Куди йдемо?
Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив як дощик акварельку?
Все менше рук,
що вміють сіять хліб
Все більше рук,
що тянуть все у пельку
Ліна Костенко.
Спочатку хотів написати урочисту оду на честь Незалежності. Але, озираючись довкола, не знаходжу причин особливо радіти. Так, стати незалежними була одвічна мрія кращих представників українського народу. Згадаємо слова В. Ющенка: «За останніх 90 років українці шість разів оголошували незалежність своєї держави. Вдумайтеся, шість разів — ні у однієї нації в Європі немає більше такого досвіду!»
Натомість, у поводирів не вистачило трьох найголовніших ознак: інтелекту, мудрості і совісті. Не вистачило знань і технології їх практичного, повсякденного застосування. Не вистачило досвіду і вміння застосовувати ці знання та технології. Не було усвідомлення, що потрібно дотримуватися гуманістичної системи цінностей у процесі застосування знань. А головне, не було совісті.
Домовимося про термін «незалежність». За визначенням Вікіпедії, це — можливість приймати самостійні рішення, які спонукаються власними бажаннями та інтересами і не потребують зовнішніх вказівок та наказів. Ще здавна українські ґазди казали: «Як я у своїй господі, то й король у мене на споді».
Так з чого ж починається незалежність? Якщо це незалежність від батьків, то з улаштування власного гнізда. А обійстя починається від паркану, який засвідчує межу – оце моє, а це чуже. Чи почалася незалежність України з облаштування кордонів? Ні! Досі не маємо юридичних кордонів ні з Білоруссю, ні з Росією, ні з Румунією. Не маємо і морських кордонів. Отже, кожен із сусідів може трактувати на свій власний погляд приналежність частин землі і моря. А після меморандуму з МВФ та отримання від нього грошей, Україна на довгі роки наперед втратила і економічну самостійність. Багато інших ознак справжньої незалежності не має Україна, однак, має кнопкодавів, замість законодавців, котрі слухняно узаконюють будь-яке беззаконня.
Наступним кроком після набуття незалежності України мала бути така собі інвентаризація. Оце державне, а це приватне. Чи відбулося це розмежування? Ні! Спритники від влади різними шляхами швиденько прибрали все під себе. А ті, хто щиро хотів будувати нову, модерну і незалежну державу, не одразу зрозуміли, що Україна - це уламок СРСР з металургією 30-х років, з ЖЕКами і дивними радянськими святами. Не одразу зрозуміли, що не може збудувати власну державу нація, основу якої складають зневірені у собі, збіднілі духом люди.
Чому так сталось? Причин, звісно, багато, але одну з них назвав відомий правозахисник, математик і літератор Леонід Плющ: «Не випадково з самого початку падіння тоталітарної імперії всі згадували про сорок років блукання по пустелі (признаюся, що в якийсь момент піддався ілюзії, що обійдемо цю неминучість). Покоління рабів вимирають. В Україні вже зростає нове, здавалось би нерабське покоління. На жаль, вчорашні раби передають своїм нащадкам соціальний ген рабства, плазування, продажності, безчестя. І сорок років можуть затягнутися ще на одне покоління».
Відтак, переміг у змаганні найменш освічений і озвірілий від важкої фізичної праці колективний люмпен. Моральний каліка переміг сам себе. І нарікати на такий стан не маємо права, бо влада не може бути іншою, ніж суспільство. Адже всі, кого ми називаємо владою, виросли тут і увібрали в себе усе безкультур’я нашого соціуму. Досить великий відсоток людей потрапив до влади за ознакою відданості. Прийшли господарники, які ніколи нічим не управляли, політики, котрі нічого не знають про свою країну, міжнародники, які нічого не відають про світ. Зустрічаються і «грамотії», котрі слово «борщ» пишуть з двома м’якими знаками. При владі є і такі, про яких галичани кажуть «ку-ку мамуню».
Найбільший дефіцит, якого зазнає наразі Україна, це дефіцит правди, щирості і прикладу чесного служіння. Це дефіцит постатей, які б стали моральними авторитетами і яким неможливо було б закинути нещирість чи прихильність до власного збагачення. Тому й вигулькнули у владі вчорашні комсомольські функціонери, які сьогодні вдають, нібито моляться Богу, а насправді поклоняються дияволу. Україна їм чужа й нецікава, щонайменше, – байдужа. Їхній бог – власна бездонна кишеня. І навіть ті, хто, нібито, належить до патріотів, не хочуть поступитися один перед іншим своїми маленькими містечковими принципами. Ніякі заклики до об’єднання на них не діють, навіть перед смертельною загрозою втрати Україною незалежності. Про це писала совість української нації Ліна Костенко:
«Якби не дощ... якби не ремст і розбрат...
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід...
якби, якби, якби, якби, якби!!!»
Патріоти не об’єдналися навіть після прийняття нового закону про місцеві вибори, а точніше, – закону про обрання представників партії регіонів в місцеві ради і на посади сільських, селищних, міських голів. Вони не об’єднуються перед загрозою повного демонтажу, хоча й іграшкової, але все ж таки незалежності. Вони спокійно споглядають, як Конституція України вже не поширюється на територію України. Вони ніяк не можуть втямити, що без патріотів не буває держави, як без журналістів не буває газети. У них немає відчуття особистої відповідальності за власні дії. Сучасні події повинні були застерегти українців від повторення сумної історії, коли не раз втрачалася можливість стати незалежними. Так вже було. Як казав той ребе з анекдоту, – якщо це повидло, то його вже один раз їли. Отже, їмо вдруге...
Керманичі не знають своєї власної історії і тому наступають на ті самі граблі. А може навпаки, добре вивчили? І саме тому послуговуються інструкцією цариці Катерини князеві Волконському: «Малая Россія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Скасувати ті привілеї всі нараз було б нерозумно, але й вважати ті провінції чужоземними і так їх трактувати є гірше, ніж помилка - є просто дурнота. Ці провінції треба лагідними, непомітними способами змосковщити».
Коли я пишу про патріотів, це зовсім не означає, що маю на увазі усіх, хто критикує владу. В цьому місці я прошу «опозиціонерів» із штанів не виплигувати - мова не про вас. Про вас буде іншим разом.
Сьогодні, напередодні Дня Незалежності, я розмірковую про підсумки дев’ятнадцятиріччя. Чого очікували звичайні люди? Чи могли вони передбачити, що настануть часи, коли одні українці перелічуватимуть останні копійки, а інші розкошуватимуть до такої міри, яка й не снилася навіть вищим комуністичним функціонерам. Чи могли вони знати, що прийде час, коли одні волатимуть: порятуйте дитину – потрібна вартісна операція, а інші, «захисники народу», нахабно хизуватимуться годинниками, прикрашеними діамантами. Хіба вони могли знати, що доживуть до такої пенсійної системи, коли людина з півстолітнім стажем отримуватиме майже таку ж пенсію, як і той, хто не працював зовсім.
Ні, звичайно чекали кращого життя, бо резонно вважали, що на такій багатій землі неможливо бідкатися. Люди і помислити не могли, що промисловість і надра України будуть збагачувати лише невеличкий прошарок суспільства. На жаль, об’єм статті не дозволяє порівняти усі очікування і фактичний стан. Тому, наприкінець, повернуся до відповіді на запитання, поставлене у заголовку. Україна швидкими темпами прямує під руку Москви. Виявляється, рабам власних панів недостатньо. Замість незалежності впроваджується декоративний суверенітет. Експлуатуючи християнство, вони сприяють наверненню в рабство, і поступово перетворюють Україну у філію так званого «русскаго міра».
Але, наші керманичі, які цей напрям очолюють, уроків історії все ж таки не затямили. Багаторічний в’язень совісті Василь Овсієнко їх попереджує: «Невже вони гадають, що Москва буде до них милостива і залишить їх господарями та власниками в Малоросійській губернії? Ні ж бо: тут паном хоче бути Іван. Він уже прибирає до рук нашу економіку. Зрадників же чекає доля скрипників і любченків, провідників політики Москви – доля постишевих та хатаєвичів».
Отже, поки не відбувся остаточний демонтаж вольностей України, з роковинами Незалежності вас, мої земляки!
ЯРОСЛАВ. Yaroslav70 [at] meta.ua
