РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ. ВЕЛИЧЕЗНЕ РОЗЧАРУВАННЯ ЛІВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

Українська революція, або національно-визвольні змагання 1917-1921 років, в історії нашого народу є епохою державотворення, яка триває і 100 років по тому. Українці навряд чи виконали всі завдання власної національно-визвольної боротьби в ті легендарні часи. Прапор боротьби за українську незалежну соборну державу підхопили герої ОУН-УПА, які увійшли в легенду під іменем одного зі своїх керівників – Степана Бандери, як «бандерівці». Після другої світової війни національно-визвольний рух українців набув риси ненасильницького дисидентського спротиву, боротьби за збереження національної мови та культури. Донеччина і тут має своїх героїв, згадаємо жертовний приклад Василя Стуса та Олекси Тихого.

1991 рік, коли Україна здобуває незалежність, вона не тільки завершує одну епоху, але і розпочинає новий етап національно-визвольної боротьби проти московського імперського панування. Навіть зрада президента Януковича та його посіпак не стає фатальною. Переможні майдани зміцнюють націю. Ми впевнено крокуємо до перемоги над російською агресією та підступною терористичною війною Путіна проти української державности.Революція 1917 року не тільки сколихнула широкі народні маси та пробудила їх до творчості та боротьби за свої ідеали. Мільйони людей в усьому світі звернули свої погляди на радянську Росію та Україну, з надією на те, що небачений соціальний експеримент відкриває нові горизонти для всього людства.

Тим більшим було розчарування тих іноземців, які в силу тих чи інших причин зблизька роздивилися, яким насправді є СРСР та «реальний соціалізм», який там будується. Ось свідчення деяких симпатиків комуністичної ідеї, які зрозуміли всю неправду та жахливу дійсність того, що будується в Радянському Союзі. Вони перші зрозуміли всю облудність радянського міфу. Після ХХ з‘їзду КПРС прозріваючих від комуністичної брехні було вже тисячі. А у 1991 році вже десятки мільйонів радянських людей відмовилися від комуністичної ідеології.  «Ніщо міцне не будується на брехні. Речі потрібно бачити такими, як вони є: сьогодні народ в СРСР більш нещасливий, ніж будь-коли, більш нещасний і менш вільний, ніж в будь-якій іншій країні», - дійсно пророчі слова нобелівського лауреата Андре Жіда, які треба повторювати кожному на Донбасі.

Першим свідчить італієць Ігнаціо Силоне (1900 — 1967), який організаційно керував підпільною боротьбою Італійської Комуністичної Партії проти фашизму у 1921 — 1927 роках. Як член Виконкому Комінтерну часто відвідував Москву. Радянська дійсність настільки його розчарувала, що він покинув комуністичний рух і виступив з різкою критикою СРСР. Згодом зайнявся літературною діяльністю.

Жертва голодомору в Харкові, 1932 рік. «С огромным воодушевлением, демонстрируя свою безграничную преданность генеральной линии партии, отпраздновали трудящиеся красной столицы пятнадцатилетие Октябрьской революции», — повідомляла передовиця харківської газети «Пролетар» в листопаді 1932 р.

«Між 1921 і 1927 роками у мене була можливість часто їздити в Москву, і у складі комуністичної делегації брати участь у нарадах і конгресах Комінтерну. Що мені більш за все бросилось в очі у російських комуністів, навіть дійсно незаурядних постатей, таких, як Ленін і Троцький, це їх повна нездатність об'єктивно дискутувати неприйнятні для них питання. Противник, якщо він наважувався заперечувати, вже заздалегідь оголошувався зрадником, опортуністом, людиною, яка продалася. Щиро переконаного супротивника російські комуністи просто не можуть уявити собі». (…)

«Коли я в 1922 році залишав Москву, Колонтай сказала мені: «Якщо ти в один прекрасний день прочитаєш в газетах, що Ленін наказав мене заарештувати за те, що я вкрала в Кремлі срібні ложки, то це буде означати лише те, що я не була з ним згодна за яким-небудь незначним господарським питанням». (…)

«Як важко було знайти згоду або хоча б якесь порозуміння, коли йшлося про значення свободи для західної людини, в тому числі і для робітника! Я пам'ятаю, як я намагався протягом багатьох годин пояснити директорці одного державного видавництва, що вона повинна принаймні хоча би соромитися тих гнітючих умов, в яких пишуть радянські письменники. Вона просто не могла мене зрозуміти. «Свобода, — повинен був я поясняти на прикладах, — це можливість сумніватися, помилятися, шукати і експериментувати, можливість авторитету, нехай це буде літературний, художній, філософський, або навіть політичний авторитет, сказати ні». «Але це, — роздратовано шепотіла велика функціонерка радянського культурного життя, — це контрреволюція». Потім вона додала, в деякій мірі для реваншу: «Ми щасливі, що не знаємо вашої свободи, зате ми маємо санаторії». Коли я звернув її увагу на те, що вираз «зате» тут зовсім не на місці, бо свобода, зрештою, не є продуктом обміну, і що я, крім тoгo, бачив санаторії і в інших країнах, вона розсміялася мені в обличчя. «Ви хочете сьогодні сміятися наді мною», — сказала вона. І я був настільки зворушений її наївністю, що не наважився їй заперечити. (…)

«Один з моїх найкращих друзів, тодішній керівник російського комсомолу, Лазар Шацький, якось признався мені ввечері, як це засмучує, що він так пізно народився, що не мав можливості взяти участь ні в революції 1905, ні в революції 1917 року. «Буде ще багато інших peволюцій», — втішав я його. — «Революції завжди будуть потрібні, навіть в Росії». Ми стояли на Червоній площі, неподалік від мавзолею Леніна. «Які революції?» — хотів він знати.

— «Скільки часу доведеться нам їх чекати?» Я показав на мавзолей, який тоді ще був дерев‘яною спорудою, і повз нього кожен день проходили процесії незаможних обірваних селян. «Я припускаю, що ти любиш Леніна», — сказав я. «І я знав його і пригадую його дуже добре. Але ти маєш погодитися, що цей забобонний культ з цією мумією являє собою наругу над його пам’яттю і ганьбою для такого революційного міста, як Москва». Я в кількох словах пропонував йому роздобути бак бензину, щоб їм підпалити цей барак «тотема» і власноруч відсвяткувати свою маленьку революцію. Щиро кажучи, я не сподівався, що він мою пропозицію прийме безапеляційно, але думав, що він хоча б посміється; замість того мій бідний друг смертельно зблід і почав тремтіти. Потім він мене попросив не говорити таких бридких речей ні йому, ні комусь іншому. (Десять років опісля, він, як винуватець, разом із Зіновьєвим, повинен був бути заарештованим і покінчив самогубством, кинувшись зі своєї квартири на п‘ятому поверсі). (…)

Другий автор — Артур Кестлер (1905 – 1983). Відомий письменник народився в Угорщині. Захопився ідеями сіонізму. Кілька років прожив в Палестині. У 1931 році Кестлер переїхав до Берліна, де став науковим редактором газети «Vossische Zeitung». Того ж року він здійснив на німецькому дирижаблі «Граф Цеппелін» політ до Північного полюса. Він також захопився комуністичною ідеологією і в грудні 1931 року вступив до Комуністичної партії Німеччини. Деякий час прожив у СРСР, після чого став активно боротися проти радянського тоталітаризму за людську свободу. У 1941 році він опублікував у Великій Британії роман «Ніч ополудні» (Darkness at Noon). В Україні виданий у 1991 році. Цей роман дає уявлення про те, як сприймався за межами СРСР «великий терор» 1937-38 років. Наводжу уривки з його книги «Йог і комісар».

«Зиму 1932-33 років я прожив переважно в Харкові, тодішній столиці України. Це була катастрофічна зима після першої хвилі колективізації землі; селяни винищували свою худобу, палили або ховали хліб і вмирали з голоду і тифу; приблизно оцінюють число померлих лише на Україні в два мільйони.

Подорож в село була жахливою пригодою; можна було бачити убогих селян уздовж станцій, з розпухлими руками і ногами; жінки підіймали до вікон вагонів страшних дітей з громадними головами, роздутими животами, із змарнілими членами; за шматок хліба можна було виміняти українську вишиту хустку, національний костюм або покривало на ліжко... У Харкові похоронні процесії проходили цілий день під вікнами моєї кімнати в готелі; не було електрики; не було освітлення в місті, і трамвай функціонував лише одну годину, що б відвезти робітників до заводів і привезти в місто; не було ні палива, ні бензину; зима була сувора навіть для України, і термометр падав до 30 градусів нижче за нуль.

Сьогодні катастрофа 1932-33 років більш менш відкрито визнана в радянських колах; але тоді не допускали навіть найменшого натяку в радянській пресі на дійсний стан речей, включаючи і українські газети. Кожен ранок, читаючи харківський «Комуніст», я знаходив статистику виконаних і перевиконаних планів, зведення про змагання ударних бригад на заводах, про нагородження орденом Червонoгo прапора, про грандіозні нові роботи на Уралі, фотографії показували або молодих людей, які завжди сміялися і завжди носили прапори, або мальовничих людей похилого віку з Узбекістану, що завжди сміються і завжди знають азбуку. Жодного слова про місцевий голод, епідемії, вимирання цілих сіл; харківська газета жодного разу не пригадала, що в Харкові немає електрики.

Це визивало відчуття нереальності, враження сну; здавалося, що газета говорить про якусь іншу країну, без якого-небудь зв'язку з нашим щоденним життям; те саме стосувалося і радіо.

Другий кордон тиші відрізував країну від зіткнення із зовнішнім світом. Закордонні місії і кореспонденти газет концентрувалися в Москві. Столиця мала право першості у всьому, від прожитку до мануфактурних виробів, зубних щіток, губної помади, презервативів і інших предметів розкоші, невідомих для інших районів країни.

Життєвий рівень столиці не був ні в якому разі показником для провінції. Якщо середній громадянин Москви не знав, що відбувається у віддалених районах своєї власної країни, незнання іноземців було безмірним. Вони не могли подорожувати без супроводу агентів безпеки, виконуючих різні ролі: перекладачів, екскурсоводів, шоферів, випадкових знайомих і навіть apaнжувальників любовних пригод. Вони мали контакт лише з офіційними службовцями; для простого радянського громадянина спілкування з чужоземцем означало загрозу бути звинуваченим в шпигунстві і зраді. До труднощів отримати інформацію для закордонних кореспондентів додавалася проблема публікації. Послати потайки нецензуровану новину за границю — означало висилку з країни. Постійний гніт, якому вони були підвержені, мав практичним результатом те, що навіть чесні журналісти звикали до компромісів; вони не передавали брехню, але так чи інакше обмежувались передачею офіціальних повідомлень і не ризикували коментарями або критикою «між рядків», яку могли б помітити лише досвідчені читачі. В результаті нагромадження цих напівправд і систематичних замовчувань, у західного читача було створено враження про Росію, яке аж ніяк не відповідало дійсності.

Ми бачили, що єдина легальна партія в Росії перестала бути інструментом робочого класу і стала тотожною з бюрократією; те ж саме з профспілками. Росія це не диктатура пролетаріату, а диктатура бюрократії, яка так тримається за владу, як кожен інший правлячий клас. Ніколи в історії правлячий клас або каста не відмовлялась добровільно від своїх привілеїв і влади; тим більше, коли йдеться про правлячий клас, ще молодий та енергійний, який тільки що прийшов до влади».

І. Бредіхін

Далі буде.