Костянтинівка — земля козаків

Існує лише один опис зовнішнього вигляду давньоруського князя. Його залишив візантійський історик Х сторіччя Лев Діакон: «Сфендослав приплив по річці на скіфській ладьї, сидів на веслах та гріб разом з наближеними його, нічим від них не відрізняючись. Ось яка була його зовнішність: помірного росту, не занадто високого і не занадто низького, з волохатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям понад верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного її боку звисав жмут волосся — ознака шляхетності роду; потилиця міцна, груди широкі, і всі інші частини тіла сповна відповідні, але виглядав він похмурим і диким. В одне вухо у нього була вставлена золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, який обрамували дві перлини. Одіяння його було білим і відрізнялось від одягу його наближених тільки чистотою. Сидячи в ладьї на лаві для гребців, він переговорив трохи з государем об умовах миру і поїхав».

Битва под Варной. Jan Matejko (1838–1893)

Ключові слова тут: «Звисаючий з поголеної голови жмут волосся (чуб, хохол) — це ознака шляхетності роду на давній Русі».

Дивлюсь коментарі в останньому московському науковому виданні «Історії» Діакона 1988 року: «Иногда полагают, что прическа Святослава — далекий образец малороссийского чуба, однако более близкой представляется связь с обычаями степняков...» Це як вертухайське: «Крок вправо, крок вліво вважається за втечу». Як удар хлиста наглядача. А може, козачий чуб був у князя Святослава?

Михайло Грушевський назвав засноване Святославом Тмутараканське князівство «першою українською Січчю ХІ сторіччя». А на місці теперішнього нашого Маріуполя Святослав заснував місто Білгород, потім татарський Білосарай. Топонім «білосарайська коса», таким чином, нагадує нам не тільки про часи татарського панування в Приазов’ї, а більше про часи давньоукраїнської колонізації цього краю. Візантійські історики знали українські терени досконально, і відкидати беззаперечні свідоцтва прямого зв’язку зовнішнього вигляду козака і давньоукраїнської лицарської верстви абсурдно, а з наукової точки зору навіть безглуздо.

А ви як собі уявляєте давньоруського князя? В Росії від Карамзіна сформовано наукову традицію зображувати давньоруських князів в московському волосато-бородатому середньовічному стилі, але історичних підтверджень цьому нема. Це така ж сама «віртуальність», як і якісь «русичі», які жили в «Київській Русі». Була Русь, але не київська, а просто Русь, і жили в ній русини. Це і є самоназва українців в ті часи. «Русичі» існують лише на сторінках застарілої історичної літератури.

Чи можемо ми побачити пряму історичну тяглість (безперервність) між епохою руською і козацькою? Незмінні мова, територія, одяг, зовнішній вигляд, - цього не досить? Для московських імперської школи вчених - ні. А як тоді бути з військовими традиціями? На Калці руські (не плутать з «русскімі») війська будують оборону, оточуючи свій табір возами. Це той же бойовий прийом, що широко використовувався козаками і чумаками в степовій місцевості. А давньоруські вічові традиції народоправства, які в незмінному вигляді присутні в державному устрою Запорізької Січі? А між княжим дружинником та козаком, чи така вже різниця?

А традиції лицарства? Лицар — це самоназва козака. А середньовічні музичні традиції лицарів-трубадурів, труверів та меннезінгерів, які в усьому тотожні козацькому звичаю і смаку? Згадайте того ж козака Мамая, який обов’язковим атрибутом має кобзу. Чи гетьмана Мазепу, який залишив по собі чудову любовну лірику. В походному чині за часів Хмельниччини кобзар обов’язково супроводжує гетьмана в поході. У козаків чи не кожен бій залишив по собі історичну думу чи пісню. І це не перебільшення, а суха констатація наявного пісенного духовного скарбу української нації. По ньому навіть незаписані сторінки нашої історії можна реконструювати. Один мільйон пісень, найдавніші з яких захоплюють часи, коли наші пращури ще не знали землеробства — це акумульована енергія нечуваної сили.

Але найголовніші, як на мене, ознаки тяглості нашої лицарської княжо-козацької доби, дає нам наша військово-морська історія.

Річ у тому, що морські походи запорожців до найменших дрібниць тотожні походам давньоруських князів на Візантію. Такий морський похід неможливо організувати і провести без суттєвих пізнань у судобудівництві, гідрографії Чорного моря, кліматології, географії. Існують жорсткі часові рамки, поза якими походи неможливі. Морехідні якості козачих чайок не дозволяли їм оперувати в морі під час штормів, це призводило б до катастрофи і загибелі флотилій.

Треба ще додати, що морська експедиція потребує не тільки неабиякого організаторського хисту, судобудівних потужностей, досвідчених майстрів, виготовлення зброї. Це коштує величезних затрат. До того ж політичний аналіз приводить до висновків, що козачі дії на морі майже завжди були пов’язані з великою європейською стратегією. В європейських архівах збереглася достатня кількість дипломатичного листування між Січчю, королями і імператорами відносно планування і узгодження морських походів запорожців.

Ще в кінці ХІV сторіччя Велике Литовсько-Руське князівство не тільки мало фронт на півночі проти німецького Тевтонського ордена, йому наші предки-русини разом з поляками і литовцями зламали хребта у Грюнвальдській битві 1410 року, але мали ще один фронт на півдні і південному сході проти Золотої Орди. В кінці ХІV сторіччя Велике Литовсько-Руське князівство вийшло на широкому фронті до Чорного моря і мало там не тільки торгові інтереси, а вело і військові дії. Анонімна «Історія Русів» вказує, що для захисту нових кордонів «створена тоді з козаків малоросійських сильна сторожа».

Саме цей факт дозволяє польським історикам приписувати створення українського козацтва польсько-литовській владі. Саме в цей час, як показують археологічні розкопки на Хортиці, там створюється перша Січ. Уже тоді на Чорному морі активно діяв козацький флот. За допомогою козаків польський король Владислав у 1413 року зміг доставити із Коцюбеєва (місто Одеса) кілька суден із хлібом до оточеного турецькими військами Константинополя. Саме такі регулярні експедиції козацтва примусили турок побудувати зимою 1451-1452 років фортецю Румелихісар (Богаз-кесен) (с турецького «перерізаючий пролив (чи горло)», яка перерізала Босфор і унеможливила постачання збіжжя з України.

Сюжет з козаками-захисниками решток Візантійської імперії від турецької навали не може не вражати. Ще більше вражають історичні свідоцтва про участь козаків у трагічній битві під Варною у 1444 році. Король Польщі і Угорщини Владислав ІІІ Ягеллон скерував експансію новоутвореного королівства на південь, давши обітницю вигнати турок з Європи. Спочатку вдача була на його боці. Він у кількох битвах 1443 року на-голову розгромив турок. Був підписаний мир. Владислав на Біблії поклявся 10 років не чіпати турок. Але умовляння римського папи, який зняв з нього обітницю, примусили його порушити свою клятву. В 1444 році король розпочав нову війну. Але Владислава заманили у пастку.

Багато кому в Європі не сподобався геополітичний вибір молодого короля. На Балканах створювалася потужна польсько-угорська імперія. Візантія зберігала суверенітет і залишки своєї величі. Православна литовсько-українська держава залишалася поза католицького впливу. Московське князівство не мало історичних шансів вийти на арену світової історії. Про нього ми би знали не більше, ніж про князівство Феодоро чи Кємську волость.

Але союзники не з’явилися, хтось навіть допоміг туркам. Найкраща європейська лицарська кіннота вимушена була вступити в бій з набагато переважаючою її чисельно оттоманською армією. І все ж лицарі не вагаючись вірили у свою перемогу. В історію ввійшла героїчна атака важкої лицарської кінноти, яку очолював король Владислав. Вона вже майже досягла цілі, султан Мурад ІІ, до якого Владиславу залишалося прорубатися крізь турок з два десятки метрів, вже хотів віддавати наказ про відступ, коли один з досвідчених турецьких яничар вдався до хитрощів. Він удав з себе загиблого, а опинившись під брюхом королівського коня, поразив Владислава знизу у незахищене панциром місце. Це переломило хід битви. Поразка лицарського війська була повною.

Про участь козаків у битві під Варною є згадка в листі до міланського герцога папського нунція Пікколоміні, який супроводжував військо Володислава у поході. Нунцій писав у жовтні 1444 року: «До війська приєдналося чимало добровольців-угорців, а ще більше — волохів, болгар та «рутенів». В середні віки «рутенами» називали українців. Залишилась і українська народна пісня про трагічну битву 1444 року, там діють не книжні «рутени», а козаки:

«Відки, Йване?» — «З-за Дунаю».
«А що чував у вашім краю?» —
«Еге! Чував! Я сам видав:
Ішли ляхи на три шляхи,
Козаченьки на чотири.
А мадяри гору вкрили,
Щоби турка ізгубити».
Ой піду я на могилу,
Подивлюся у долину.
А в долині турок грає,
А мій коник перед воде.
На конику збьор турецький,
На нім сидить син крулевський.
В правій руці меч тримає,
А з лівої кров се леє.
Над тов кровцев ворон кряче,
Над козаком мати плаче.
«Не плач, мати, та й не тужи.
Порубали, ба й не дуже:
Лиш головку на чотири,
А серденько на шестеро,
Біле тіло — на мак дрібний,
Дрібні пальці — на кавальці,
Білі ручки на сім штучків…
Шукай, мамо, лікарчика —
Молодого мулярчика.
Най му хатку ізбудує,
Та й без вікон, та й без дверей —
Щоби вітер не завіяв,
Щоби сонце не загріло.
Возьми, мати, піску в жменю,
Та й розкидай по каменю,
Поливай же’го сльозами
Перед ясними звіздами:
Як той пісок, мати, зійде,
Тогди твій син з войська прийде!»

І.Брєдіхін, викладач історії КПЛ.