«Для кожного, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе»

Джеймс Мейс вважав, що українське суспільство не зможе розвиватись далі без спокути, аж поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого. А спокути не буде, поки при владі ті, хто справжніх борців за незалежність України вважає зрадниками. І не буде спокути, поки до цієї російськомовної, російськодумаючої неукраїнської влади підповзатимуть, вимолюючи миску їдла за зрадництво, за виразом Б. Олійника, «браватно-жовті землячки».

Пан Євген написав відгук на мою статтю в «Провинции» № 33 від 15.08.2007 р. «Кто под красным знаменем РАНЕННЫЙ идёт». Великий обсяг і непослідовність Євгенового послання унеможливив оприлюднення в газеті. Але частково довести його думки до загалу можливо. Тому я продовжую. Не маю наміру змінювати жодної фрази чи слова і залишаю в недоторканості правопис.

Спростувавши голодомор, Євген переходить до теми УПА: «В 1943 году по приказу Гимлера (так у тексті) была создана Украинская повстанческая Армия (УПА). Занималась дивизия и вся УПА в основном борьбой с партизанами и зачисткой(!) населения. Только в Волынской области было уничтожено 265 тысяч человек, в основном поляков». Беручі за основу стереотипи з арсеналу компартійних ідеологів, та російської великодержавно-шовіністичної історіографії, Євген чомусь не згадує слова свого лідера Симоненка, щодо знищення упівцями євреїв.

Найжахливішим прикладом мімікрії під ворога була діяльність радянських чекістів, спрямована на позбавлення УПА підтримки західноукраїнського населення. У повоєнні роки в Молдові базувалися два полки МҐБ, які в одностроях УПА здійснювали рейди до Західної України. Вони палили села, винищували селян. Зазвичай залишали життя кільком дітям і старим людям, щоб ті розповіли, що село знищили бандерівці. Про діяльність цих частин збереглося листування М. Хрущова (який тоді очолював українських комуністів) з ЦК ВКП(б).

Далі Євген майже сторінку перелічує комуністичні легенди про УПА. Я вже спростовував цю брехню в статті «Захована історія» («Провинция» № 5 від 30.01.2008 р.): «Якби я нічого не знав про УПА, то поважав би їх лише за одне. Серед людей Повстанської армії не було жодної такої наївної людини, яка б вважала, що вони можуть перемогти п’ятимільйонну Червону армію з одного боку і такий само за чисельністю Вермахт з іншого. І, усвідомлюючи, що жодного шансу на перемогу не мають, все ж таки воювали. Вони розуміли, що залишитись живими також  немає жодного шансу. Воювали за ідею, за вільну незалежну Україну, як вони її уявляли. Вони володіли таким нечастим в наші часи даром — внутрішньою свободою. Схиляю свою голову перед їх подвигом».

В статті «Авгієві конюшні українського козацтва» Сергій Олійник (“Дзеркало тижня” № 5 (733) 14-20.02. 2009 р.) писав: «У найтяжчі часи своєї історії українці завжди гуртувалися навколо спільної ідеї та мети. Це генетична пам’ять народу пробудила до спротиву загарбникам своїх найкращих синів і доньок — вояків Української повстанської армії. Вони не канючили в окупаційної влади СССР і Німеччини закон про УПА, і їм не було коли крутитися перед дзеркалом, милуючись лампасами, цяцьками на грудях та зірочками на погонах. Вони взяли власну долю у власні руки і боронили свободу народу, не шкодуючи найдорожчого — волі й життя. Це, по суті, і були справжні козаки ХХ століття».

А хіба нормально, що тих справжніх героїв, котрі боролися й віддали життя за незалежність країни, значна частина наших громадян вважає зрадниками, а іменами тих, хто з кров’ю викорчовував саму ідею незалежності України, досі названі вулиці наших міст?

«Ми не мали б нинішніх фіаско на кожному кроці, якби в нас були серйозні люди, що мають віру і поняття честі. Якби ми хоча б мали таких простих людей, з яких свого часу будувалися загони УПА. Це були хлопці, які мали поняття честі, навіть не маючи освіти. Це був народ непродажний...» (Є. Сверстюк).

А тепер знову, як у своїй статті про мову, надам слово відомому поетові, лауреату премії імені Василя Стуса, кавалеру ордена князя Ярослава Мудрого та ордена Святого Володимира Мойсеєві Фішбейну.

Журналістка Бі-Бі-Сі Ольга Бетко розмовляла з українським поетом Мойсеєм Фішбейном.

Свого часу в інтерв’ю він сказав, що якби жив у той час і був молодою людиною, то пішов би в УПА, але чому?

Мойсей Фішбейн: “Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!”

Бі-Бі-Сі: “Навіщо взагалі УПА воювала, адже шанси тоді на створення української незалежної держави були майже нульові?”

Мойсей Фішбейн: “В такому разі я вас запитаю: навіщо була Українська Гельсінська група? Навіщо були українські політв’язні, які знали, що їх все одно, і Василь Стус знав, й Іван Світличний знав, й інші знали, що їх позаарештовують і вони сидітимуть в буцегарні. Воювали ті, а ці – боролися за незалежну Україну.”

Бі-Бі-Сі: “Ви знаєте, що УПА інкримінують дуже серйозні речі – етнічне насильство, антипольські, антиєврейські дії. Чи це вас турбує?”

Мойсей Фішбейн: “Я вам скажу: те, що ви щойно сказали про антиєврейські акції УПА – то є провокації, які запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий з доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку.

Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів».

Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями”.

Бі-Бі-Сі: “Таке враження, що це дуже складно виходить в Української держави. Поляки шанують свою Армію Крайову, яка воювала з нацистами, чому, на вашу думку, Україні так важко дається оцей історичний консенсус щодо ролі УПА. Можливо, тому, що такі епізоди, які ви зараз навели, невідомі?”

Мойсей Фішбейн: “Насамперед тому, що більша частина Польщі не була ніколи у складі Радянського Союзу. По-друге, Польща набагато далі від Росії, ніж Україна. Дезінформація іде сюди з Москви, люди є дезінформовані, а у нас, на жаль, наша інформаційна політика кульгає. Отак воно і є. А люди не винні, що вони не знають, що таке УПА. Я вам перелічив євреїв, але ж я маю одного з найближчих друзів, який 3 роки був вояком УПА, відомий професор, і не тільки в Канаді, де він мешкає, і не тільки у США і Україні, а навіть в Китаї. Це професор Петро Потічний, 3 роки був молоденьким вояком УПА. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».

Згідно з оприлюдненими документами, на Нюрнберзькому процесі не засуджували дій УПА. Реабілітація УПА фактично відбулася ще в СРСР з 1954 по 1956 роки, коли радянський уряд достроково звільнив із заслання тисячі українських повстанців, які боролися за незалежність України.

Внутрішньо-порожні люди, навіть звільнені від пут соціальності, не мають свободи – їм нічого утверджувати, світ їхніх міркувань і бажань примітивний. Як відомо, соціум завжди в динаміці. Кожний обирає, що йому до вподоби. Якась частина прогресує. Інша частина, як Євген, та йому подібні, деградує. І такі люди не виняток.

ЯРОСЛАВ
Yaroslav38 @ meta.ua