70 років тому наше місто увійшло у 3-й рейх

Стаття з Костянтинівської окупаційної газети "Відбудова".



Напередодні річниці



Наближається знаменна дата — 29 жовтня — коли героїчні війська Великонімеччини звільнили м. Костянтинівку від ненависного більшовицького свавілля. Рік нового життя, нових волінь і планів. Саме зараз викристалізовується перевага історичної справедливості над терором, пригніченням та жорстокістю; саме нам, українцям, стає відчутною трагедія минулого, визначеного деспотизмом.

В одному італійському тижневику “Іль Темпо” був надрукований допис п.Маріо Фірміні, де автор розповідає про зворушливі факти з українського життя. Перше, що кидається в очі, - нещадне безжалісне зруйнування більшовиками: багато міст, сіл обернено в купи руїн. “І по цих купах руїн блукають мешканці. І знаходять ще силу мило усміхатися, освітлюючи мягким світлом кутики гірких зголоднілих уст”

Про українських селян він далі писав: “Ви не знайдете в усьому світі селянина, що був би так пожадливий до знання, як український селянин. Український селянин хоче знайти причину всіх загальних явищ”.

Так. Український народ пожадливий до знань, трудолюбивий, набожний. Жорстокий терор більшовиків, національне презирство — аніщо не змогло змінити нас, бо ми відчували завжди, що над нами панують вічні пробелми духа: Душа, Бог, потустороннє життя. Всупереч намаганням радянських теоретиків, життя України, становлення нації йшло своїми шляхами, уготованими ще нашими попередниками. І в тяжкі хвилини, коли український селянин до звесилля працював на колгоспних ланах, або ж, спостерігаючи за свавіллям більшовиків

на рідних род.чих ланах, він вірив у прийдешню справедливість. Думкою своєю він линув у далеке минуле і там живими постатями восреслі борці, що трагічно гинули в боротьбі з ворогами. І важко зараз знайти хоча б клаптик землі, не омоченой материнськими сльозами, де б не було мовчазних могил, в яких поховані тисячи прекрасних людей, загинувших у збройній боротьбі. Сюди слід додати ще борців за мрії, що живим словом запалювали серця, кликали на бій. Їхній клич лунко котився по містах і селах України.

Широка й розлога земля українська. Немає й клаптика цієї багатющої землі, який би не був колись свідком відчайдушної боротьби, страждань і смерті. Нерівна була боротьба, мов велетні бились українці, але примушені були складати зброю. Сидячи біля тіл забитих друзів, дивлячись в сиву далечінь і довго мріяли. Кров поляглих героїв кликала до наступних відважних боїв.

Наближались мерзенні вороги і, глузуючи, диктували свої насильницькі умови. Тоді закутими вели героїв з побоїща. Тяжкі були лихоліття для українців, бо вони любили волю. Могили на рідній землі були дороговказами до дальших змагань за ідеали свого народу. Живе вічно лише та ідея, що її віруючі окропили своєю кров'ю. Тому почуття, яке огортає наші серця при згадці про минуле, не викликає сліз на наших очах, а збуджує віру в святість боротьби й перемоги. Кожна ідея проходить пробу своєї життєздатності в боротьбі й дістає свою посвяту в крові й страждання, насильництво — все в минулому.

Ми роботящі люди і в швидкому просуванню до радісного майбутнього зуміємо довести свою гідність стати нарівні з іншими європейськими націями, юними й згуртованими. Цьому запорукою є любов до праці. Напруживши сили, гартуючи волю, слід зараз себе всього присвятити великій відбудові всіх галузей господарства. Разом з великим німецьким народом будемо крокувати вперед; людей, зневірених в боротьбі, фразерів, легковажних, усунемо звідусіль: з ними нам не по дорозі. Український народ відчуває в собі пробудження того духу, який кличе його до єднання з європейским прогресом.

Рік нового життя несе с собою небувалі перемоги над лихолиттями, викликаними війною, разом з цим виступають контури нової дійсності, позбавленої свавілля й жорстокості.

Український народ уже довів свою приязнь визволитилям, також і далі зуміє засвідчити свою вдячність.

Нове втілення України в Європу відбувається.



Л.ГАН.



“Відбудова” 17 жовтня 1942 р.