Шокуюча уяву назва однієї з вулиць 13-ти розстріляних, завдяки особливостям людського мозку надовго запам’ятовувати всю інформацію про все, що пов’язане з загрозою життю, добре знайома мешканцям міста.
На жаль, сучасникам відомі тільки наслідки трагічної події. Причини старанно приховані замовником добре спланованої провокації. Офіційні радянські джерела, використавши фантазію письменника Г.Алєксєєва, масово тиражували наступну версію: «31 грудня 1918 р. білогвардійці генерала Краснова з Дону вчинили розстріл кожного десятого серед революційно налаштованих робітників пляшкового заводу, які відмовилися видати більшовиків і партизан... Вони (білогвардійці) дали по нас три залпи и два залпи в тих, хто лежав,.. добивали поранених з наганів,.. білогвардійці використовували розривні кулі... Тринадцять робітників загинуло, троє поранених вилікувались...»
Далеко не будучи апологетами білого руху тих часів, тим більше не виправдовуючи смертні вироки без суду й слідства, а також заручників серед цивільного населення, пропонуємо для більш детального осмислення наслідків громадянської війни, як для громадян міста, так і вцілому для України, закцентувати увагу на тіньових гравцях, безпосередньо причетних до розробки стратегії втягування суспільства в збройне протистояння.
Деякі факти й передумови трагічної для міста події аж до сьогодні надійно приховувалися в обласному компартійному архіві, до якого могли доступитися особливо довірені кадри працівників.
Та страх перед можливим витоком правдивої інформації змушував радянську владу час від часу відстрілювати й їх. В цьому можно пересвідчитися, ознайомившися в фоє згаданого архіву, де на показовому стенді – наявний список не менш як п’ятнадцяти службовців колишнього Бахмутського повітового архіву, фонди якого й ввібрав в себе Донецький обласний архів, репресованих в 30-тих роках.
Марно було б сподіватися, щоб нинішні послідовники комуністичних ідей спромоглися б сьогодні запропонувати бодай одну назву вулиці, що пов’язані з трагедіями тоталітарного режиму, або сучасними масовими смертями шахтарів, до загибелі яких безпосередньо причетні вишколені в вищих компартійних учбових закладах, їх соратники.
В фондах згаданого архіву нам вдалося віднайти дійсну причину розстрілу заручників, робітників пляшкового заводу.
Із згадувань досить відомих більшовиків міста, Прищепи та Павлова (в ф. 16.1.52 л.12), дізнаємося, що напередодні, 30-го грудня 1918 року, більшовики міста організували малий партизанський загін, який підступно вночі на станції Кіндратівка вбиває начальника варти білогвардійця, полковника Зеленського (ф. 16.1 оп.11 більш детально від першої особи учасника доповідає). Перша сутичка з наступаючими білогвардійцями була на ст.Кіндратівка. Нами був вбитий начальник варти, з маленьким загоном ми відступали цілу ніч. Вони (білогвардійці) ввірвались на завод, дали гудок, поставили в ряд робітників і, відрахувавши кожного десятого, розстріляли. Зрозуміло, в переглянутих фондах відсутні деталі літературної версії Г.Алєксєєва про те, що молодий робітник добровільно обмінявся місцем з старим, натомість є свідчення – робітники видали одного з партизанського загону, якого білі зразу ж стратили. Звісно, відсутні й інші подробиці шокуючого розстрілу з версії згаданого письменника.
Без широкої картини історичних передумов розстрілу заручників, явно не можливо зрозуміти надлюдської жорстокості до себе подібних. Так з радянських джерел нам відомо про ленінську тезу необхідності переростання світової війни в громадянську.
З книги «Історія фабрик і заводів. Костянтинівський завод скляних виробів» (ст.42-50) ми дізнаємось, що в кінці січня 1918 р. червоноармійські загони Костянтинівки, Дружківки розгромили всі «контрреволюційні» сили, а з справ архіву слід додати, - каральна акція здійснена російською армією під керівництвом ЧК безпосередньо латиськими стрілками 3-го березня 1918 р... Наприкінці листопада 1918 року українські війська відходять як з нашого міста, так і з Донеччини для прикриття північного напрямку України. В ті буренні часи, усвідомлюючи слабку підтримку населення Донеччини більшовицькому перевороту і в зв’язку з підписанням Леніним Брест-Литовського мирного договору, по якому Донеччина входила до складу материнської України, а російські війська повинні були відійти за Харківську губернію, в Росію, червоні війська впродовж трьох місяців нещадно грабували місцеві заводи і фабрики, вивозячи в Росію як обладнання, так і матеріальні цінності. В згаданому архіві зберігається лист адміністрації залізопрокатного заводу (ім. Фрунзе), де зафіксовано багатомільйонні збитки впродовж короткого періоду радянської влади 1918 р. Факти пограбувань підприємств не заперечує й радянська історіографія, вказуючи на відповідний наказ Сталіна про проведення повної евакуації цінностей Донеччини в Росію. Після такого хазяйнування місцеві підприємства банкрутували, виплативши влітку заробітню платню, закрилися.
Робітники, позбавлені можливості мирною працею утримувати родини, незалежно від політичних уподобань, змушені найматися в воєнизовані угрупування.
Архів беззаперечно фіксує таємні регулярні поїздки міських більшовиків з літка 1918 р. в місто Орел, до штаба сепаратиста Артема (Сергія), якого радянська влада використовувала для прикриття в обхід Брест-Литовського договору, а потім за непотрібністю стратила, підстроївши аварію аеровагону. Тільки з листопада 1917 р. до березня 1918 р. для проведення підривної діяльності більшовицьким організаціям через державний банк Росії було переказано 1,5 мільярдів рублів на Україну. Ось ці кошти і інструкції по тактиці Макіавелі й отримували та втілювали в життя місцеві найманці.
Міські політичні партії (окрім більшовиків), після відходу українських військ, на майдані біля костелу (в радянські часи – кінотеатр Артема), проводять мітинг, на якому закликають до боротьби з більшовиками, створюють самооборону, міське управління.
Практично місяць місто жило на самоуправлінні, а білокозаки, які знали, що воно не під місцевою радянською владою, не поспішали його займати. Аж поки місцеві більшовики не зчинили провокацію, щоби розлютити білогвардійців. Правдоподібність цієї версії полягає в тому, що після вбивства полковника загін не розчинився, а впродовж ночі тягнув за собою переслідувачів до пляшкового заводу і тільки потім розбігся по домівках, а один з них, зовсім невипадково, забіг на територію підприємства. Його й видали робітники.
Поки що невідома кількість розстріляних. Різні джерела дають різні числа. До речі, більшовики в 1920-ті роки теж неоднарозово застосовували розстріл заручників в Росії. Наприклад, під час придушення повстання селян, спричиненого продразверсткой і відомого в історії під назвою «Антонов огонь».
З 7-ми мільйонів жертв громадянської війни половина припадає на Україну, де велися найзапекліші бої та поширювалися епідемії хвороб.
Як відомо, не обійшло стороною й наше місто лихо громадянської війни. Пам’ятаймо, що всі громадянські війни закінчуються для особистостей на кладовищі, а матері, оплакуючи загиблих, разом з тілами хоронять всяку надію на примарне світле майбутнє.
Один із авторів цієї статті народився і виріс в Новоселівці, в одній з найстаріших частин міста, на вулиці, що й понині в своїй назві носить тавро 13, та застерігає прийдешні покоління глибоко усвідомити, до яких меж може опуститися людська гідність, коли говорять гармати. Але ж кількість розстріляних було більше (десь 20 – 23) за різними даними, та плюс ще й п-к Зеленський підступно вбитий червоними.
Із сумних розповідей своєї бабусі добре пам’ятає про трагічні долі чоловіків – близьких родичів, які всі загинули, воюючи по різні сторони, крім одного, - дуже розумному, начитанному всеж вдалося врятуватися, вчасно емігрувавши з закордонними робітниками в Бельгію.
Враховуючи підступні методи більшовиків, не важко здогадатися, що вбивство полковника Зеленського – це спланована провокація для того, щоби викликати зворотню реакцію білогвардійців і таким чином дискридитувати білоказачий рух.
Післямова.
Особливо для тих, хто сьогодні мріє розібратися з своїми опонентами з допомогою зброї вигукуючи: «Дали бі в руки автомат...», не зайвим буде нагадати про долі хоча б наведених в статті головних дійових персонажів.
Краснов П.Н. 1869-1947, генерал-лейтенант, з квітня 1918 р. Отаман Війська Донського, після громадянської війни виїхав до Німеччини, в часи другої світової війни брав участь у формуванні козачих частин, що входили до складу німецького війська. В 1944 році повішений.
Вбивця полковника Зеленського хоча і пригрітий радянською владою, загадково загинув під тином недалеко від своєї домівки, і нема сенсу оприлюднювати його прізвище, скажемо лише, що це одна з найпоширеніших в Росії. І досить.
На жаль, сучасникам відомі тільки наслідки трагічної події. Причини старанно приховані замовником добре спланованої провокації. Офіційні радянські джерела, використавши фантазію письменника Г.Алєксєєва, масово тиражували наступну версію: «31 грудня 1918 р. білогвардійці генерала Краснова з Дону вчинили розстріл кожного десятого серед революційно налаштованих робітників пляшкового заводу, які відмовилися видати більшовиків і партизан... Вони (білогвардійці) дали по нас три залпи и два залпи в тих, хто лежав,.. добивали поранених з наганів,.. білогвардійці використовували розривні кулі... Тринадцять робітників загинуло, троє поранених вилікувались...»
Далеко не будучи апологетами білого руху тих часів, тим більше не виправдовуючи смертні вироки без суду й слідства, а також заручників серед цивільного населення, пропонуємо для більш детального осмислення наслідків громадянської війни, як для громадян міста, так і вцілому для України, закцентувати увагу на тіньових гравцях, безпосередньо причетних до розробки стратегії втягування суспільства в збройне протистояння.
Деякі факти й передумови трагічної для міста події аж до сьогодні надійно приховувалися в обласному компартійному архіві, до якого могли доступитися особливо довірені кадри працівників.
Та страх перед можливим витоком правдивої інформації змушував радянську владу час від часу відстрілювати й їх. В цьому можно пересвідчитися, ознайомившися в фоє згаданого архіву, де на показовому стенді – наявний список не менш як п’ятнадцяти службовців колишнього Бахмутського повітового архіву, фонди якого й ввібрав в себе Донецький обласний архів, репресованих в 30-тих роках.
Марно було б сподіватися, щоб нинішні послідовники комуністичних ідей спромоглися б сьогодні запропонувати бодай одну назву вулиці, що пов’язані з трагедіями тоталітарного режиму, або сучасними масовими смертями шахтарів, до загибелі яких безпосередньо причетні вишколені в вищих компартійних учбових закладах, їх соратники.
В фондах згаданого архіву нам вдалося віднайти дійсну причину розстрілу заручників, робітників пляшкового заводу.
Із згадувань досить відомих більшовиків міста, Прищепи та Павлова (в ф. 16.1.52 л.12), дізнаємося, що напередодні, 30-го грудня 1918 року, більшовики міста організували малий партизанський загін, який підступно вночі на станції Кіндратівка вбиває начальника варти білогвардійця, полковника Зеленського (ф. 16.1 оп.11 більш детально від першої особи учасника доповідає). Перша сутичка з наступаючими білогвардійцями була на ст.Кіндратівка. Нами був вбитий начальник варти, з маленьким загоном ми відступали цілу ніч. Вони (білогвардійці) ввірвались на завод, дали гудок, поставили в ряд робітників і, відрахувавши кожного десятого, розстріляли. Зрозуміло, в переглянутих фондах відсутні деталі літературної версії Г.Алєксєєва про те, що молодий робітник добровільно обмінявся місцем з старим, натомість є свідчення – робітники видали одного з партизанського загону, якого білі зразу ж стратили. Звісно, відсутні й інші подробиці шокуючого розстрілу з версії згаданого письменника.
Без широкої картини історичних передумов розстрілу заручників, явно не можливо зрозуміти надлюдської жорстокості до себе подібних. Так з радянських джерел нам відомо про ленінську тезу необхідності переростання світової війни в громадянську.
З книги «Історія фабрик і заводів. Костянтинівський завод скляних виробів» (ст.42-50) ми дізнаємось, що в кінці січня 1918 р. червоноармійські загони Костянтинівки, Дружківки розгромили всі «контрреволюційні» сили, а з справ архіву слід додати, - каральна акція здійснена російською армією під керівництвом ЧК безпосередньо латиськими стрілками 3-го березня 1918 р... Наприкінці листопада 1918 року українські війська відходять як з нашого міста, так і з Донеччини для прикриття північного напрямку України. В ті буренні часи, усвідомлюючи слабку підтримку населення Донеччини більшовицькому перевороту і в зв’язку з підписанням Леніним Брест-Литовського мирного договору, по якому Донеччина входила до складу материнської України, а російські війська повинні були відійти за Харківську губернію, в Росію, червоні війська впродовж трьох місяців нещадно грабували місцеві заводи і фабрики, вивозячи в Росію як обладнання, так і матеріальні цінності. В згаданому архіві зберігається лист адміністрації залізопрокатного заводу (ім. Фрунзе), де зафіксовано багатомільйонні збитки впродовж короткого періоду радянської влади 1918 р. Факти пограбувань підприємств не заперечує й радянська історіографія, вказуючи на відповідний наказ Сталіна про проведення повної евакуації цінностей Донеччини в Росію. Після такого хазяйнування місцеві підприємства банкрутували, виплативши влітку заробітню платню, закрилися.
Робітники, позбавлені можливості мирною працею утримувати родини, незалежно від політичних уподобань, змушені найматися в воєнизовані угрупування.
Архів беззаперечно фіксує таємні регулярні поїздки міських більшовиків з літка 1918 р. в місто Орел, до штаба сепаратиста Артема (Сергія), якого радянська влада використовувала для прикриття в обхід Брест-Литовського договору, а потім за непотрібністю стратила, підстроївши аварію аеровагону. Тільки з листопада 1917 р. до березня 1918 р. для проведення підривної діяльності більшовицьким організаціям через державний банк Росії було переказано 1,5 мільярдів рублів на Україну. Ось ці кошти і інструкції по тактиці Макіавелі й отримували та втілювали в життя місцеві найманці.
Міські політичні партії (окрім більшовиків), після відходу українських військ, на майдані біля костелу (в радянські часи – кінотеатр Артема), проводять мітинг, на якому закликають до боротьби з більшовиками, створюють самооборону, міське управління.
Практично місяць місто жило на самоуправлінні, а білокозаки, які знали, що воно не під місцевою радянською владою, не поспішали його займати. Аж поки місцеві більшовики не зчинили провокацію, щоби розлютити білогвардійців. Правдоподібність цієї версії полягає в тому, що після вбивства полковника загін не розчинився, а впродовж ночі тягнув за собою переслідувачів до пляшкового заводу і тільки потім розбігся по домівках, а один з них, зовсім невипадково, забіг на територію підприємства. Його й видали робітники.
Поки що невідома кількість розстріляних. Різні джерела дають різні числа. До речі, більшовики в 1920-ті роки теж неоднарозово застосовували розстріл заручників в Росії. Наприклад, під час придушення повстання селян, спричиненого продразверсткой і відомого в історії під назвою «Антонов огонь».
З 7-ми мільйонів жертв громадянської війни половина припадає на Україну, де велися найзапекліші бої та поширювалися епідемії хвороб.
Як відомо, не обійшло стороною й наше місто лихо громадянської війни. Пам’ятаймо, що всі громадянські війни закінчуються для особистостей на кладовищі, а матері, оплакуючи загиблих, разом з тілами хоронять всяку надію на примарне світле майбутнє.
Один із авторів цієї статті народився і виріс в Новоселівці, в одній з найстаріших частин міста, на вулиці, що й понині в своїй назві носить тавро 13, та застерігає прийдешні покоління глибоко усвідомити, до яких меж може опуститися людська гідність, коли говорять гармати. Але ж кількість розстріляних було більше (десь 20 – 23) за різними даними, та плюс ще й п-к Зеленський підступно вбитий червоними.
Із сумних розповідей своєї бабусі добре пам’ятає про трагічні долі чоловіків – близьких родичів, які всі загинули, воюючи по різні сторони, крім одного, - дуже розумному, начитанному всеж вдалося врятуватися, вчасно емігрувавши з закордонними робітниками в Бельгію.
Враховуючи підступні методи більшовиків, не важко здогадатися, що вбивство полковника Зеленського – це спланована провокація для того, щоби викликати зворотню реакцію білогвардійців і таким чином дискридитувати білоказачий рух.
Післямова.
Особливо для тих, хто сьогодні мріє розібратися з своїми опонентами з допомогою зброї вигукуючи: «Дали бі в руки автомат...», не зайвим буде нагадати про долі хоча б наведених в статті головних дійових персонажів.
Краснов П.Н. 1869-1947, генерал-лейтенант, з квітня 1918 р. Отаман Війська Донського, після громадянської війни виїхав до Німеччини, в часи другої світової війни брав участь у формуванні козачих частин, що входили до складу німецького війська. В 1944 році повішений.
Вбивця полковника Зеленського хоча і пригрітий радянською владою, загадково загинув під тином недалеко від своєї домівки, і нема сенсу оприлюднювати його прізвище, скажемо лише, що це одна з найпоширеніших в Росії. І досить.
Корнієнко М.П., Петренко В.П., Лютий Г.П. - мешканці міста Костянтинівка.
