несвяткове

Геть змарніла травнева казка,

Душу тиснуть повстанські пісні…

Боже милий, та де ж твоя ласка?

Стільки хлопців згоріло в війні!

Ти забрав їх… повів крізь вогонь,

Крізь катівню, крізь біль і Донбас…

Та невже ми не гідні того,

Щоб герої жили серед нас?

Та невже не даси нам руки,

Лишень вгору піднімеш перст? 

Та невже тилові пацюки - 

 Наш важкий і довічний хрест?

Піднімаються в небо палаци,

Статки знаті ростуть мов гриби…

А хлопчина кричав у рацію,

Що останній патрон – собі !!!

У маршрутці лунає шансон 

Про Москву і російські «берёзи»,

А хлопчина тримає патрон,

По-дитячому витерши сльози.

Руські фільми, російський банк,

Сепаратам – свобода слова.

А хлопчина, підбивши танк,

Впав в траву біля самого рову.

Він упав, зупинивши Росію,

І лежить на холодній землі.

Його так зігрівала надія,

Що і ми зупиняєм її!

…Геть змарніла травнева казка,

Душу тиснуть повстанські пісні…

Боже милий, та де ж твоя ласка?

Збережи наших хлопців в війні!

Ми не маємо права мовчати.

Ми єдині, ми сила, не злидні! 

Повертайтесь живими, солдати.

Ваших подвигів станемо гідні…





===================





 

Мені наснився сон – чабрець,

Тихенько вітер покурів солому…

І наче хлопець, наш боєць,

Приїхав врешті решт додому.

Він довго йшов – крізь всю війну,

Крізь Волноваху, голод, втому, 

Крізь спеку, зиму і весну…

І ось прийшов. І ось він вдома.

Спинився хлопець біля тину

І дивиться крізь біль на хату:

Кудись пішла його дружина,

Кудись поділись діти й мати.

Пішов солдат великим містом,

І скрізь свою рідню шукає,

А навкруги - вогні-намисто,

Бузок, тюльпани, скрипка грає…

Спішать на бал худі панянки,

Попса летить з телеекрану…

Дитячі примхи й забаганки 

Батьки виконують старанно.

Гуляє щедро Україна 

Від Харкова аж до Карпат,

Але у натовпі родину

Не бачить ранений солдат!

А ж ось закрився ресторан,

Замовк на вулиці приймач,

І чує сивий капітан

Дитячий і жіночий плач.

І він побіг, побіг щосили,

Як від шаленого вогню! 

І бачить захисник могилу, 

А поруч всю свою рідню!

Кричить, але не чують діти!

Він плаче: «Мамо! Мамо! Мам!»…

Його не бачать! А з граніту 

Йому всміхається… він сам.

Летить душа солдата в вирій. 

Немає сліз, не б’ється серце.

Під ним – п’янкий веселий Київ,

Під ним – брати в степах донецьких…

Мені наснився сон – чабрець,

Тихенько вітер покурів солому…

Пішов у небо наш боєць,

I слова не сказав нікому..

Тетяна Малахова

відомий літератор, переселенець з Горлівки