Відкритий лист-відповідь авторові Rezon

Якщо я вірно зрозумів, Ви переконані, що головними винуватцями сьогоднішніх негараздів в Україні взагалі та в Костянтинівці зокрема є українські націоналісти. Але щоб стверджувати таке слід довести націоналізм наших керівників починаючи з 1991 року. Невже Леонід Макарович, котрий під час поділу Чорноморського флоту заявив: „Нам не нужен флот, нам достаточно иметь маленький флотишко” –український націоналіст? А можливо український націоналіст – Леонід Данилович? Згоден, до націоналістів можна віднести Віктора Андрійовича. Але тоді для підтвердження Вашої гіпотези доведеться заявити, що до 2005 року українська економіка викликала заздрість у всього світу а костянтинівські підприємства розквітали.

Гадаю, зрозуміти, що ж сталося з нашою промисловістю за останні 18 років можна лише врахувавши, що в 1991 році відбулись не одна, а дві одночасні „революції” (Використаний мною термін не вдалий, але іншого на думку не приходить). Перша – це розпад імперії з утворенням національних держав. Друга – зміна соціального устрою, перехід від планової економіки з державною формою власності до приватно – ринкових відносин. Певно, помилки в здійсненні перетворень, пов’язаних з однією „революцією”, жодним чином не можуть дискредититувати „революцію” другу. І навпаки – дурниці виконавців другої не роблять дурістю першу. Тож давайте розглядати кожну окремо.

Почнемо з промисловості. Епоху „прихватизації” та „дикого капіталізму” в Україні і, скажімо, в Росії спокійно можна описати одними й тими ж словами. Але в Росії, попри її розміри, вона закінчилась набагато швидше. Чому? Можливо тому, що в Росії комуністичний угар закінчився з „розстрілом” Білого Будинку, а в нас ще Кучмі довелось протистояти лівій комуно – соціалістично - „селянській” Верховній Раді другого скликання на чолі з „не першим, але й не другим” Ткаченком? (Тим самим, на сьогодні більш відомим як депутат – комуніст, голова „тендерної мафії” та викидувач журналістських мікрофонів). І тут я не можу не вказати на особливу роль, яку відіграли наші промосковські сили взагалі та КПУ зокрема. Принциповою відміною між нею та КПРФ є те, що остання хоча не сприймає новий суспільний лад але є партією державницькою Міць, самодостатність і не підконтрольність будь яких зовнішнім центрам Росії є для її членів річчю само собою зрозумілою. Натомість „наші” комуністи чи не з десяток років пропагували ідею, що самостійна Україна – це історичний нонсенс, це не на довго, вірність такій країні – дурість і т.д. Логічний висновок з їх розумувань – „грабунок державної власності в Україні – це зовсім не грабунок а привласнення нічийного”. Окремим донбасівцям така позиція припала більш ніж до смаку і вони не могли зупинитись навіть тоді, коли решта привласнювачів вже почала гальмувати. Заслуга встановлення хоча би якихось, не дуже справедливих, але все ж правил капіталістичного існування в країні належить Леонідові Даниловичу. На жаль, це були правила капіталізму олігархічного, не надто привабливі навіть для суспільства добре розвиненого, а для нас в багатьох відношеннях просто катастрофічні. Віктор Андрійович, прихильник існуючої лише в теорії повної ринкової свободи, повністю пустив ситуацію на самоплив, наївно сподіваючись, що „якось воно само собою виправиться”.

Тепер щодо розвитку національного. Відразу зазначу, що термін „нація” я вживаю в значенні „нація політична”, що охоплює поряд з представниками титульного етносу представників інших існуючих в країні етнічних груп, котрі відчувають свій зв’язок з українською землею та вважають Україну своєю Батьківщиною, готові захищати її від будь-якого агресора (включно з країною свого етнічного походження), сприяють розвиткові української культури та рішуче протистоять будь-яким проявам антиукраїнства. Все вищенаведене аж ніяк не заважає їм плекати та розвивати культуру власного етносу, підтримувати різноманітні культурно-освітні зв’язки з його представниками в будь-якій іншій країні. Але при цьому жодним чином не може ставитись під сумнів провідна роль в українстві політичному українства етнічного. Спроби творення міцної і розвиненої держави без однозначної національної ідентифікації на мою думку абсолютно безперспективні.

На відміну від українства як етносу з його задавненою історією формування нації політичної почалось лише з виникненням України як самостійної держави. Першим видимим проявом цього процесу стало голосування на референдумі 1 грудня 1991 року коли ідея незалежної України отримала підтримку не лише абсолютної більшості населення всіх областей а й 54 % мешканців Криму, де етнічне українство є національною меншиною. (Питання щодо того, хто насправді був ініціатором всього ланцюга подій 1991 року лишаю поза межами цього листа, оскільки воно відвело б нас дуже далеко від обговорюваної теми. Відзначу лише, що намагання відшукати тут американський слід є повною дурнею).

Перші часи після створення нової держави були сповнені романтичної українофілії. З власного досвіду пам’ятаю, як люди похилого віку, що народились на вороніжчині чи Уралі та прожили кілька десятиріч в Запоріжжі, раптом починали шукати самовчителі української а в власних кабінетах тримали постійно ввімкненими радіотрансляційні точки щоб звикати до української усної, вчитись її розуміти. Пам’ятаю і чисельні диспути в запорізькому машинобудівному інституті та миколаївських корабелів як краще перекласти українською ті чи інші матеріалознавчі та корабельні терміни. Почали повертатись раніше табуйовані імена. Якщо ще в останні роки існування Союзу ми отримали змогу ознайомитись хоча б з дечим зі спадку Грушевського і Винниченка, Яворницького і Багалія то тепер до нації нарешті дійшли Донцов, Липа, Міхновський, Липинський, Сціборський, Бандера, проза Самчука і поезії Теліги, Маланчука, Ольжича, Олеся. Але той факт, що процес національного пробудження співпав в часі з економічною руїною (котра, як я вже вказував, мала зовсім інші корені) дозволив антиукраїнським силам в усіх негараздах звинуватити „бандерівців”. Президентство Кучми відзначилось не лише певним упорядкуванням економічної системи країни а переходом оруди культурою до таких відвертих українофобів як Табачник. Здавалось, обрання Ющенка мало зупинити цих україножерів. Але він виявився не лише принциповим антидиктатурником а й людиною, котра повністю знехтувала можливостями пропаганди, наївно сподіваючись, що справи будуть говорити за себе самі. В нього ніколи не було власних широко тиражованих засобів інформації. Та масована пропаганда, яка велась в 2004 році значною мірою була заслугою Тимошенко, а пізніше і соціалістів Мороза. Останні надали йому між іншим і ТРК „Ера” і „Правду Украины”. Єдиний на той час справді проющенківський а не „союзницький”  „5”-й телеканал виходу на загальнодержавну аудиторію не мав. Після Майдану „5”-й став всеукраїнським але з пропрезидентського перетворився в „того, що стоїть над схваткою”. Решта ресурсів покинула Ющенка та повернулась до власних господарів. Залишились при власних засобах інформації і біло-голуба та червона опозиції. Таким чином ми отримали безліч різнопланових газет, телеканалів, інтернет - ресурсів антиющенківського спрямування при практично повній відсутності видань пропрезидентських. В таких умовах навіть безумовно вірні і потрібні його кроки висвітлювались відверто викривлено і в такому вигляді закріплювались в суспільній свідомості. Не можу позбутись думки, що скандально відомі „Протоколи...” складали аж ніяк не сіонські, а кремлівські мудреці. Принаймні, саме ці „вказівки” взяті ними на озброєння:

„Неистощимые говоруны превратили в ораторские состязания заседания Парламентов и Административных Собраний. Смелые журналисты, бесцеремонные памфлетисты ежедневно нападают на административный персонал. Злоупотребления властью окончательно подготовят все учреждения к падению, и все полетит вверх ногами под ударами обезумевшей толпы”

 Але звернімось краще до пропагованої Вами статті директора української філії інституту країн СНД Володимира Корнилова в газеті „Сегодня”. Мене дуже дивує Ваша солідарність з автором, який прямо закликає Кремль втрутитись в внутрішньо українські справи.

позиция Будапешта относительно словацких языковых инноваций — хороший пример для Москвы, которая должна и может заставить европейские столицы признать, что защита прав русского и русскоязычного населения Украины не является только нашим внутренним делом.

Щодо конкретики. Я дуже скептично ставлюсь до „проукраїнськості” Юлії Володимирівни і вбачаю в постанові Кабміну, яка Вас так обурює, не щирість, а звичайнісінький піар-хід для заманювання західноукраїнського електорату. Але ознайомимося з самим документом. Його офіційна назва „Постанова від 30 вересня 2009р. № 1033 „Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад”, а текст, який викликав таку зливу критики:

“в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською мовою — також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі;”

Будь –кому незаангажованому спостерігачеві зрозуміло, що аналогія зі словацькою ситуацією є цілком вигаданою. Адже ніяких угромовних словаків не існує і там вже йдеться про ущемлення прав етнічних угорців (а також українців). Та й вступаючи до Євросоюзу Словаччина свідомо поступалась часткою власного суверенітету на користь загальноєвропейських органів. Україна ж ніяких керівних наднаціональних органів ні з Євросоюзом ні з Росією не має. В обговорюваній ситуації ми маємо учнів –російськомовних українців, котрим саме школа має допомогти повернутись до власних коренів. Та сама, реально існуюча в школах двомовність – на уроках вчитель говорить з учнем сякою – такою українською, а на перерві російською, як і широко практикована нашим телебаченням двомовність серед ведучих розважальних програм фактично приводить до „сердючкізації” нашої молоді. На заміну літературним російській та українській мовам приходить Його Величність Суржик (цікаво, що на це ж явище вказує і Корнілов). Певно, українська держава, яка винаймає вчителів для навчання українських дітей і зрештою платить їм за це має право вимагати від них дотримання в робочий час тих правил, які вона вважає за доцільні. Зверніть увагу, що така вимога є цілком демократичною оскільки не поширюється на школи з іншими мовами навчання.

Ще один цікавий момент пов’язаний з наведеними автором статті статистичними даними від Research & Branding Group (R&B). Десь з рік тому я спробував з’ясувати, наскільки можна довіряти цьому джерелу ?. Коли цікаво, можете ознайомитись з висновками  Якщо немає бажання читати все, звертаю Вашу увагу лише на кілька останніх абзаців. Між іншим, на графіку, який наводить Корні лов, є та сама точка 41%, про яку Копанько говорив в Москві, але дивним чином відсутні 54%, інформація про які була поширена в „українських” ЗМІ. А, як відомо, „единожды солгавшему...” То ж цифрам від Євгена Едуардовича я б постерігся довіряти.

Який зо всього говореного може бути висновок? На це питання я би відповів словами Дмитра Донцова, що має бути

„скристалізований колективний ідеал нації як групи людей різних класів та національного походження, що замешкують спільну територію та зв’язані спільними історичними традиціями, ...ідеал нації.., державності.., політичної самостійності”

Без того ідеалу і без рішучого очищення авгієвих, а вірніше власних стаєнь ми й надалі приречені бути пішаками в чужій шаховій грі, „гарматним м’ясом” для досягнення ворожих нам цілей та залишатись жебраками на нашій не чужій землі.

Форум

С праздником вас, Хортич. Я отвечу, конечно, позже. Я бы и в той ветке продолжил общение, но там же оффтоп... А вы славно потрудились, спасибо вам за внимание к моей скромной персоне, хотя я не автор(авторы тут Ярослав, или Меланченко, или Березин). Я просто комментирую статьи и можно было бы без такого официоза. Был бы вам очень признателен, если бы вы писали по-русски.

Ответ на от rezon

По-перше дякую за вітання. Віншую і Вас. Наведений Вами малюнок доволі інформативний. Жалкую лише за одним. Враховуючи те, що ініціатором бесіди був я, хотів навіть в цьому випадку відійти від власних принципів та подиспутувати з Вами російською. Шкода, що Ви не знайшли це за можливе. Якщо зміните свою думку - я до до Ваших послуг.

З повагою.

Ответ на от Хортич

Спасибо, Хортич, вы мужественно отреагировали на мое хамство. Только вот в крайности бросает вас. Не нужно писать Вы с большой буквы (большего проявления уважения, чем обращение во множественном числе  люди еще не придумали, потому все остальное - лишнее)  и добавлять "З повагою". Если  вы желаете  проявить уважение к оппоненту, то стоит обращаться к нему на родном языке(тем более что вам это не составит труда), о чем я многократно и вежливо просил. Наш с вами спор начался со статьи о памятнике к ней я и вернулся.  Мне действительно становится дико, когда люди разрушают созданное другими людьми. В той статье мои коментарии абсолютно искренни, а столкнувшись со злобой и хамством мне пришлось хамить в ответ, что считаю недостойным. Я уважаю ваш труд и ваше время, вы прочитали статью, дали свою оценку и  развернутый комментарий, за это вам спасибо. А за мою выходку извините, я хотел вам показать, что буду общаться так, как вы общаетесь со мной. Когда на мои комментарии вы отвечаетете хамством: "Бідолашний... :-)", "Раскажи же ка мне пиССССатель", я буду хамить в ответ, нет не сразу... я найду лучший момент, когда это можно будет сделать. То, что вы не потеряли лица, как пан kornienko выше, характеризует вас как человека с которым можно дискутировать, завязывайте с хамством и мы, очень надеюсь, найдем общий язык.

Ответ на от rezon

Красно дякую за фотки з твоєю собачою мордою. Як всім відомо шарікови по Булгакову це озвірілі комуністи ад’ютанти головного оборотня – Леніна. Та тобі до шарікова далеко ,ти на вигляд моська шо лає на слона. На жаль в місті таких бородатих і безбородих з кривавими сокирами за поясом ще досить багато. Такі комуністи викосили в Україні з 17 р.,по скромним оцінкам, 50 мільйонів українців. 

Ответ на от rezon

Марна справа ,минуле неможливо повернути ,хіба що в пам’яті. Твій час вийшов. Тіло Ульянова-Леніна не може прийняти сира земля .