Патріотична аура Ліни Костенко

Є боротьба за долю України,
все решта — то велике мискоборство.
Ліна Костенко.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Втім, не буду переповідати біографію відомої поетеси. А її геніальні віршовані рядки лише одна сторона багатогранного таланту. Я не чекав ювілейних дат, і у своїх статтях неодноразово згадував цю непересічну постать:

1. «Не сідай з податківцем кашу їсти, його ложка завжди довша» («Провинция» №16 від 21.04.2004 р.);

2. «С нашим отаманом не приходится тужить» («Провинция» №52 від 26.12.2007 р.):

«Справжня патріотка Ліна Костенко, у свій час відмовилась від ордена, якого того ж року було присуджено Борису Єльцину та Павлу Лазаренку. Вона пояснила: «Політичної біжутерії не ношу». І щодо мови мала свою власну думку: «Народи не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

3. «Закатовані, але не зламані» («Провинция» №2 від 9.01.2008 р.);

4. «Божий дар не всім дається» («Провинция» №8 від 20.02.2008 р.);

5. «Неможливо все життя провести у зав’язаному мішку» («Провинция» №35 від 29.08.2007 р.):

«Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
І тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка».
6. «Мова поезії» («Провинция» №15 від 09.04.2008 р.):
«Яка різниця — хто куди пішов,
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія — це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів — на користь чи в догоду.
А що, — не знаю.
Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу».
7. «Стара фотографія» («Провинция» №21 від 21.05.2008 р.):
«На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
Відбиваються люди, дерева, обличчя…
І стонадцятий сніг ті поля притрусив
І уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
Зафіксовану мить вибиває, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
Неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються».

8. «Справжній націоналізм – сторожовий пес національних інтересів» «Провинция» № 20 від 20.05.2009 р.):

«Наведу слова поетеси – совісті нації Ліни Костенко в своєму публіцистичному творі «Гуманітарна аура нації», де вона презирливо зазначила: «Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово «жид».

Щоб відчути вірші Ліни Костенко, потрібно з чимось порівняти. Тому не можу відмовитись сказати декілька слів про самопальних, так званих «поетес» і «поетів», що друкують свої сірі опуси на сторінках місцевої преси. Але, хіба можна порівнювати справжній  діамант з явною підробкою. Суттєво, що Ліна завжди була скромною людиною. На 77-річчя вона зауважила: «Взагалі, краще провести день народження десь у лісі, подалі від людей».

Ліна Костенко завжди дослуховувалась до критики. А ці новітні «поетеси» і «поети», самовпевненість і самозакоханість яких зашкалює, чекають від читачів на свою адресу лише: «Вы само совершенство. От улыбки до жестов. Выше всяких похвал!» Звичайно, на своїх збіговиськах хвалять одне іншого: хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе аж до вуха! І кожне про себе: «Ах какое блаженство, ах какое блаженство. Знать, что я совершенство, Знать что я - идеал!..»

Я у цьому впевнився, отримавши бурхливу реакцію на мою статтю: «...Слёз горьких лужа… даже две!» («Провинция» № 34 від 26.08.2009 р.).

А Ліну Василівну не варто обожнювати. Написати до її ювілею схвальні статті знайдеться досить авторів. Не думаю, що справжня патріотка від того радітиме:

«Я, що прийшла у світ не для корид,
Що не люблю юрби та телекамер,
О, як мені уникся і набрид
Щоденний спорт - боротися з биками.
Я обираю пурпуровий плащ,
Бики вже люттю наливають очі.
Я йду на них, душе моя не плач,
Ці види спорту вже тепер жіночі!»

Вона звичайна людина, і має право на власні помилки. І тим більш не обов’язково погоджуватись з усіма її думками. Саме про це я і хочу сказати цією статтею. Отже, прозова публіцистика Ліни Костенко «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала».

Вперше лекція під такою назвою була прочитана авторкою в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року. Студенти завжди обожнювали свого почесного професора, ходили на її лекції, пишаючись тим, що можуть слухати провідника українського слова. Ніхто ніколи не зважав на те, що Ліна Василівна не належить до Спілки письменників України. Я ознайомився з цим публіцистичним твором в «Урядовому кур’єрі» №37 від 26.02.2000 р. Пройшло десять років від того часу, а я й досі під враженням пристрасного слова відомої поетеси і патріотки України.

Цей твір потрібно вивчати депутатам, міністрам, та іншим, від дій, або бездіяльності яких залежить образ України у світі, а також в очах її громадян. Ліна Костенко вважає, що «…кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті».

Ліна Костенко наводить приклад Росії: «Нація любить себе, доточує там, де куцо. І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики — як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде «московська схема світової історії», як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема. Треба мати на увазі, що Росія не тільки протирає до блиску головне імперське дзеркало, а ще й викривляє систему дзеркал України».

Звичайно, можна не погоджуватись з Ліною Костенко. І хоча я теж вважаю так само: («Власний український смак світової історії» «Провинция» № 35 від 02.09.2009 р.), все ж таки, на мій погляд, образ нації визначає і велике і таке, чого нарід стидається, але не переписує свою історію, розставляючи акценти тільки на догоду окремим групам, особам чи навіть іміджу країни. «Компліментарна міфологема» входить у свідомість, та не віддзеркалює дійсність. Так робила комуністична влада протягом багатьох років, і тепер, щоб видобути істину, потрібно знімати множинні нашарування брехні і фальсифікації.

Поетеса згадує: «Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко еtс. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологом типу «націоналісти», «сепаратисти», «зрадники», і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих  імперських лінз».

Натомість, Ліна Костенко знає: «Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень».

Тільки хто це впроваджуватиме? На це запитання відповів ще у 1995 році П. Осадчук. Він передбачав сьогоднішні сумні реалії:

«Живуть в Україні, як дачники,
Держави зневаживши суть.
І там порядкують табачники,
Де тютюнники б мусили буть».

Утім, не можна вимагати навіть від геніальної поетеси знань у царині пристроїв для астрономічних спостережень. Ліна Костенко пише: «Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно». Звичайно, це аналогія.

І все ж таки мушу зазначити, що розрізняють два основних типи телескопів: рефлектори і рефрактори. У рефракторі зображення створюється скляною лінзою — об’єктивом, що, переломлюючи падаючі на нього промені, збирає їх у фокальній площині. У рефлекторі промені збираються у фокусі дзеркалом параболічної форми, що покривається тонким шаром срібла або алюмінію. У рефлекторі Ньютона промені світла, що відбилися від основного дзеркала, перехоплюються плоским вторинним дзеркалом і спрямовуються убік.

Отже, «рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз», не мають «головного дзеркала». Таке дзеркало наявне лише у рефлекторах.

Правда, за шістдесяті роки минулого сторіччя з’явилися інструменти, що сполучають риси того й іншого типу телескопів, наприклад, телескопи Шмідта, меніскові телескопи Д.Д. Максутова, дзеркально-лінзові астрокамеры Г. Г. Слюсарева й інші.

І нехай Ліна Костенко пробачить мені таке буквоїдство. Бо схиляю свою голову перед надзвичайним поєднанням таланту поетеси і таланту патріотки та погоджуюсь з її настановою: «Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити. Україна чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися».

І все ж таки найкращим твором Ліни Костенко є її дочка Оксана Пахльовська. Це вона, без підтримки держави України створила кафедру україністики в Римському університеті в Італії. Поетеса, літературознавець, перекладач, кандидат філології, професор два тижні тому отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за книгу публіцистики «Ave Europa». В цьому творі вона наголошує: «За межами Європи Україна не виживе, тому що це неможливо, якщо бути приналежним до простору, де нації не виживають. На євразійському просторі ми бачимо беззаконня, шантаж, тиск, насилля, образи…».

Щаслива українська земля, що має такі постаті. Довгих років життя Вам, шановна Ліно Василівно і пані Оксано!

ЯРОСЛАВ
Yaroslav70 [at] meta.ua