Дещо про український військовий внесок у другу світову війну. Частина 2. Чим закінчуються війни

Війни закінчуються не тільки мирними угодами, територіальними поступками і т.і., але ще і “Прапорами перемоги”, які здіймають над столицею переможеного ворога, чи панівною горою поля бою. Друга світова в Європі закінчилася 1 травня в захопленому Берліні. Саме 1 травня “Прапор перемоги” був встановлений над Рейхстагом. Групу, що встановлювала «Прапор”, очолював українець молодший лейтенант Берест.

У війні на Тихому Океані можна знайти майже повну аналогію “Прапору перемоги” над берлінським Рейхстагом.

23 лютого 1945 року американський військовик українського походження, сержант Корпусу морської піхоти США Майкл Стренк встановив зі своїми підлеглими “Прапор перемоги” над островом Іодзімою. Ця подія була зафіксована на культовій фотографії «Підняття прапора на Іодзіма» Джо Розенталя.

Ці події стали символічними для народів Радянського Союзу та США, набули культовий статус. Для нас їх поєднує героїзм простих українців, які приймали керівну участь в цих боях. Ось як оцінює вклад молодшого лейтенанта Береста його комондир полку у поданні на привласнення звання Героя Радянського Союзу: “Короткий, конкретний виклад бойового подвигу або заслуги:

Молодший лейтенант Берест Олексій Прокопович, працював заступником командира 1 стр. б-на по політчастині 756 стрілецького Червонопрапорного полку, де в боях з німецько-фашистськими загарбниками, виявив безприкладну мужність, відвагу і героїзм.

У жорстокій битві за Берлін мол. лейтенант Берест О.П. більшовицьким словом і особистим прикладом створив небачений наступальний порив і масовий героїзм серед особового складу батальйону. Він з кількома бійцями, під вогнем ворога, першим форсував річку Шпреє, тим самим забезпечив переправу всього батальйону.

При штурмі Рейхстагу, під ураганним вогнем противника, Берест разом з ротою старшого сержанта Сьянова, увірвався в будівлю Рейхстагу.

Вранці 1-го травня, коли понад 1000 німців, що знаходяться в будівлі Рейхстагу, підпалили будівлю і зробили шалені атаки на батальйон капітана Неустроєва, молодший лейтенант Берест з купкою воїнів, через полум'я вогню, задихаючись від диму, прорвався до виходів з підвалів, звідки атакували німці і влучним вогнем автоматів і гранатами відбив кілька атак.

Так, Берест, який зневажає смерть в бою і група бійців здобули перемогу над переважаючими силами ворога.
Виходи з підвалів були завалені сотнями німецьких трупів.

Берест, особисто сам, ризикуючи життям, пішов в німецький гарнізон Рейхстагу і запропонував німцям капітулювати.

Під його керівництвом сержант Єгоров і мол.сержант Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги.

За виняткову відвагу і мужність, проявлені в боях за Берлін і у штурмі Рейхстагу, молодший лейтенант Берест Олексій Прокофович вартий присвоєння звання Героя Радянського Союзу”.

8 травня 1946 року за встановлення Прапора Перемоги над Рейхстагом звання “Герой Радянського Союзу” були удостоєні: капітан В.Давидов, сержант М.Єгоров, молодший сержант М.Кантарія, капітан С.Нєустроєв, ст. лейтенант К.Самсонов. Три командири батальйонів, чиї бойові групи насмерть билися з тисячними масами есесівців у Рейхстазі та двоє сержантів, які встановили “Прапор Перемоги”над Рейхстагом. А українця Береста з “радянських святців” викреслили. Чому? Ніхто не знає, є лише версії.

Одні звинувачують Сталіна. Хоча, як мені здається, така версія дуже слабенька. Де Сталін, а де конкуренція за державні нагороди, за славу, за немаленькі гроші, а тоді за кожну отриману нагороду кожен місяць щось доплачували.

Оприлюднена версія, що Жуков сам викреслив Береста з наградних документів, бо дуже не любив політпрацівників. Як на мене, Жуков явно не ангел, а скоріш за все вурдалак, і солдатської крові напився за роки війни досхочу. Але що йому з такої дріб´язкової справи?

Скоріш за все, злилися інтереси трьох командирів батальйнів. Самі вони сиділи в сусідньому “будинку Гіммлера”, в бій посилали ротні бойові групи, з побажаннями: “Героя Союзу для всіх, хто живим залишиться”. А от звання “Героя” отримали всі керівники хором.

Війна — це таке життя. Іноді таке падлюче.

Олексій Берест, який керував групою, що встановила офіційний “штурмовий прапор 150-ї ордену Кутузова ІІ ступеня Ідрицької стрілецької дивізії” Героєм Радянського Союза не став, і це зламало йому післявоєнну долю. Після війни Олексій став начальником районної кінофікації в Ростовській області. Але він так і не змирився з несправедливістю. Писав у високі інстанції листи, вимагав перегляду справи та справедливості. Мабуть тому вже у 1950х роках в його організації виявили недостачу. Берест отримав 10 років пермських лагерів, відсидів половину, вийшов по амністії. Повернувшись додому з пермських таборів, працював на заводі «Ростсільмаш» у сталеливарному цеху простим робітником. У 1960-61 роках в Інституті Марксизму-Ленінізму при ЦК КПРС працювала спеціальна комісія, яка досконально розібрала “Справу про “Прапор Перемоги”. Воєнні святці комісія вирішила не міняти. Загинув Берест 3 листопаду 1970 року, рятуючи з під поїзда маленьку дитину.

6 травня 2005 року президент Ющенко нагородив Олексія Береста званням Герой України (посмертно). 25 серпня 2005 року у місті Охтирка був урочисто відкритий пам'ятник Олексію Бересту.

Кожна дівізія 3-ї Ударної Армії напередодні 30 квітня 1945 року отримала по “Прапору Перемоги”. 30-го квітня відбулося змагання: хто перший зустріне 1-травневі свята бойовим досягненням — встановленням Прапора Перемоги над Рейхстагом. Однак сталася жахлива помилка: у Москву доповіли, що о 14.25 Рейхстаг було захоплено і 150 дівізія встановила на даху Прапор Перемоги. На штурм Рейхстагу йшла одна група за іншою, і у кожної був свій прапор - не той, про який було сказано у лікуючи-переможній сводці Совінформбюро.

Набагато раніше, ніж групою Береста, на Рейхстазі було встановлено інший прапор. Це зробила група сержантів казаха Кошкарбаєва та росіянина Булатова. Їх першими представили до звання Героїв Радянського Союзу. Це зробили 6 травня 1945 року. Але Рахімжана Кошкарбаєва і Григорія Булатова нагородили лише орденами Червоного Прапора. Чому? До сих пір невідомо.

Особливо жорстоко доля обійшлася з Булатовим.

Гриша Булатов після війни залишився рядовим роботягою, багато пив, заглушаючи образу. Тричі, на короткі терміни, потрапляв в колонію. У селищі Слобідському Кіровської області у нього було прізвисько Гришка-Рейхстаг. До останніх місяців він листувався з командиром і бойовим другом Кошкарбаєвим:

«В даний час працюю на фанерному комбінаті «Червоний якір» мотористом на катері, вчитися не довелося, та й житло не дозволяє, одна маленька кімната 13 м. Навіть доньці нікуди поставити ліжко... Звичайно, образи невичерпні. Як могло все бути обманом? Я добре пам'ятаю слова Зінченка та інших офіцерів: залишитеся в живих і дійдете - отримаєте по золотій зірочці. Ми ж вистрибували з вікна на смерть (коли йшли в атаку на Рейстаг з «Прапором Перемоги»)”.

І останній лист, від 12 січня 1973 року:

«Життя моє не блищить, і хвалитися нічим. Я ні на кого не сподіваюся більше, коли були потрібні, нам обіцяли. Хоча ми були молоді, нас легко було обдурити. Як вийшло, тобі відомо. Ось моя образа довічна».

19 квітня 1973-го Григорій Булатов наклав на себе руки.

Радянське брехливе гасло: “Ніхто не забутий, ніщо не забуте”.

В радянські часи я не міг здогадатися — чому у країні відбувається така величезна нісенітниця — держава має купу проблем, які треба терміново вирішувати, а замість їх обговорення та хоча б намагання якось вирішити, СРСР вкладає якісь величезні кошти у будівництво бетонних монстрів — монументів, присвячених Великій Вітчизняній війні. Я застав те покоління ветеранів, які запитували: “Про війну розказувати, як було, чи як треба”?

Дуже рано я зрозумів, що офіціальна державна неправда про війну в СРСР є державною політикою. Коли я бачив ці офіційні зібрання школярів на 9 Травня, то хотів крикнути: “Люди, схаменіться! Війна скінчилася багато років тому — в 1945”.

Досить про політику пам'яті в СРСР, а що там в США? Українці відзначилися і там. Приблизно 80 тисяч українців під час другої світової війни воювали у складі американської армії. І лише одна постать з цих 80 тисяч набула в США зірково-культового статусу.

10 листопада цього року минає 101 рік з дня народження леґендарного героя США Михайла Стренка (Michael Strank), сержанта американської морської піхоти, який 1945 року разом з п’ятьма членами свого розвідувального дозору у тяжких бойових умовах підняв американський прапор на найвищу вершину японського острова Іводзіма. Здобуття цього невеличкого острова (30 кв. км) до значної міри прискорило поразку Японії. Битва за Іодзіму була першою військовою операцією сил США на японській землі, згодом вона виявилась єдиною наземною операцією японських сил, у якій втрати армії США перевищили втрати Японії. 20 лютого 1945 року після артпідготовки почались бої за гору Сурібаті — вона була окремим, наполовину незалежним оборонним районом, який містив замасковану берегову артилерію і чимало дотів. Усі дороги, по яких могли просуватися танки армії США, були перериті протитанковими ровами. Японці билися за кожен метр схилів гори. Наземний вогонь був неефективний проти японських підземних укріплень, тому морські піхотинці зачищали доти і бункери ручними гранатами та вогнеметами. 23 лютого американські морські піхотинці вибили японців з вершини гори Сурібаті і встановили там перший прапор. Але японська контратака скинула морпехів з вершини Сурібаті.

Японці були вибиті з вершини знову. Сержант Стренк з групою біців під вогнем ворогів по-пластунські знову досягли вершини. Вони затягнули на Сурібаті металеву трубу з прикріпленою на ній прапором США та встановили її.

Саме під час другого встановлення знаменитий фотокореспондент Джо Розенталь зробив своє історичне фото. Пізніше він згадував, що це сталось майже випадково — він дивився в інший бік, краєм ока побачив бійців і швидко навів камеру, навіть не використавши видошукач.

Так було зроблене найславетніше фото часів другої світової війни в США.

І.Бредіхін

Початок - тут.

Продовження буде.