“Нехай новий рік принесе кожному з вас величезне щастя, нехай збудуться всі ваші мрії! — говорили засновники легендарного гурту “Тінь Сонця” Сергій та Олексій Василюки, коли прощалися з редакцією “Провінції”, відправляючись у соляні копалини. Вони хоч і брати, але двоюрідні (різниця 75 днів). Нам було приємно, що вони подякували нашій газеті за те, що, нарешті, зібрали їх разом. Бо Сергій — відомий лідер “Тінь Сонця”, а Олексій пішов іншим шляхом — став значною фігурою у зеленому русі країни, фахівцем з започаткування заповідних територій.
19 грудня ми, разом з ГО “Бахмат”, спустили їх, "як молодогвардійців", у шурф... соляний, щоб на Донеччині з’явилася перша підземна пам’ятка природи "Бахмутська сіль".
Ми більш однакові, ніж різні. А вчителів треба відбирати по кастингу!
Але журналісти “Провінції” скористалися нагодою та попросили Сергія, як людину, яка збирає на концерти стадіони, є своєрідним “гуру молоді”, висловити свою думку з приводу — як повернути мозки молодих донеччан до України:
“Вважаю, що для цього спочатку треба дітей ненав’язливо інтегрувати в україномовне та культурне середовище. Я згадую наш концерт-лекцію у Краматорську (саме такий у нас Сергій робив у Школі мистецтв- ред.), де всі старшокласники разом співали “Червону руту”. Ось таке треба всім більше знати. Але й важливо, щоб дітей не перегодували. І, хоча мені самому цікава українська героїка, не думаю, що до 9 класу взагалі потрібно говорити про конкретних діячів, які відіграли важливу роль в нашій історії. Краще це робити в більш свідомому віці. Коли засвоюється, що це наші, реальні люди за Україну боролися. Я не знаю, яку роблять реформу в освіті, але пам’ятаю, що коли я був старшокласником, була така думка, що українська література — це суцільне село, кріпацтво, якісь муки. Тому краще російська. Це треба усвідомлювати. Наприклад такій вірш, як “Мені тринадцятий минало...”, я вважаю, дітям категорично не можна давати! Ну, як варіант — “Садок вишневий коло хати...”,
“Ой, вішенькі-черешенькі, червонії, спілі...”. Хай читають “Тореодор з Васюків”. Давати по-максимуму, але не нав’язливо. Але хто це буде робити — звичайно викладачі, які цим горять. А якщо вони живуть старими ідеологічними уявленнями, то на це не здатні, бо, скоріше, будуть дискредитувати нашу мову, літературу, українську ідентичність. Треба до цього суворо ставитися, бо викладач формує громадянина. Якщо ми зацікавлені в єдності країни, відповідно маємо всіх підводити до спільного знаменника.
До речі — я вважаю, що гасло “МИ РІЗНІ, АЛЕ МИ РАЗОМ!” якраз і є шляхом до роз’єдання та федералізації. Тому що ми зразу визнаємо свою різність. Якщо ми будемо говорити, що у нас від Львова до Костянтинівки більше спільного, чим різного, то це зовсім інша справа.
І більш меншим треба давати те, що сприймається. Ось “Океан Ельзи”, “Антитела”. Це мої, якісні, хоч і попсові колеги. З давніших Володимир Івасюк, багато іншого.
Взагалі я вважаю, що вчителі української мови, літератури, історії та, можливо, географії, це ключові викладачі, які, в першу чергу, формують свідомість громадянина. Їх треба відбирати по серйозному кастингу і вони мають отримувати серйозну зарплатню.
І давно пора робити політику повернення чоловіків у школи. Бо це абсурд — на такі зарплати чоловік ніколи свою сім’ю не нагодує. Не розумію, чому їм не роблять надбавки, як, свого часу, робили вчителям російської мови та літератури. Цим має бути зацікавлений міністр освіти.
І, ясна річ, держслужбовці, вчителі, діячі культури ні в якому разі не можуть займати антиукраїнські позиції. Краще знайти молодого спеціаліста.
Тут треба міняти концепцію, що Костянтинівка, цей край — це історично не тільки Донбас, а й український степ, споконвіку територія війська запорізького. Взагалі, що ви тут знаходитеся на межі трьох козацьких земель: запорізького, слабожанського, донського. Які завжди були союзниками. Можна сказати, що Москва нас розсварила, що донці завжди були за входження в Україну.
І важливо розвивати позицію, що це не периферія, а така ж важлива, як і інші, рівнозначна, частина України. Донеччина нічим не гірше Волині, Закарпаття та інших регіонів. Щоб теза “Україна починається з тебе” була не простою тезою, а реальним відчуттям.
І ненав’язливий перехід донеччан на українську — буде головним показником, що це Україна. Бо війна закінчиться і не дай боже все залишиться як є, то діти наших загиблих бійців запитають — за що воювали?
Я не прихильник категоричного відмежування від минулого. У тому числі від радянського. Звичайно, треба враховувати специфіку регіону та історії. Наприклад, Микола Скрипник проводив українізацію країни в 20-х роках. Він народився та виріс у Ясинуватій. Так, він був комуніст. Але з почуттям національної справедливості. Я, навіть, вважаю, що зосередження виключно на дисидентському русі може сприйматися, як популяризація чогось непритаманного для цього краю. Тобто, чогось чужого. Але той же Петро Шелест, радянський керівник, який мав почуття національної гідності та був будівником великої кількості авіаційних та інших наших заводів, боровся за українську економічну самобутність і самодостатність. Чому з цим не працювати зі складним місцевим населенням, вказуючи на те, що ідея України жила не тільки в бандерівцях, але й у тих, хто для них безумовний авторитет?
Неймовірний концерт-слухання у підземному соляному царстві
Подробиці створення пам’ятки природи “Бахмутська сіль” ми надали у 51-му примірнику “Провінції” за 2019 рік. Тут розповімо про незвичайні ПІДЗЕМНІ СОЛЯНІ СЛУХАННЯ.
Їхали козаки та й пісню співали.
Про те, як любили і як воювали
За рідную землю, за батьків і друзів,
І за спів дівочий, що дзвенить у лузі...
Так почав свій виступ Сергій Василюк, присвятив першу пісню козакам-чумакам, які починали видобуток та торгівлю сіллю нашого краю. І цей нетрадиційний захід перетворився у виступи співака, між якими, як конферансьє, говорили фахівці екологи, історики, краєзнавці та активісти.
І.Корнацький, зав.відділом Бахмутського краєзнавчого музею:
“Цій історії 250 млн років, коли створилися ці соляні формації. У 16-17 сторіччях нашу сіль почали випарювати, де сіль виходила на поверхню та утворювали розсоли. Так утворилися перші міста Тор та Бахмут, які починалися як поселення солеварів. Перший заклад соляній шахти було створено у 1869 році як раз в цьому руднику №3. Разом з видобутком створювалося це рукотворне диво — підземні галереї, які, насправді, є науковим свідченням пам’ятки природи, яка дійшла до нас через сотні млн років і яку ми маємо зберегти, надавши їй відповідний статус. Це наша туристична родзинка — одна за одною приходять екскурсійні групи, проходять симфонічні концерти, футбольні матчі, навіть літала повітряна куля! Цей ряд можна продовжувати, бо можливості туристичного використання цього безмежні. Тому статус пам’ятки природи надзвичайно необхідний!”.
Я.Синиця, ГО “ЦЕНТР ПІДТРИМКИ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ "КРИЛА":
“Останні 20 років я займаюсь внутрішнім туризмом, тому тема туризму Донеччини мене дуже турбує. Запросили мене сюди як автора проекту “Шлях, позначений сіллю”. Сіль тому — що від Слов’янська до Олександро-Калинового нас пов'язують соляні пункти. Окремі екскурсійні маршрути існують вже давно, але зараз від нас залежить скільки докладемо зусиль, залучимо партнерів, з чим ми зможемо виходити на туристичний ринок України.
Я впевнена, що саме Донеччина стане такою, що вперше створить такий маршрут і головне, щоб це було не просто соляна шахта, а й пам’ятка природи!”.
О.Василюк, ГО «УКРАЇНСЬКА ПРИРОДООХОРОННА ГРУПА» — UNCG:
“Такого різноманіття природно-заповідного фонду, як на Донеччині, немає ніде. Але ніде в Україні ще немає пам’ятки в соляній шахті. Ми тільки тут можемо торкнутися того, що створювалося сотні мільйонів років, що є історією створення нашої планети. Таких місць на Землі не так багато. Тому хоча б частина цих виробіток, яка вжене використовується, заслуговує на надання статусу геологічної природної пам'ятки державного значення. У Польщі я у подібному був. Люди їдуть зі всієї Європи. Якщо “Артемсіль” погодиться, то Президент підпише відповідний Указ. Все так і залишиться, але буде визнане тільки як шахта. Бо слово “шахта” не викликає тих почуттів, коли бачиш таке. Це буде величезний додатковий плюс вашому краю. Брат Сергій часто їздить з концертами на Донеччину, бо в нього, як і у мене, болить серце за ваш розірваний край. Я теж тут працюю, але по природничому напрямку. Сьогодні ми об’єдналися, щоб допомогти вам створити “Бахмутську сіль”. Це треба мешканцям Соледару, Бахмутчини — як прекрасна можливість зробити, щоб більше людей знали, цінували Донеччину, Україну. Сподіваюсь, цю ідею підтримають, а я зроблю для всього все можливе!”.
Лідер “Тінь Сонця” не міг пройти мимо трагедії, що нещодавно сталася в Бахмуті, де по звірячому вбили українського патріота-активіста Артема Мирошниченка. Всі учасники заходу встали та слухали пісню С.Василюка “Ніколи не плач...”:
"По наше ідуть скаженії пси,
Гвалтують,
не шкода їм твоєї краси.
Прокльони і мат лунали тоді.
Ніколи не плач на радість орді..."
Закінчився цей нетрадиційний спуск в соляну шахту одноголосним голосуванням за “Бахмутську сіль” та демонстрацією робіт школярів з Костянтинівського району (Маркове, Торське, Новодмитрівка, Кіндратівка), Званівської громади (ГО “Чарівні Руни”, Лемко-центр), Бахмутської школи мистецтв на тему “ЗРОБИМО НАШУ СІЛЬ ЗАПОВІДНОЮ ТЕРИТОРІЄЮ”.
Сподіваємось, що дорослі почують голос дітей та всіх, хто зібрався в цей день в соляній шахті, підтримують нашу ідею та в нашому краї скоро з’явиться така незвичайна, але така потрібна геологічна пам’ятка!
В.Березін, голова оргкомітету по проведенню ПІДЗЕМНИХ СОЛЯНИХ СЛУХАНЬ
