Он не мог молчать

Этот год для Общества имени Олексы Тихого и его сторонников стал как никогда урожайным: в Новодмитровском лицее были проведены чтения, в Донецке и Дружковке вышли три книги из серии «Кто же такой Олекса Тихий?», сборники статей, писем и документов нашего земляка «Учитель Олекса Тихий» и «Не можу більше мовчати». Когда читаешь написанное Олексой, еще больше понимаешь, какую незаурядную личность мы потеряли: он мог бы быть прекрасным публицистом. «В його особі маємо «пропащу силу», — сказал его соратник по лагерю Василь Овсиенко. Каждое слово хранит отпечаток его личности. «Тихий — це явище глибоко повчальне на всі часи, — пишет в статье «Учитель Тихий» Євген Сверстюк. — Це свого роду притча на вірність собі… Такий тип стоїцизму виробився в українця з донецького котла, який перемелює характери і долі з грубою методичністю молоха. І ось трапився твердий діамант, на якому молох заскрипів і загарчав».
 

 

Кстати, для нас, константиновцев, изданные материалы интересны вдвойне, потому что наш город и район упоминаются в них неоднократно. Особенно интересной горожанам будет жалоба, которую написал Алексей Иванович в июне 1976 года на действия Константиновской милиции и КГБ. Мы приводим в газете текст жалобы полностью, без купюр. Думаем, что читателям будет полезно окунуться в атмосферу того времени — для кого‑то вполне благополучную, а кому‑то тяжелую и трагическую. Ведь все это происходило здесь — в доме по ул. Ленина, где и сейчас находятся милиция и СБУ.

Молодых людей, которые чтут память нашего земляка, Общество им. О. Тихого приглашает принять участие в велопробеге, посвященном Дню Независимости Украины. Веломарафон состоится в субботу, 22 августа, и посетит места, связанные с Олексой — памятную стелу и школу, где он учился и преподавал в Алексеево‑Дружковке, его малую родину Ижевку, Новодмитровский лицей, Николаевку и Часов-Яр, где он учился, и зал, посвященный Тихому в Дружковском краеведческом музее. Желающие принять участие могут обращаться в редакцию «Провинции».
 

15 червня 1976 року капітан міліції Омельчук О. М. у кабінеті начальника Костянтинівського загону ППО після інструктажу нашого караулу затримав мене за підозрою в обкраданні магазину, на основі анонімної заяви.

Я заявив, що в момент обкрадання магазину (24‑25 березня 1976 р.) був у Москві, тобто за 1100 км від магазину. Не дивлячись на це, к-н Омельчук виписав постанову на обшук, санкціоновану прокурором Вінником, у якій записано «на предмет изъятия товаро-материальных ценнностей, похищенных в магазине № 7».

В супроводі п`ятьох чоловік мене повезли додому. Працівники міліції капітан Омельчук та ст. л-т Петров, з якими я вже був знайомий, знайомили мене з трьома іншими: «Это участковые милиционеры, а это шофер».

Капітан Омельчук виявив невдоволення моєю вимогою показати документи «дільничними міліціонерами». А вони були без документів. У «шофера», ст. л-т Камчатний, документ був і я дозволив йому брати участь в обшуку. Один, ст. л-т Масло, привіз документи, а л-т Куценко (я не впевнений, що це його справжнє прізвище і що він служить в міліції) брав участь в обшуку без пред`явлення документу. К-н Омельчук залишав без уваги мої протести.

З перших хвилин обшуку почали читати та відкладати для конфіскації мої праці, виписки з книг та газет, чистий папір, копіювальний папір, листи, фотографії, документи, друкарську машинку «Москва-6», гроші в сумі 132 крб. (сто тридцять два). На мої протести проти таких дій та вимогу санкції прокурора не реагували і заявляли, що доставлять все викладене «куда надо». Куди саме — не конкретизували.

Нічого не знайшовши з обікраденого магазину, мене однак повезли в міськвідділ міліції. Черговий відділу майор Яковенко виписав постанову на затримання. На мою вимогу повідомити про затримання і мій протест прокурору чи КДБ майор Яковенко заявив: «Я здесь прокурор». І мене повели в КПУ (камера попереднього утримання — ред.), де я знаходився один, а потім привели ще двох підозрюваних у кримінальних злочинах.

На знак протесту проти незаконних дій під час обшуку та незаконного затримання я оголосив голодовку.

16 червня в. о. нач. Костянтинівського відділу МВС Мельник виписав нову постанову на затримання і мене повезли в Дружківську КПУ за 13‑14 км від Костянтинівського міськвідділу, а вслід за мною їхав підполковник Мельников О. В. з Донецького управління КДБ. Костянтинівський міськвідділ міліції та КДБ знаходяться під одним дахом і мають пряме сполучення (один коридор). Для чого такий маскарад?

Менш як через годину мене завели в кабінет № 13, через хвилину-дві туди зайшов підполковник Мельников, а ще через кілька хвилин л-т Куценко, що брав участь в обшуку без документів, заніс портфель.

Відрекомендувавшись, Мельников заявив, що зараз поставлять магнітофон для запису бесіди, що я повинен чесно розповісти про свою ворожу діяльність і, як він сказав, про зв`язки, і після цього він мене відпустить.

Я заявив, що: 1) ніякою протизаконною діяльністю не займався; 2) ні про що говорити не буду; 3) протестую проти незаконного обшуку та затримання; 4) другу добу не приймаю їжі та води; 5) дві ночі не спав; 6) вимагаю санкції прокурора на затримання та пред`явлення обвинувачення.

«Бесіда» (беру в лапки, бо підполковник Мельников говорив, а я мовчав) тривала протягом 7 (сім) годин 16 червня та 5 (п`ять) годин 17‑го.

В ході бесіди Мельников читав уривки з моїх праць, листів, хоч я й говорив, що в тому нема потреби. Читав, а потім давав мені читати заяви, адресовані в Управління Донецького КДБ в. о. зав. кафедрою української мови ДонДУ Шевчук О. С., зав. кабінетом української мови та літератури Донецького інституту удосконалення кваліфікації вчителів Міхєєвої А.І., професора ДонДУ Стебуна І. Останнього я особисто не знаю і до нього ні з чим не звертався. Перших двох знаю як офіційних осіб і звертався до них у справі роботи над словником.

Серед іншого Мельников розповідав біографію Шумука, Матвієнка, про націоналюгу (!!!) (так у М.) Кархута, В. Тємнікова, Райку Мороз (так у М.), про звільнення Надійки Світличної (так у М.) та багато іншого. Говорив: «Мы дали квартиру И. Дзюбе в своем доме» (раніше я думав, що квартири дають виконкоми Рад, а не КДБ); «Вы нам подбрасывали каждый год вот это» — показував мої статті, звернення до Голови Президії Верховної Ради УРСР, рукопис книги. (З цих слів можна зрозуміти, що КДБ найвищий орган влади); «Вы вот сделали столько, что хватило бы на кандидатскую диссертацию, даже на докторскую»; «У нас вот есть материалы — на десять лет хватит»; «Санкция будет. Это нам просто. Мы хотим Вам помочь»; «Нам невыгодно Вас судить. Будут там кричать ваши»; «Вы ведь плохо знаете украинский язык»; «Иван Дзюба на пять голов выше Вас»; «Вас все выгоняют»; «Ваш сын Вам морду набьет»; «Мы власть» и т. п.

Запитував: «Что у Вас общего с евреями? (при цьому дуже кривився, вимовляв слово єврей гидливо); «Почему Вы общаетесь с шовинистами?»; «Я — русский человек. Почему Вы не хотите говорить со мною на русском языке?».

Пропонував: «Можу дать прочитати «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби». «Выезжайте за границу. С нашей стороны препятствий не будет. Оттуда можете ругать нас сколько угодно»; «Женитесь на еврейке и уезжайте в Израиль»; «Напишите, что Вы  занимались враждебной деятельностью, но впредь заниматься не будете, и мы Вас отпустим»; пізніше: «Напишите, что впредь заниматься не будете»; під кінець запитував «Могу я сказать прокурору, что Вы впредь заниматься не будете?»; «Ну так що, підете додому чи в підземелля (КПУ)? Як скажете, так і буде».

Окончание в следующем номере.