Десь понад місяць тому мені сталося побувати на Новоселівському кладовищі. На цвинтарі зустрів ще одного костянтинівського краєзнавця — Миколу Сєрова. Це він вказав на незадовільний стан, в якому знаходиться поховання листопада 1974 року, могила Почесного громадянина нашого міста, Васюшкіна Петра Костянтиновича.
Нагадаю біографію Васюшкіна. Народився в 1891 році в робітничий родині в новому місті, яке лише виникає, в майбутній Костянтинівці. Син столяра, він в 1905 році пішов працювати на пляшковий завод, 1905, це з філософської точки зору, справжній початок ХХ-го сторіччя.
1905 — це початок російської революції, яка переможе в 1917 році, як інтернаціонал-революція. Де перші роки навіть правляча комуністична партія в радянській Росії буде лише секцією Комінтерну. Лише в 1927 році “побудова соціалізму в одній країні” стане метою Комінтерну, а в
1943 необхідність масованої американської військової допомоги (ленд-лізу) призведе до закриття Комінерну. Нагадаю, що американська індустріалізація СРСР, фактично, підготовка до майбутньої війни, коштувала в 2 рази менше, ніж все та ж американська допомога СРСР по ленд-лізу під час самої війни. 4,5 млрд. $ проти 9 млрд. $.
Як всі діти з пролетарських родин, не тільки в Росії, а і в інших цивілізованих країнах, Бельгії, США, Німеччині і т.п., Васюшкін пішов працювати в 13 років, а вже через кілька років працював видувальником, а це вже “робоча аристократія”, непоганий заробіток та повага товаришів. У 1917 році в Росії перемагає Лютнева революція, після чого настає рік нечуваних в Росії політичних свобод та демократії. Петро Васюшкін в 27 років стає робітничим ватажком. Він обирається спочатку членом завкома профспілки пляшкового заводу, а згодом заступнком керівника об'єднаного завкома профспілки пляшкового, скляного, хімічного та зеркального заводів. Приймає участь у переговорах з бельгійською адміністрацією. Профспілки тоді вимагали для робітничої родини 3-х або навіть 4-х кімнатної квартири (в залежності від кількості дітей), квартира робітника повинна бути обставленою меблями за рахунок заводу, опалення та світло за рахунок заводу, поліцейська охорона робітничого селища за рахунок заводу.
В 1918 році Костянтинівка достатньо спокійно існує у складі української держави під проводом гетьмана Скоропадського.
В 1919 році через революцію в Німеччині Україна стає втягнутою в російську Громадянську війну. В 1919 році Васюшкін стояв в робітничий шерензі, з якої російський білий офіцер виводив кожного десятого робітника на розстріл.
В 1924 був прийнятий у ВКП(б) під час Ленінського призову. Після смерті Леніна в партії відбулася чистка. 100000 комуністів було виключено з партії, як правило з дореволюційним стажем, а 250000 нових членів було прийнято. Сталін контролював партійний апарат. Це його висуванці контролювали процес прийняття-виключення членів ВКП(б). Як Сталін “під себе” створив партійний апарат, так і партійний апарат “під себе” творив Сталінську політику.
І тут я вбачаю біографічну загадку В.П. Васюшкіна. Як політично активний робітничий ватажок, не хлопчик, в 1924 році Васюшкіну було вже 33 роки, майже вік Христа, міг не бути в комуністичній партії найбільш напружені роки революції, громадянської війни, перші роки радянського будівництва?
Чи не був наш герой меншовиком?
В наш час це ніякої провини перед країною, історією та правлячою партією не становить, а от в часи радянські, така біографічна складова ретельно приховувалася.
Треба шукати архівні матеріали і в них відшукувати відповідь.
У таких випадках, як оцей, згадується, що історія наука не точна, не математика і не фізика. Експеримент в історії не повторити і не поставити.
Меншовицька складова історії Костянтинівки чекає на свого дослідника.
П.К.Васюшкін стає першим “червоним директором” пляшкового заводу. Нагадаю, що з реконструкції цього заводу починається в СРСР індустріалізація. Бельгійців “кинули на гроші” конкрєтно — в них все забрали, “націоналізували”. Бельгійці в Костянтинівці створили унікальне, надприбуткове виробництво, в скляній галузі, хімічній, металургійній, тобто всюди, про це треба говорити з гордістю. Саме до нас, до Костянтинівки приїздила на заробітки вся Росія, вся Польща, вся Білорусія. Навіть Валлонія приїжджала, принаймні Шарлеруа. Дуже важливим є те, що бельгійський капітал в Костянтинівці був соціально відповідальний та акціонований. Цей капітал створював у Бельгії “соціальну державу”. Акції костянтинівських АТ були доступні всім бажаючим. Націоналізація 1920 року вдарила по тисячам і тисячам робітників в Бельгії, які купили акції костянтинівських заводів. Чи є випадковим, що багато їх дітей пішло в дивізію СС “Валлонія”, як добровольці, щоб воювати з СРСР. Отакий ось інтернаціоналізм.
Чи можемо ми порівняти бельгійський менеджмент в Костянтинівці з “червоним директоратом”? Принаймні спробуємо.
Генеральним директором склозаводів в Костянтинівці був Фернан Ламбер. Його кар'єра в Росії була перервана революцією 1917 року.
Повернувшись до Бельгії, він приймає на себе керівництво сімейним скловиробництвом. 30 квітня 1921, у співпраці з батьком і групою майстрів скляного виробництва Шарлеруа, Фернан Ламбер бере участь у створенні в Брюсселі Міжнародної компанії механічної обробки скла Libbey-Owens (Mécaniver), з метою розвивати використання американського процесу механічного розтягування листового скла в Європі. Ця компанія безпосередньо конкурує з процесом, розробленим майстром зі скловиробництва Каролінгом Емілем Фурко. ЇЇ основні акціонери – фінансові установи, такі як Societe Generale de Belgique, Банк Брюсселя і Товариство взаємного кредиту Solvay. В цей час інженер Рохлін їде до США, де закупає для пляшкового таке ж саме американське обладнання. Під проводом Васюшкіна його встановлюють і запускають. Те, що не запускається використовують, як джерело запчастин. Це 1925-26 роки.
Після передчасної смерті Фернана Ламберта в 1923 році, його син Серж, який вивчає фах інженера-металурга на Політехнічному факультеті Монса, покликаний взяти на себе керівництво сімейними підприємствами. Він отримує, тим не менше, диплом інженера, а в наступному 1925 році одружується на Ghislaine Loontjens, дочці Jules Loontjens, власника текстильної компанії у Рузеларе, і Joséphine Delhaize. Від цього шлюбу народиться дочка.
З самого початку своєї кар'єри, Серж Ламбер виявляє себе в якості одного з головних гравців у модернізації і концентрації скляної промисловості Бельгії. Став генеральним менеджером Verreries des Hamendes він у співпраці зі своїм братом Vital, проводить перетворення в механічній обробці виробів зі скла Verreries des Антверпен, заснованої на початку століття його сім'єю в Merxem, щоб уникнути монополії трудової профспілки Нова Спілка Склярів. Спираючись на колишні відносини його сім'ї з Societe Generale, він отримує допомогу від банку, який бере активну участь у модернізації галузі.
Другий виробник в басейні Шарлеруа з виробничою потужністю 5 мільйонів квадратних метрів скла, зі штатом 1.400 робітників, його компанія стає найпотужнішою в кінці двадцятих років. Протягом декількох років механізації за підтримки великих банків відкидаеться традиційне виробництво скла, в той час як злиття компаній триває. Завдяки його виробничому досвіду, таланту ведення переговорів і почуття товариськості, Серж Ламбер є активним ініціатором змін. Реструктуризація фінансової галузі привела до створення в 1930 році Союзу бельгійського механічного скловиробництва (Univerbel), який включив до себе 14 компаній, 18 заводів, 20 печей і 200 машин протягування. У наступному році Mecaniver і три виробника скла зливаються в Glaver.
З моменту заснування Univerbel, коли Сосьете Женераль став найбільшим її акціонером, Серж Ламбер займає дві посади адміністратора, менеджера, а потім директора-розпорядника (1938-1950). Він бере участь у закритті менш прибуткових заводів басейну Шарлеруа і переміщує виробництво на північ країни, поблизу родовищ сировини і палива, і особливо портів.
У 1944 році в ході реорганізації керівництва Сосьете Женераль після вбивства d'Alexandre Galopin, нова посада директора була створена для Сержа Ламбера. Завдяки його впливу в скляній галузі, він продовжує свою політику концентрації. У 1961 році він об'єднує Univerbel, президентом і уповноваженим адміністратором якого він став у 1951 році, і компанію Glaver в новий бізнес, Glaverbel, який концентрує в той час 90 % виробництва продукції бельгійського скла.
На цьому крапку ставити рано, бо у 1960-1970-х років Серж Ламбер очолює передову бельгійської економіки в повному обсязі. Сучасна Бельгія — багато в чому вироб Сержа Ламбера. Це ті керівники бізнесу, яких втратила Костянтинівка. При всій повазі до Петра Костянтиновича Васюшкіна порівнювати нічого і ні з чим. Те, що було в Бєльгії високопродуктивним і понадприбутковим таким є і в наш час. А що з нашими заводами — ви і без мене знаєте.
Меншовик Плєханов попереджав і Леніна, і всю партію РСДРП(б): “втратите всі здобутки пролетаріату у лютому 1917, а ваш казармений соціалізм стане світовим посміховиськом”.
Щось так воно і відбулося.
Ще кілька слів про біографію Васюшкіна:
В 1941 році назначається начальником евакуаційного ешелону пляшкового заводу. Вивозить в Сухий Лог всіх, кого зміг.
Директором виявився непершокласним. Але, як був знятий з посади в 1920-х, так при начальстві і залишився назавжди. Очолював якщо не заводську профспілку, то ще щось на заводі. Бог йому суддя.
18 листопада 1974 Васюшкін помер. Похований з почестями. Все ж таки Почесний громадянин міста. Тому прикро вразив вигляд його могилки. Надгробна плита завалена. Я не знаю, це сталося з чиєїсь злої волі, чи то сталося з природних причин, і пам'ятник сам собою згнив. Мені здається, що обов´язок місцевої влади слідкувати за належним відношенням до своїх поважних небіжчиків. Цвинтар в доброму стані, тому в мене немає сумнівів, що найближчими днями пам'ятник буде приведений в нормальний стан.
Наша історія, яка пам'ятниками та могилками застигла на кладовищі повинна заслуговувати на повагу, а не на політичну оцінку. Історію треба знати. Такою, як вона була. За пару останніх місяців я зробив кілька “відкриттів”. Виявляється в повному зібранні творів Леніна не знайшлося місця для листування Леніна з видатним костянтинівцем Г.Є. Білоусовим, а в 1911 році “Правда” згадувала про надзвичайні успіхи наших металургів і т.п. І коли я побачив поховання першого “червоного директора” пляшкового заводу Петра Костянтиновича Васюшкіна, я думав не про декомунізацію, а про те, що наша міська історія написана з такими вилученнями, замовчуваннями, перекрученнями, що нам потрібна спочатку коммунізація, а час декоммунізації ще прийде.
І.Бредіхін
