Костянтинівська освіта в 1941-1943 роках (по матеріалам окупаційної преси). Частина I

В костянтинівській пресі часів окупації, газетах «Костянтинівські вісті» та «Відбудова», чи не найповніше був відображений стан речей в освітянській сфері. Це можна пояснити, як загальним станом цієї справи, яка, хоч і в дуже складних умовах, все ж динамічно розвивалася у часи німецької окупації, так і, безумовно, активністю просвітян, які велику увагу надавали висвітленню в пресі як своїх здобутків, так і проблем.

Андрій Кірпенко, заступник бургомістра, начальник відділу освіти і культури костянтинівської міської управи. Фото з книги Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», Павлоград, 2009.

Така ж ситуація склалася і в інших регіонах України. Німці зовсім не були налаштовані на надання якісної освіти українським «унтерменшам». Але свідомі українські патріоти, які прийшли працювати в міські управи, змогли зробити освіту молоді беззаперечним пріоритетом в роботі органів місцевого самоврядування.

Десь це вдавалося легше, десь, як у Києві, звіряча політика окупантів призвела до арешту і розстрілу сотень українських патріотів, таких, наприклад,як Олена Теліга, які працювали на просвітянській ниві. До речі, у Києві, культурній столиці України, німецькі окупанти дозволили відкрити лише один виш — сільськогосподарський інститут.

Зовсім інша ситуація склалася в багатьох інших регіонах, наприклад, в Одесі, на Донбасі, чи у Дніпропетровську. Місцевий університет останнього здобув при окупантах високий статус Українського, працювали транспортний та політехнічний інститути, чотири технікуми (землевпорядний, механізації сільського господарства, два індустріальних). Крім того, професійну освіту в Дніпропетровську можна було здобути в шістьох ремісничих, двох фельдшерсько-акушерських, та двох сільськогосподарських школах. На Дніпропетровщині широкою була мережа науково-дослідних і проектних інститутів: фізико-технічний, фізичної хімії, трубний, зернового господарства, гідробіологічна станція (з часом реорганізована в інститут гідробіології), науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології, інші заклади (ці данні наведені в дослідженні українського історика Валентини Шейкан «Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941-1944 років»).

Найбільше вражає, що на Дніпропетровщині вдалося зберегти кількість шкіл практично на довоєнному рівні. По свідченню В.Шейкан: «Напередодні війни там функціонувало 1600 шкіл (395 000 учнів, 15300 вчителів). Під час німецької окупації було відкрито 1412 шкіл (858 початкових, 368 неповно-середніх, 186 навчально-середніх), в яких навчалося 327 233 учня й працювало понад 10 000 вчителів. Викладання в усіх школах велося українською мовою». Батьків тих дітей, що не відвідували початкову школу, карали штрафами від 50 карбованців й більше.

Чи не найкраща ситуація була, мабуть, в окупованій румунами Одесі. Тут був не тільки найвищий рівень життя, «ніколи ми не жили так гарно, як за румунської окупації», ціни на продукти харчування були в 20-30 разів нижчі, ніж по німецьких зонах окупації, а в одеських крамницях можна було знайти найкращі товари від Мадрида до Талліна, і від Рима до Осло.

Одеський університет до самого звільнення міста ігнорував вимоги румунської окупаційної влади перейти на румунську мову викладання, а перший відділ чорноморського пароплавства мав головний біль в 1960-х і 1970-х роках з десятками випускників одеської мореходки, які мали видані румунами дипломи і стаж служби яких починався в 1942-1944 роках в румунському флоті. І як їх було з такою анкетою ставити на капітанські посади і випускати на міжнародні лінії? До речі, 40000 одеських євреїв, які не змогли евакуюватися в 1941, майже всі вижили і дочекалися Червоної армії в 1944.

Окупація була дуже різною в різних районах України. Тож не будемо забувати ні про спалені разом з мешканцями 334-ри українських села в лісових партизанських районах. До речі, в Донецькій області окупанти не спалили ні одного села, бо які там в степу партизани? Але не будемо забувати і про яскравий «вибух» (за висловом Івана Дзюби) українського театру часів німецької окупації, який «підняв театральну діяльність до рівня могутнього фактора патріотизму, націотворення, духовного захисту народу».

В Костянтинівці вся освітянська сфера, як і в цілому по Україні, працювала виключно на українській мові, продовжуючи традиції українізації 1920-х — початку 1930-х, долаючи при цьому, як наслідки московської русифікації, так і засади комуно-імперської педагогіки. Вся сфера освіти і культури міста працювала на піднесення національної самосвідомості, на подолання національно-нігілістичних настроїв, налаштовувала місцеве українство на розбудову нової, не совєцької української культури на старих просвітницьких традиціях.

Наріжну роль в провадженні такої політики грав Анатолій Кірпенко — начальник відділу освіти і культури костянтинівської міської управи. Своє бачення ситуації Кірпенко виклав у статті «Будуймо нову українську культуру» у 5 числі часопису «Костянтинівські вісті» за 1 січня 1942 року.

Він почав з невеликого історичного огляду, де зокрема писав: «В часи встановлення радянської влади було дозволено розвивати українську культуру, але це дозволення продовжувалось не довго... Свою політику (русифікації) вони почали здійснювати через поступове закриття українських шкіл, а здійснити це можна було досить легко. Треба було лише перевести всі установи на російську мову, посадити на відповідальних посадах представників російського шовінізму, які прибували з Росії як переселенці (а українців переселяли в Росію).

Велику роль відіграв і перехід часописів на друкування російською мовою. За прикладом не доводиться ходити далеко. Такий перехід відбувався і у нас у Костянтинівці з часописом «Прапор індустріалізації». (Тож «Знамя индустрии», що видається досі, виходило перші роки на українській мові).

«Таким чином в сучасний момент, коли Україну звільнили непереможні німецькі війська, для України настали нові часи, які дають повну волю для розвитку української культури. Ще не затих гуркіт гармат, але у Костянтинівці вже організовані хоровий, духовий, симфонічний ансамблі, які в дні Різдва виступили на сцені міського театру. Виконували вони з успіхом твори українські, при чому частина з них виконувалась в Костянтинівці вперше».

В останній частині своєї статі А.Кірпенко виклав своє бачення тих принципів, на яких буде відбудована українська освіта в Костянтинівці:

«Школи будуть лише українські та німецькі, які будуть виховувати серед української молоді національні почуття, що під час панування більшовиків придушувались, знищувались. В школах, вперше в історії, буде вивчатись правдива історія українського народу. Правдиво буде з’ясоване дітям про те, як Росія відібрала волю українського народу. Зникне виховання в комуністичному дусі молодого покоління. Особливу увагу буде звернено на вивчення мов, як рідної української, так і німецької. Буде усунене те, що учні, а ще гірше вчителі, не володіють ні однією іноземною мовою. Це потрібно в сучасний момент усунути і домогтися того, щоб учень міг вільно володіти німецькою мовою.

До початку учбового року провадиться досить велика робота: ремонтуються школи, відбираються відповідні учительські кадри, які зможуть по-новому взятись за виховання молодого покоління».

В кінці статті Кірпенко викладає задачу повної українізації Костянтинівки. Він пише, що все діловодство міської управи, а також діловодство костянтинівських підприємств переведено на українську мову. «...Ті, які не захотять перейти на бік українського народу, будуть Міською Управою усунені від роботи».

Чи була ця українізація потрібна німецьким окупантам? Чи було їм потрібне наведення ладу в постачанні збіжжя для населення міста? Організації торгівлі? Потрібно було налагоджувати постачання питної води, роботу медичних закладів? А хто б взяв на себе задачу створення робочих місць? Виплату пенсій? Боротьбу з злочинністю?

Кинутий напризволяще більшовицькою владою український народ виявив неабияку енергію самоорганізації, щоб вижити з найменшими втратами у вирі страшної війни. Як тут встановити ту грань, де закінчується справа виживання, творення української культури і починається колаборація з окупантами? Чи можуть бути застосовані обвинувачення у колаборації до людей, які “радянськими” себе ніяк не вважали? Які проклинали більшовицький режим за згортання українізації, нищення української інтелігенції, голодомор 1932-1933 років?

І.Бредіхін, викладач історії КВПУ.