За якою адресою живуть українці?

Привид комунізму вже не блукає по Європі. Борець за загальне щастя знесилив у виснажливій битві з капіталізмом, заповз у морок підвалів повітряного замку ідеологічних утопій і там зачаївся, зрідка нагадуючи про себе брязканням ланцюгів загальної рівності, і тільки знедолені пенсіонери втішаються спогадами про втрачений комуністичний рай.


У грудні 2001 року відбувся Всеукраїнський перепис населення. Переписали всіх: збіднілий і розгублений деморалізований народ, схильний до анархії, інтелігенцію, яка втратила роль духовного стрижня нації, і номенклатуру, що ніколи не мала розуму і совісті, а тепер позбулась і страху.

Добрі господарі міст і селищ світу ще перед переписом впорядковують назви вулиць і провулків. І нам теж не завадило б перекласти назви з "общєпонятного язика" на українську мову.

Та все навпаки у нашому місті, ніби не в Україні живемо, а в колонії сусідньої держави. Топоніміка вулиць міста напрочуд яскраво відбиває ідеологію партії влади та її історичне коріння, вона ж (топоніміка) засвідчує й очевидну нехіть цієї партії влади до будь-яких різких рухів; вона ж (топоніміка), таким чином, чітко окреслює сам портрет влади, точно відповідаючи на запитання навіть найтемнішого обивателя: "То хто ж сьогодні при владі?"

Якби цей обиватель не клював так охоче на ідеологічні кліше на взірець: "Вот да чєго давелі еті дємакрати!", а бодай озирнувся довкола та прочитав хоч назви вулиць, якими він щодня ходить, то, - навіть без аналізу якісного складу кадрів на всіх рівнях, все б зрозумів.

Серед численних наших вулиць поруч з нейтральними топонімами, які не мають жодного ідеологічного забарвлення, є назви з чітко вираженою ідеологічною орієнтацією. Причому кількість і питома вага ідеологічно забарвлених топонімів надзвичайно великі.

95 відсотків топонімів вулиць міста становлять назви прокомуністичного, проімперського, в кращому випадку - нейтрального спрямування - і тільки 5 відсотків мають проукраїнську орієнтацію.

Тому, тим, хто галасує про владу демократів, - я запропонував би пройтись по вулицям з назвами Блюхера, Кірова, Леніна, Ленінградській, Октябрьскій, Пархоменко, Піонерській, Пролетарській, Свердлова, Советській, Суворова, Тельмана, Чапаєва, Ульяновській, Чкалова, Щорса, Энгельса, Урицького, Паши Ангеліної, Первомайській, Орджонікідзе, Московській, Комуни, Комсомольській, Котовського, Красноармейській, Краснофлотській.

Зрозуміло, що в партії влади ще не перевелися прихильники червоного шляху і червоного вибору чи - щонайменше - червоної демагогії.

Зовсім не віра в "захмарну комуну", а інший інтерес спонукає партію влади залишати комуністичну й імперську топоніміку на карті нашого міста. Потяг до імперії очевидно вмотивований приватним інтересом класу вчорашньої номенклатури: не будучи впевненою в підтримці свого народу, що висловився за незалежність, ця вчорашня номенклатура сподівається в разі чогось стати під ліве крило двоголового орла, під захист його репресивної та ідеологічної системи. Ми бачимо цілі юрбища осліплених самозакоханістю провидців, знавців, що поводирюють сліпих до спільної ями.

В топоніміці вулиць міста є аж занадто багато схиляння перед чужими комуністичними богами. Відтак дуже логічно випливає із цього і та обставина, чого в тій топоніміці занадто мало: в ній занадто мало України, занадто мало поваги до її народу, його історії і культури.

За тьмою-тьменною вулиць із прокомуністичними назвами зворушує унікальний випадок, де одну з вулиць було названо Народною. Мабуть це прикрий недогляд давніх комуністичних функціонерів. Та невдовзі вже після набуття незалежності, її змінили на "Воїнів інтернаціоналістів".

Дуже знаменно, що серед майже 200 вулиць міста існують тільки п'ять українських назв: Українська, Шевченко, Франко, Київська, та Богдана Хмельницького. Боже, як міцно спить Україна, що навіть після 10 років незалежності не згадує, що живе на цій землі український народ, що вулиці в нашому місті потрібно називати українськими назвами!

Комуністична топоніміка вулиць виконувала функцію космополітизації української нації та її планомірної асиміляції. Ця топоніміка десятиріччями виховувала манкурта, який уже нікого не питає, чому довкола так багато чужинських назв і так мало рідних.

Костянтинівка - найяскравіша модель моторошної топоніміки. Навіть телестудію (Скіф) назвали на ім'я народу, орди яких вивергало черево Середньої Азії на згубу Східній Європі. Орди скіфів-кочовників вторглись непрохані у сьомому столітті до нової ери. Вони поводили себе так само, як і монголи у 1240 році за словами літописця: "…взяли Київ і святу Софію пограбували, й монастирі всі, й ікони, хрести й усе коштовне церковне взяли, а люди від малого до великого всі вбиті мечем..."

В міській топоніміці наших вулиць зовсім немає імен видатних митців України (славетних акторів, художників, композиторів), не кажучи вже про борців за волю України, (Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Олени Теліги, Олега Ольжича...)

І хоч би скільки просторікували комуношовіністи про те, що нині в Україні "власть захватілі дємакрати",- ніхто з них, мабуть, не пояснить: чому, якщо справді при владі вказані сили,- жодну з вулиць Костянтинівки досі не названо іменами Івана Мазепи, Юрка Тютюнника, Євгена Коновальця, Миколи Міхновського, Дмитра Донцова чи хоча б Пилипа Орлика, Івана Виговського, Петра Калнишевського?

Серед назв вулиць, крім Франка і Шевченка, зовсім немає українських письменників, вчених, хоч є вулиці, що носять імена російських - Белінського, Горького, Дем'яна Бєдного, Маяковського, Радіщева, Фурманова, Чернишевського. Добре, що хоч не забули класиків всесвітньої літератури Пушкіна, Лєрмонтова, Чехова. Немає імен великих людей - літописців і державних діячів, філософів і просветітелів, учених і винахідників, яких подарувала щедра на таланти українська земля: Ярослава Мудрого, Петра Могили, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Лесі Українки, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова і Михайла Грушевського. Немає вулиць імен українських математиків Михайла Остроградського, Степана Тимошенка і Георгія Вороного, винахідників ракет і двигунів Олександра Засядька і Архіпа Люльки, творця важких танків і атомної зброї Миколи Духова, видатного геолога Павла Тутковського, ботаніка Володимира Липського, творця української хімічної термінології Івана Горбачевського, фізика від бога Миколи Пильчикова, вченого енциклопедиста, пророка і будівничого науки Володимира Вернадського. Не названі вулиці іменами першого редактора першої української газети, письменника і мецената Володимира Леонтовича, знаменитого на весь світ співака Бориса Гмирі і українського повістяря Івана Нечуй-Левицького. Забули Бориса Грабовського, винахідника телевізійної трубки, як і його батька письменника Павла Грабовського.

Проте є вулиці Алтайська і Ашхабадська, Батумська і Целіноградська, Мінська і Новосибирська, Подольська і Псковська, Ржевська і Смоленська, Тагильська і Тбілиська, Томська і Шатарська, Якутська і Шахлінська, Чебоксарська і Ростовська, Єлецька і Єреванська, іжевська і Карагандінська, Магнітогорська, і Костромська, Курська, і т.п. Що це означає? Є і особливо "красиві" назви у вулиць: Бутилочна, Високовольтна, Больнична, та деякі інші.

Багатьох великих українців не знали і не хотіли знати комуністичні функціонери. Не знали географа Степана Рудницького, математиків Мирона Заруцького і Миколу Чайковського. Не хотіли знати, що в Прилуках Нобелівський лауреат Залман Ваксман створив універсальний лікарський препарат стрептоміцин, який врятував від передчасної смерті мільони людей, хворих на туберкульоз. Не знали і не хотіли знати Нобелівських лауреатів: житомирянина хіміка Григорія Броварника, харків'янина економіста Самуїла Кузнеця, львів'янина хіміка Роальда Хофмана. Приховували ім'я Олекси Гірника, який спалив себе 21 січня 1978 року на Чернечій горі на знак протесту проти русифікації України. Влітку 2001 року пішов із життя у містечку Нью-Рошел біля Нью-Йорка відомий на весь світ великий український театральний художник Владислав Клех (Клехновський). Вчився він у нас в Костянтинівській художній студії, а з 1998 р. в Україні існує премія його імені. Приховувалась благочинна діяльність Петра Сагайдачного, Кирила Розумовського, Євгена Чикаленка, родин Симиренків, Тарновських, Терещенків, Харитоненків, Ханенків, Бродських… Вони вважались ворогами рідного народу, в ім'я якого жили і діяли.

Ці імена лише невеличка частинка тих, хто має право бути увічненим на українській землі. Хіба може український народ забути тих, хто був знищений у 1937 році в урочищі "Сандармох" на честь 20-річчя жовтневої революції? Це письменники Микола Куліш і Мирослав Ірчан, поети і прозаїки Микола Зеров, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Антін Крушельницький, режисер Лесь Курбас і багато інших.

Хіба не заслужив увічнення свого імені революційний романтик, чесна, непідкупна і порядна людина Вячеслав Чорновіл, котрий виплекав мрію про вільну Україну у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам?

Та дарма! Не почути від манкуртів жодного незручного запитання на зразок: "Чи є українськими українські вулиці? Чи є українським наше сьогодення? Чи була українською наша недавня історія? Чи буде українським наше найближче майбутнє? Чи не випливають усі лиха нашого народу з того, що, прийнявши історично мудре і правильне рішення про підтримку незалежності, він за інерцією доручив цю незалежність її прихованим ворогам?" Новітні нувориші, безсоромно обікравши державу і очманілий від демократичного чаду народ схопили за горло і саму владу. Хіба ми всі не бачимо, яка дрібнота вовтузиться нагорі, які духовні плебеї надувають щоки, претендуючи на роль батьків нації, які інтелектуальні карлики вершать нашими долями, а то й життям?

Розбігшись, мов лякливі таргани по всіляких шпаринах, нинішні компартійні демагоги і популісти влаштовують за народний рахунок театралізовані шоу з нагоди революційних свят, де майорять криваві прапори і здіймаються портрети найбільших злочинців і тиранів ХХ сторіччя. Але ганебні сторінки історії невідомі народу. Інакше всі обдурені викинули б червоні знамена і засиджені мухами портрети кримінальних вождів на смітник.

Святкуючи найбільше комуністичне свято - День пострілу "Аврори", червоні висловили рішучий протест протії "курсу капіталізації, який народу нав'язав нинішній режим". Комуністична партія України конструктивно підійшла до питання і пообіцяла взяти на себе відповідальність і витягти Україну з "калюжі капіталізму". На жаль, комуністичні лідери не потурбувалися про численних закордонних братів з Німеччини, Великої Британії, Сполучених Штатів, які теж сидять у глибокій капіталістичній калюжі і чекають на порятунок.