідченням авторки, близько 15 тисяч) репрезентують її мистецький світогляд з іншого боку, але безумовно це світогляд по-андієвські. Сьогодні вона – американська громадянка, мешканець німецького Мюнхена і справжня українка («Бувши весь час за межами України, я пишу тільки українською»).

Е.Андієвська не припиняє свою діяльність ні на хвилину, іноді працюючи по 18 годин на добу. При всьому тому вона не нажила статків, усі власні збірки поетичних текстів і прозові твори вона видавала за свої кошти, навіть у подорожі в рідну Україну може приїздити за умови оплати витрат приймаючою стороною. Та її безмежному оптимізму це ніяк не заважає, така вона є – життєлюбна, несподівана, по-дитячому серйозна українська Емма Андієвська.

С.НЕСВІТ.