Так хто ж врешті-решт ішак?

Усі комуністичні і наближені до них газети завжди були і залишаються брехливими, заради своїх політичних цілей. Як беззаперечний доказ, і є ця стаття. Зважаючи на те, що газета «Донецкий кряж» виходить 80-тисячним тиражем і як мінімум 100 тисяч читачів отримають брехливу інформацію, спонукало мене повідомити правду про туркменську державу.

«Туркменский тигр и украинский ишак» — так назвав свою статтю Ігор Ребров в соціалістично-комуністичній газеті «Донецкий кряж» № 7 від 22-28.02.2008 р. Автор взагалі вважає ось такі прикмети «комунізмом по-туркменськи»:

«Туркмения - уже не отсталая Азия, по отношению к которой надо всячески демонстрировать свое «европейское превосходство». Валовой доход Туркмении в расчете на душу населения в три раза больше украинского (девять тысяч долларов против трех тысяч). Даже без учета денежных доходов туркмены все равно живут как при коммунизме. Газ, электроэнергия, вода, пищевая соль у них бесплатные. В начале февраля бесплатным стал и бензин - 120 литров в месяц на одну легковушку. Свыше 120 литров топливо продается за деньги - 16 центов за литр 95-го бензина. В республику широкой рекой льются иностранные инвестиции, ведется масштабное строительство, активно развивается промышленность - в этом году промышленное производство выросло уже на 24%. Растет и численность населения страны. Короче, на фоне процветающей, растущей Туркмении, проводящей политику нейтралитета и внеблоковости, вымирающая нищая Украина смотрится банановой республикой под протекторатом заокеанских хозяев. С учетом этого довольно нелепо смотрятся самостийные политики, указывающие среднеазиатам, куда им строить газопроводы и какую проводить международную политику. В отличие от Украины, профукавшей данные ей Богом преимущества как транзитной страны, туркмены своими преимуществами пользуются умно и себе во благо».

Тетяна Метельова в журналі «Сучасність» на півтора роки раніше, а саме у липні-2006 написала цікаву статтю: «ХАЛК, ВАТАН, ТУРКМЕНБАШИ»: АНТИУТОПІЯ XXI СТОЛІТТЯ. І хоча, на сьогодні Сапармурат Ніязов помер, в Туркменії майже нічого не змінилось. Отже, надаю невеличкі вирізки із її статті без жодних власних коментарів. Тетяна Метельова пише:

«Моя мета інша — поінформувати читача про країну, яка не є мені чужою (їй віддано кілька років життя) і щодо якої, як і решти тюркомовних країн колишнього СРСР, у моїх співвітчизників спрацьовує такий собі «синдром совкового кретинізму» (що межує з шовінізмом). Туркменістан і є тією країною, відмінність якої від сусідів, у тому числі й політична, попри загальне тяжіння Сходу до деспотизму, є кричущою. І недаремно найближчі сусіди цієї країни — й Узбекистан, і Іран, теж, до речі, мусульманські, ставляться до неї принаймні з великою пересторогою, як не сказати гірше.

При ближчому знайомстві доходиш висновку, що відсутність демократичних прав і свобод — не найбільша вада режиму, який зацарював в одній з найбагатших на енергоносії країні з давньою, самобутньою й глибокою культурою.

Інформація про події останніх років у найпівденнішій республіці колишнього СРСР видається чимось на кшталт оповідання жахів. Майже одразу Сапармурат Ніязов оголосив себе Туркменбаши (вождем усіх туркмен, Сердаром), і рух у невідомому «виключно своєму» напрямку розпочався. Згодом, зосередивши в руках усю владу, й зокрема, додавши до своїх керівних посад ще й головування в уряді, Ніязов був оголошений президентом безстроково, а повноваження його перетворилися на необмежені. Фактично всю владу в країні зосереджено в його одноосібних руках. Партію, що за іронією Ніязова досі носить назву Демократичної, перетворено на апарат здійснення цієї влади. Упродовж 1992 —1993 років лідерів опозиції було відстріляно в парламентських кабінетах — у прямому сенсі цих слів.

Головою «вищого представницького органу» з конституційно невизначеним статусом є, ясна річ, той таки президент країни. Засідаючи раз на рік, цей орган влади, що перебуває над парламентом, закликаний схвалювати законодавчу діяльність президента. Подеколи парламент, який за конституцією є, як і належить, законодавчим органом, дізнається про зміст «ухвалених ним» законів з офіційної періодики.

Під гаслом соціальної справедливости заробітну платню держчиновникам було фактично скасовано, а систему поборів і хабарів офіційно легалізовано й оголошено єдиним цілком природним джерелом їхніх доходів. Середина 90-х пройшла під знаком Довідки — з великої літери. Будь-який крок громадянина мав супроводжуватися збором неймовірної кількости найрізноманітніших довідок, кожна з яких видавалася лише з відповідно стимульованої ласки чиновника. І якщо, скажімо, ви хотіли змінити місце проживання чи роботи, ви б ані на крок не просунулися в реалізації свого бажання, не зібравши довідки про відсутність заборгованости за квартиру, електроенергію, газ, телефон, навіть радіоточку, а також довідок — з податкової, пожежної, санепідстанції тощо. Причому термін дії кожної довідки, задля отримання якої доводилося тижнями вистоювати в чергах, збігав за десять днів після видачі. Вибудована наскрізно система «дозволів» була надзвичайно сприятливим середовищем для збагачення чиновництва, на яке з державної скарбниці майже нічого не витрачалося.

Що ж до скарбниці, то її зміст за цей же короткий термін майже повністю перейшов до Туркменбаши. За свідченням колишнього віце-прем’єра й голови Центрального Банку Туркменістану Худайберди Оразова, процедуру перетворення державного скарбу на президентський було пророблено не в останню чергу через запровадження національної валюти. На час введення грошової одиниці — маната в обіг у листопаді 1993 року в держскарбниці знаходилося біля мільярда американських доларів, а на складах зберігалися товари ще на п’ять мільярдів. Курс маната до долара був визначений як два до одного, а довічна його незмінність гарантована словом президента (слід зазначити, що за 12 років, що минули з того часу, манат знецінився у 12 з половиною тисяч разів, і нині в країні фактично функціонують дві валюти, призначені для різних верств населення: манати — для пересічних громадян і долари — для правлячої верхівки). Усього манатів було надруковано на 80 мільйонів. Відповідно для забезпечення курсу зі скарбниці 40 млн доларів було виділено на загальне користування. Решту 960 млн доларів Сапармурат Атаєвич поклав на особисті закордонні рахунки задля, як згодом він полюбляв повторювати, «кращого збереження». Після того 1994 року всі наступні надходження від продажу туркменських енергоносіїв ідуть до банку сім’ї Ніязових у Лондоні, яким керує зять Туркменбаши Андрій Соколов.

Тоді ж пролунала настанова чиновництву збагачуватися «власною працею». Легалізоване хабарництво розквітло небаченим цвітом. Водночас привласнення держмайна, перетвореного на особисте майно Вождя, було відтепер чи не найтяжчим злочином і каралося вкрай суворо.

Була заборонена передача нерухомости у спадок. Продати нерухомість громадянин міг лише державі і лише за ціною і на умовах, визначених нею ж.

У сфері середньої освіти здійснено курс на відмову від вивчення гуманітарного блоку дисциплін — передусім іноземних мов (російської в тому числі), зарубіжної історії, літератури. Термін навчання скорочено з 11 до 9 років.

Іспити з дисциплін і в середній і у вищій школі, як, утім, і при прийомі на роботу, замінено складанням іспиту з «Рухнама» — священної книги за авторством Ніязова. Без її знання неможливо отримати навіть права водія. Знання ж позбавляє необхідности складати будь-що інше — решту зараховують «автоматом». Священну книгу школярі навіть носити повинні не в портфелі, а лише притиснувши рукою до грудей. І рідну мову вивчають з уведеним в середині 90-х написанням латиницею, якою, крім «Рухнама», не друкувалося майже нічого. Унаслідок випускники шкіл виходять звідти практично неписьменними. Імовірно, через це виявилися непотрібними й бібліотеки: указом президента в країні закрито всі бібліотеки, крім Центральної і тих, що при ВНЗ.

Рухнамізоване, як його називають самі туркмени, покоління не розуміє жодної мови, окрім рідної, і не спроможне отримувати інформацію про будь-що з жодних інших джерел, окрім вітчизняних, виключно офіціозних. Як зазначають фахівці, рівень освіти, отриманий у туркменській загальноосвітній дев’ятирічці, ледь сягає рівня 6-7 класу середньої російської школи, а диплом про її закінчення не чинний при вступі у вищі навчальні заклади СНГ.

У країні введено чотирирічну вищу освіту. Однак навчанням студенти займаються лише перші два роки за вирахуванням часу, який витрачається на багатогодинні репетиції парадів до святкових днів (їх у країні 24, серед них — день прапора, день дині, день килима тощо) й різноманітних конкурсів на краще знання «Рухнама» та біографії президента. «І жодної стипендії після першого курсу!» — рішуче заявив Туркменбаши на засіданні Кабінету міністрів.

Якщо до незалежности в країні щорічно ставало студентами 40 тис. осіб (а у ВНЗ України, Росії, Білорусі, Узбекистану ще 5 тисяч туркменських юнаків і дівчат), то, починаючи з 2002 року, квота на вступ до ВНЗ становить 3900 осіб на всі 16 туркменських ВНЗ. За радянських часів стільки щорічно вступало до одного лише Ашгабатського медичного інституту. Того, який з 2002 року більше не випускає фахівців. Торік переважна більшість абітурієнтів вступила до Поліцейської, Військової та Прикордонної Академій. У листопаді 2000 року наказом президента звільнено з роботи 10 тисяч вчителів? Показово, що одним з перших кроком Ніязова-президента була ліквідація Академії наук Туркменістану — за непотрібністю.

Наприкінці 2005 року указом президента закрито майже всі музичні школи та училища. З них залишаються на кожний велаят і великий етрап — по одній. Діяльність міністерства культури покладено під контроль Міністерства національної безпеки. Обґрунтування такої дії — Мінкультури безконтрольно витрачає бюджетні кошти.

Раніше було заборонено діяльність гуртків і клубів за інтересами, закрито національні парки. Заборонено знаменитий театр опери й балету, закрито єдину в країні кіностудію «Туркменфільм» — ці види мистецтва, на переконання президента, не відповідають національним традиціям.

У консерваторії залишилися лише класи дутара й національної музики, її колишнього ректора, композитора-авангардиста, учня Альфреда Шнітке, звільнено «за відвідування прийому в американському посольстві».

За даними Правозахисного центру «Меморіал» та Програми моніторингу прав людини в Центральній Азії, у березні 2000 року було вилучено й спалено 40 тис. примірників Корану, перекладеного туркменською Ходжа Ахмед ахуном, щодо якого виникли підозри в нелояльності до президента (як справжній мусульманин був проти пойменування Ніязова пророком і довічного президентства). У жовтні того ж року з подібних причин було знищено 25 тис. примірників нового підручника «Історія Туркменістану» за авторством Н.Рахімова. У 2001 році з бібліотечних фондів вилучено книги 19 туркменських письменників, поетів та істориків — А.Вельсапара, М.Дурдиєва, Т.Джумагельдиєва, А.Хаїдова та ін.

Померлого торік у Росії на 82-му році життя видатного туркменського художника Іззата Кличева, роботи якого перебувають у Третьяковській галереї, народного художника СРСР, члена Академії мистецтв СРСР, героя праці, нагородженого російським президентом орденом Дружби, влада Туркменістану заборонила ховати згідно з заповітом — поруч з дружиною в Ашгабаті. Заборонила навіть згадувати про його смерть. Художник відмовлявся прославляти Вождя на своїх полотнах.

Незнання нинішнім поколінням молодих іноземних мов перетворило закордонні видання на непотрібні. У країні заборонено ввезення і поширення будь-яких іншомовних видань — в тому числі російських та англійських. Газети країн колишнього СРСР в аеропорту вилучають як антидержавні. Було закрито радіостанцію «Маяк». Телевізійні програми закрито ще раніше.

Доступ до Інтернету суворо обмежено. Існує цензура на зміст вебсайтів. За виявлення сайтів, зміст яких не відповідає офіційній ідеології, їх блокують».