Дебальцеве. Висновки.

Регіональний медіа-центр МО України у м. Харків 

Три роки тому на завершальний етап вийшла операція з оборони Дебальцівського плацдарму. Це історія української мужності та історія про підступ нашого ворога. Нашого давнього антагоніста — імперців, які керують Росією. Цього разу ними стали путінці. Імперська Росія ніколи не дотримувалася даних нею обіцянок. Її «мирні ініціативи», домовленості з нею про «зелені коридори» і про припинення вогню є нічим іншим, як іще одним інструментом помсти Україні за те, що вона хотіла зійти з кремлівської орбіти мирно, як їй велить пам’ять про важку і повсякчас гноблену московитами державність, наше природне прагнення бути вільними й незалежними. Але нам нав’язали цю війну…

Хотіли «російську весну», а отримали трагедію тисяч людей

Українське військо, безсумнівно, могло довше втримувати Дебальцівський виступ. Але задля того ми мали покласти там сотні своїх кращих бійців, свідомих патріотів — у розквіті сил і талантів, готових вчити та вчитися. Ця операція чітко проявляє саме те, що на Донбасі у борні зійшлися різні ціннісні моделі, на яких нації будують державність. Для України важливим є життя кожного її громадянина, і поняття «мужність» для нас зовсім не тотожне ставленню до своїх солдатів, як до гарматного м’яса, яке було в СРСР і є правилом сьогоднішньої Росії — від чеченських кампаній до воєн в Україні та Сирії. Після Другої світової вони завше нападали. Захоплені території ми обов’язково повернемо, бо на нашому боці закон, правда і Бог. Саме на цих засадах будується цивілізація миру.

29 липня 2014-го сили АТО звільнили Дебальцеве від незаконних збройних формувань, які контролювали його з квітня. Але гібридним «воякам» не було потрібно, щоб місто зберегло інфраструктуру, промисловий потенціал та своє значення як великий транспортний хаб. До часу зовнішньої агресії тут був потужний транспортний вузол, що формував залізничні й автомобільні коридори із Європи в Азію. Тут діяли заводи з ремонту металургійного устаткування, залізобетонних конструкцій, будівельних матеріалів тощо. Тепер усе, що нині відбувається в окупованому Дебальцевому, немов скальковане з реалій Придністров’я, Абхазії чи Осетії. Розпач і безнадія охопили українців, які опинилися в окупації. Чи не найвиразніше це видно саме тут. Із серпня 2014-го місто обстрілювали російські «Гради» і важка артилерія. Інфраструктура його життєзабезпечення перестала функціонувати. Чи цього хотіли активісти так званої російської весни, коли кликали Росію і Путіна, а отримали власну трагедію майже в кожну домівку?

Дебальцеве не вперше стає полем цивілізаційної битви. 28 квітня 1918-го в результаті бою з більшовиками Богданівський полк армії УНР визволив станцію Дебальцеве від «червоних». Противник покинув на бойовищі понад 1000 вагонів з вугіллям і 16 паротягів. Якийсь час молода держава могла забезпечувати вугіллям інші свої міста, поки більшовики знову не окупували Україну. Тому період від 1921-го до 1991 року слід вважати окупацією України Радянською Росією.

Путін очікував на оточення і знищення сил АТО

Звісно, бої за Дебальцеве та вихід звідти українських військ містять трагічний зміст. Але цю операцію в жодному разі не варто розглядати як наш програш у масштабі втрат та невикористаних можливостей. Ні й ще раз ні! Адже поки тривала зустріч «нормандської четвірки», де президенти України, Росії, Франції і Німеччини досягнули домовленості, що мали врегулювати конфлікт, чисельність російського війська на підступах до Дебальцевого неабияк зросла. Саме цей чинник став критичним, тому що це угруповання намагалося оточити сили АТО. Але наше військо було готовим до такого сценарію. Операція з виведення підрозділів з Дебальцівського виступу пройшла успішно й без значних втрат, попри волання Путіна напередодні, що «ополченці оточили у котлі великі сили української армії, які мають здатися». Це спростовує активно тиражований тоді і навіть зараз міф російської пропаганди про повне блокування ворогом наших підрозділів. Найголовніше те, що тоді вдалося зупинити просування противника в глиб території України «на плечах» наших частин. Причому українське військо забезпечувало не лише власний відхід, а й евакуацію цивільних громадян. Із району бойових дій вдалося вивезти близько 5000 людей. В абсолютній більшості ті, хто виявив бажання евакуюватися, відмовилися виїжджати на території, які контролював окупант.

Російські так звані експерти та пропагандисти вже майже три роки істерично доводять, що Україна зазнала під Дебальцевим просто астрономічних втрат. Втрати були, але не вселенські. Так, кожне життя — безцінне, проте, якби наші війська не застосували широкий спектр засобів моделювання й прогнозування воєнних дій, таких втрат було б значно більше. Вже зараз можна розповісти, що саме це й завадило реалізації планів з оточення та знищення нашого угруповання навколо Дебальцевого. Виведення українських підрозділів відбувалося за двома основними маршрутами невеликими колонами під прикриттям бронемашин і артилерії. Противника вдалося ввести в оману створенням хибного маршруту висування, де імітувався рух колон.

Глобальний обман пропагандистів Кремля

Засоби масової інформації Росії в ті дні застосували процедуру заміщення. Картинка нібито розгромного «вигнання» українських військ із Дебальцівського плацдарму гасила незручні запитання внутрішньої аудиторії про власні втрати й страшну ціну наступальної стратегії. Насправді потужні удари української артилерії виснажували противника, утримували основні його угруповання на відстані, достатній для практичного виведення частин ЗСУ в безпечні та вигідні з тактичного погляду позиції. У період з 24 січня по 19 лютого 2015-го в результаті вогневого ураження окупант зазнав там значних втрат: в особовому складі — до 870 осіб; у ракетно-артилерійському озброєнні — близько 50 одиниць, у бронетанковій техніці — до 110 одиниць, в автотехніці — 24 одиниці.

Дебальцеве стало біфуркацією (роздвоєнням) глобального обману і медіаманіпуляцій, в чому російський агітпроп є великим майстром. Путінці у той час, коли тривали перемовини в Мінську, а Україна вийшла з односторонньою ініціативою щодо припинення вогню, чітко розділили пропагандистські потоки. Один створював враження хаотичної втечі української армії з Дебальцівського виступу, а інший формував у цільової аудиторії російської пропаганди думку, що захоплення міста із околицями є результатом наступу «шахтарів» та «трактористів», нівелюючи роль російської військової компоненти. Російські ЗМІ також мовчали про «зелені коридори», ініціативи Президента України щодо припинення вогню та про реальну картину того, де відповідно до Мінських угод має фізично пролягати лінія розмежування.

Іще одна важлива річ. Події в Іловайську та Дебальцевому, як це часто роблять українські журналісти, політики, а тим паче — російські, неможливо ототожнювати як події одного порядку. Це інший досвід, інше подієве навантаження та вплив на процес становлення боєздатного українського війська, яке вдосконалювалося у протистоянні регулярним російським силам, що діяли вкрай підступно.

Росіяни намагалися брати верх не завдяки реальній військовій майстерності, а через обман. Іловайськ нас навчив цього, а Дебальцеве підтвердило, що окупант не дотримується жодних правил. Це усвідомлення не дозволило українцям розслабитися і фактично допомогло адекватно зреагувати на «гібридний» наступ у Дебальцевому відразу після вирішального раунду перемовин у «нормандському форматі» в Мінську.

Україна не конкуруватиме з Росією у варварстві

Україна вже тоді мала, а тим паче зараз має такий військовий потенціал, що грубою воєнною силою міг би буквально втопити загарбника у його крові, влаштувавши йому під Дебальцевим вогняну «лазню», засипавши тисячами снарядів і ракет. Але тоді довелося б знищити місто. Так, як це зробила російська армія із Грозним та іншими населеними пунктами в Чечні. Так, як вони зараз чинять у Сирії, а потім звітують про перемоги. Українські воїни не можуть і не будуть нищити власний народ. Наш шлях кардинально інший. Такі жахливі жертви заради ситуативної переваги не варті самої мети. Наш ворог однозначно здатний перевершити себе ж у варварстві заради чергової перемоги «во славу Отєчєства». Не потрібно із ним конкурувати у варварстві. Нам достатньо того, що ми й так краще воюємо. Так, танкісти 1-ї та 17-ї танкової, 92-ї механізованої бригад неодноразово вступали в двобої з новітніми російськими танками Т-72Б3 і перемагали. Імена Героя України Василя Божка, Олександра Мороза, Олександра Константинова мають зайняти своє місце у пантеоні героїв цієї війни.

Українці вистояли навіть тоді, коли в це не вірили наші симпатики за кордоном. Навесні 2014-го багато дипломатів говорили, що українська армія не витримає такої страшної агресії. Мовляв, її вистачить на кілька днів, максимум — тижнів. І один зі складних екзаменів ми витримали взимку 2015-го, коли знахабніла російська воєнщина намірилася захопити, попри надзвичайну публічність процесу, важливий транспортний вузол — Дебальцеве.

Отже, сьогоднішню Росію не бентежить публічність її злочинів, це такий собі глобальний ексгібіціонізм. Чому вони так чинять? А тому, що в них є уявлення та інструменти, як цю публічність використати на власну користь, щоб створити видиму логіку, яка начебто легітимізує будь-яку брутальність Кремля. Після Дебальцевого це їм робити дедалі важче. Україна бореться з іміджем жертви, прагнучи показати, що усвідомлює свою перспективу й більше не хоче мати нічого спільного з державницькою та інституційною безпорадністю.