Я за фахом не історик. Звісно, мені, як звичайній людині, недоступні архіви, в яких сховані документи про ОУН-УПА. Але мене насторожує, що досі ці архіви недоступні, і гриф секретності з них не знятий. Я підозрюю, що хтось не хоче, щоб люди дізнались, що насправді відбувалось тоді, відколи пройшло більше шести десятків літ. Крім того, не можна вірити комуністам, яких увесь світ знає, як патологічних брехунів. Розв’язавши Другу світову війну, щоб приховати свою вину, комуністи звинувачують вояків ОУН-УПА в колабораціонізмі.

Справжнім колаборантом Третього Рейху був Радянський Союз, який, підписавши договір 23 серпня 1939 року, дав Гітлеру свободу дій проти Польщі, а відтак проти держав Західної Європи. Сталін послав Червону армію проти Польщі, а потім і проти балтійських держав та Фінляндії. Саме радянсько-нацистський пакт призвів до трагедії Другої світової. Ця колаборація між нацистами і комуністами тривала до 22 червня 1941 р.

Якби я нічого не знав про ОУН-УПА, то поважав би їх лише за одне. Серед людей Повстанської армії не було жодної такої наївної людини, яка б вважала, що вони можуть перемогти п’ятимільйонну Червону армію з одного боку і такий само за чисельністю Вермахт з іншого. І, усвідомлюючи, що жодного шансу на перемогу не мають, все ж таки воювали. Вони розуміли, що залишитись живими також  немає жодного шансу. Воювали за ідею, за вільну незалежну Україну, як вони її уявляли. Вони володіли таким нечастим в наші часи даром — внутрішньою свободою. Схиляю свою голову перед їх подвигом.

Молодогвардійці були у значно кращій ситуації. Вони за своєю спиною мали Червону армію. Вони вірили, що прийде Червона армія і всі вони залишаться живими. Проте, це зовсім не применшує їх подвигу.

Отже, про ОУН-УПА. Занадто багато спекуляцій щодо цієї болючої теми. Звісно, можна було навести безліч досить вагомих аргументів, але читачі відторгнуть думки навіть дуже поважних авторів. Бо ці автори «чужі», а вони хочуть почути «своїх». Тому не буду навіть згадувати про сотні публікацій в різних газетах і журналах. Візьмемо до рук лише газету «Урядовий кур’єр» за той період, коли вона видавалась урядом України під керівництвом В.Януковича, і комуністичну газету «Киевский вестник».

---

Невідома війна

Ще двадцять років тому навіть пам’ять про найжахливішу національну катастрофу українського народу - Голодомор 1933 року - було надійно «викреслено» з історії. Що вже говорити про тих, хто всім серцем любив Україну і не хотів бачити її в сталінській «тюрмі народів». А відтак, на відміну від боротьби радянських партизанів і підпільників, не менш кровопролитна і жертовна війна за незалежність українського народу, яку вела ОУН-УПА, досі залишається практично невідомою, на чому з вигодою для себе спекулюють ті, для кого справжні герої України - лише «зрадники» і «колаборанти».

«Разом» - не значить «заодно»

Стараннями пропагандистів «радянської доби» у підсвідомості більшості з нас міцно укоренилось переконання, що націоналісти повернулися в Україну разом з німецькими військами. А от про те, що «разом» зовсім не означає «заодно», українцям воліли не розповідати. Як і про те, що саме похідні групи ОУН брали на себе невдячну, але вкрай потрібну, насамперед для жителів міст, господарсько-адміністративну роботу з відновлення роботи комунальних служб та забезпечення населення роботою й продовольством. Особливо нагальним це завдання було в тих населених пунктах, де, керуючись вказівкою «партії і особисто тов. Сталіна», радянські спецслужби перед відступом нещадно нищили все, що могли, включаючи й необхідні не німцям, а передусім покинутим напризволяще жителям міст об’єкти - водогони, трамвайні депо тощо.

Однак гітлерівські вожді, вже увірувавши в успіх «бліцкрігу» проти СРСР, мали зовсім інші плани щодо України. Тож коли 30 червня 1941 р. оунівці проголосили у Львові Акт державної незалежності, німецька влада відповіла першою хвилею повальних арештів провідних бандерівців, яка у липні-вересні прокотилась окупованими територіями.

Між молотом і ковадлом

Прагнення українців до фактичного відновлення української державності не залишилось непоміченим німецьким окупаційним режимом. І хоч українській владі на досить тривалий період вдалося утвердитись лише в поліській глибинці, на території вже згадуваної Олевської республіки, яку до середини листопада 1941 р. контролювали загони Тараса Бульби-Боровця, вже 15 вересня керівництво поліції безпеки і СД у рейхскомісаріаті «Україна» доповідало в Берлін: «Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні і політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому».

25 листопада 1941 р. з’явився наказ № 12/41, в якому, зокрема, йдеться: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті «Україна», мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

У Києві від рук окупантів загинуть практично всі члени міської управи на чолі з мером Володимиром Багазієм. Між тим, саме цим людям, зусиллями яких столицю хоч якось готували до зими, завдячують врятованими життями десятки тисяч киян. У сумнозвісному Бабиному Яру в лютому 1942 року розстріляють групу найактивніших членів ОУН, у тому числі видатну українську поетесу Олену Телігу, і майже всю редколегію вже закритої газети «Українське слово»…

Подобається це комусь чи ні, але за офіційним висновком робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, що працювала впродовж 1997-2004 рр., найнебезпечнішими ворогами Третього рейху на території рейхскомісаріату «Україна» у першу воєнну зиму за визнанням нацистської поліції безпеки і СД були не радянські партизани і підпільники, а... бандерівці, бульбівці і та частина мельниківського крила ОУН, що гуртувалася довкола О. Ольжича, замученого в 1944 р. у фашистській катівні.

Більше того, на зламі 1941-1942 рр. нацистські органи безпеки дійшли висновку, що, «окрім групи ОУН Бандери, в Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку».

«Захована» історія

Втім, як документально доводять архівні матеріали СБУ, покінчити з бандерівським підпіллям окупантам так і не вдалося. Вже невдовзі лише на Житомирщині діяв обласний провід ОУН, чотири окружних - Бердичівський, Житомирський, Червоноармійський, Попільнянський, один надрайонний - Олевський, 24 - районних, 18 - підрайонних та 24 низові організації бандерівців.

А щодо того, чи боролись оунівці проти німців, варто звернутися до документа, об’єктивність якого в цьому стосунку ніхто не ризикне оспорювати - офіційного звіту про роботу Житомирського підпільного обкому КП(б)У, що зберігається у державному обласному архіві:

«Українські націоналісти своєю пропагандою за «Соборну Україну» переступили рамки завдань Гітлера... Німці вели боротьбу з українськими націоналістами. Останні пішли у підпілля, продовжуючи свою роботу проти радянської держави і проти німців. Це дуже сильно ускладнювало обстановку для роботи комуністів».

Тож чи дивуватись тому, що впродовж десятиріч в архівах обласного КДБ, здавалось, назавжди були «поховані» матеріали про героїв, які віддали своє життя у боротьбі з фашизмом: одного з організаторів першого загону УПА на Житомирщині «Іскру», розстріляного гестапівцями 4 липня 1943 р. в Бердичеві; бандерівця Степана Костіва («Омелька»), який загинув 2 липня 1943 р. поблизу Ружина в перестрілці з німецькими жандармами; керівника військової референтури УПА на Житомирщині Миколу Микулина («Зенона»), який у листопаді 1943 р., оточений німцями, так і не здався живим ворогу... Цей перелік можна продовжувати й продовжувати...

От тільки не лише імен справжніх героїв України, які віддали своє життя за її незалежність, а бодай скупої, але чесної інформації про справжню роль УПА в партизанській війні в Україні більшість з нас досі так і не почули. Отож навіть житомирян дивує той факт, що саме загони УПА на території області в травні 1943 р. не лише провели 15 успішних боїв з німецькою поліцією (саме поліцією, а не місцевими поліцаями, котрі при перших пострілах розбігалися), а й знищили поліцейську школу біля Житомира, вбивши 260 її слухачів. Уже в липні 1943 року відділи УПА знову рейдували Житомирщиною. Зокрема, у бою з ними поблизу с. Устинівки загинуло понад 130 гітлерівців, а несподіваний напад бандерівців на німецьку залогу Коростеня надовго запам’ятався ворогу. І це на території, яка, за великим рахунком, не належала до сфери активних дій УПА.

Тож визнання, що «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди», яке прозвучало 5 травня 1943 року на нараді в Рівному за особистої участі рейхсміністра окупованих східних територій А.Розенберга, стало гідною й цілком заслуженою оцінкою. Адекватною виявилась і реакція: у червні-липні 1943 р., коли в боях на Східному фронті вирішувалась подальша доля світу, гітлерівське командування змушене було кинути проти УПА близько 10 тис. німецьких і польських поліцаїв та жандармів, 10 мотопіхотних батальйонів вермахту, 50 танків, 27 бойових літаків, п’ять бронепоїздів, угорські військові частини. Та, втративши понад три тисячі вояків, гітлерівці так і не подолали армію, про солдат якої українець, що став уособленням совісті нації, Олесь Гончар в день святкування 50-річчя Перемоги написав: «Жаль тільки, що не знайшлося на Хрещатику місця для представників героїчної УПА. Але правда переможе, історія віддасть належне всім, хто виборював суверенність України».

---

Відомо, що комуністи і представники деяких інших лівих політичних сил з високих трибун переконують український народ, ніби військові дії ОУН-УПА були засуджені Нюрнберзьким судом.

Військовий дізнавач, слідчий офіцер колишньої Радянської Армії Андрій Довгун у незалежній громадсько-політичній газеті «Волинь» оприлюднив таку заяву: «Наприкінці 1945 року до слідчої комісії названого суду Генпрокуратурою СРСР на ОУН-УПА було доставлено 28 томів «звинувачувального» матеріалу. Відповідні слідчі органи цього суду прийняли ці «документи» і включили їх у свій реєстр.

Після глибокого їх вивчення комісія виявила чергову радянську фальшивку. Крім голослівних фраз на тюремно-табірному жаргоні, ніяких фактів не надавалося. Просто їх не було. На основі цього слідчі органи всесвітньо відомого суду радянське «подання» відхилили. Натомість до рук слідчої комісії потрапили документи абверу, гестапо, багатьох штабів різних родів військ гітлерівської Німеччини. Німці у цих документах ОУН-УПА називали лаконічно: «Бандерен группен» і доповідали вищому командуванню, що на терені Західної України утворилися цілі регіони, які контролювалися УПА, про криваві сутички і бої німців та їхніх союзників з УПА.

Крім того, слідчій комісії цього суду було відомо про створення оунівцями «Антибільшовицького блоку поневолених народів» і що до складу УПА входили євреї, грузини, азербайджанці, татари та інші представники народів СРСР.

Приблизно 100 тисяч бійців УПА, членів ОУН у 1945 році покинули Україну і відступили через Польщу, Словаччину і Чехію на територію Німеччини. Була мета зберегти життя тисяч людей. Всі вони здалися американським і англійським окупаційним властям...»

Андрій Довгун далі пише, що всім повстанцям, уже як союзникам по антигітлерівській коаліції, надали медичну допомогу. Бійці ОУН-УПА утворювали будівельні бригади і з дозволу американців наймалися на роботу майже по всій Німеччині і відновлювали зруйновані мости, шляхи, заводи та фабрики.

Автор листа зазначає, що реабілітація ОУН-УПА фактично відбулася ще в СРСР з 1954 по 1956 роки, коли радянський уряд достроково звільнив із заслання тисячі українських повстанців, які боролися за незалежність України.

---

19 листопада 1941 р. всім німецьким окупаційним органам влади була надіслана директива, якою заборонялося набирати в органи самоуправління і поліції прихильників бандерівського руху, а 25 листопада того ж року німці видали наказ про їх знищення. (В архівах не знайдено узагальнених даних щодо кількості загиблих від рук німців учасників ОУН-УПА). (Арх. спр. № 372,т. 74, арк. 43.)

Внаслідок початих німцями масових репресій проти бандерівців, останні перейшли на нелегальне становище і повели активну роботу по створенню підпільних оунівських організацій і збройних бойових груп (боївок). З осені 1942 року на базі цих бойових груп бандерівським проводом почалось формування «Української Повстанської Армії».

ОУН і УПА на сторінках своїх нелегальних видань, а також в листівках і відозвах широко розповсюджували свої програмні установки. Зокрема, в документі під назвою «За що бореться Українська Повстанча Армія (УПА)?» зазначалося, що вони борються:

«За знищення більшовицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства...

В Українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в належності від волі селян.

За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською.

За свободу профспілок, за знищення стахановщини, соцзмагань...

За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю...

За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного накидання світоглядних доктрин...

За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок». (Арх. спр. № 376, т. 60. арк. 1.)

В листівці під назвою «За що веде боротьбу Українська Повстанча Армія» писалось:

«…Мы ведем борьбу против империализмов и империй, ибо в них один господствующий народ угнетает культурно и политически и эксплуатирует другие народы. Поэтому мы против СССР и против германской «Новой Европы». (Арх. спр. № 376, т. 60. арк. 15. У справі копія документа виконана російською мовою).

---