Костянтинівська черга через 20-те сторіччя від Гайворонського до Обіденко

На вихідних закінчив читати великий роман Олексія Обіденко «Формула влади». Відмітив для себе багато цікавих місць про наше місто.

А потім, думаю, передивлюся твори також нашого земляка Василя Гайворонського, якому 14 січня цього 2021-го виповнилося б 115 років з дня народження.

Відкрив збірку «Циркачка», що видана вже після смерті письменника у 1986 році. Її подарувавла нам кандидат філологічних наук Тетяна Степикина, яка свою дисертацію писала по Гайворонському в штатах, де їй і подарували цю безцінну книжку.

І натикнувся практично на теж саме, що є у Обіденко – опис типової радянської черги. Але це у Костянтинівці у 30-х від Гайворонського та 80-х роках минулого сторіччя від Обіденко.

Вчитайтесь у ці свідчення тієї епохи. Дуже цікаве!

===================================================================

«Ще в перші дні лежання в лікарні після важкої травми на підприємстві Петру Остапенко прийшла приваблива думка скористатися з хвороби й, поки не працюватиме, дістати матерії, щоб перестати латати старий одяг (це він робив після смерті дружини собі та двом дітям – школярам). Удатнішої нагоди напевне не трапиться. Ця думка настільки захоплювали, що він кілька разів звертався до лікарів з проханням виписати його додому.

І його таки виписали.

Дома також йому не сиділося, тягнуло кудись під крамницю, щоб там поволі вистоювати собі право на отримання десятьох метрів матерії. Десять метрів, жодного сантиметру більше. Але й не менше. Узаконена норма.

Діждався й того ранку коли вже почувався цілковито добре. Знайшов під однією з крамниць величезну чергу, люди стояли, обпершись в стіни будинків, сиділи на імпровізованих стільчиках, споруджених з старої цегли, сиділи і на стільчиках справжніх, принесли з собою з дому. Черга складалася переважно з жінок. Були й діди. Були й підлітки.

Знайшовши кінець черги, Петро став за молодим калікою, що спирався на милицю. Там, де належалося бути нозі, у нього звисала порожня холоша, перегорнена навпіл. Невдовзі Петро розбалакався з калікою. Власне, каліка втягнув Петра в розмову. Нічого особливого, кістку поламано. То нічого, потішав каліка. Розумна людина не загине ні без рук, ні без ніг...

Утративши ногу, побачив, що можна жити без неї значно краще. Тепер його фах – стояння в чергах. Знає куди, що і коли привезуть, дістає мануфактуру,  посуд, годинники, іноді щастить і вихопити велосипеда чи й швацьку машину. Хоч такі речі розбирають відповідні люди раніше, ніж дійде до відкритого продажу...

Черга раптом захвилювалась, люди ставала на ноги, вишиковувалися одне за одним, обличчям до потилиці, як новобранці на призивному пункті. Петрів співрозмовник пошкутильгав вздовж черги, до її голови, що десь зникла за рогом вулиці. А за якийсь час знову повернувся й викрив Петрові деякі таємниці. Він, Хоменко, сьогодні вже застояв собі третю чергу. А як отримає мануфактуру по меншому номерку, тоді знов стане на кінець черги. І так без кінця.

Черга вишикувалася, щоб обмінити квиток. Людина з перев’язаним оком, в асисті натовпу войовничо настроєних жінок, відбирала старий папірець і вручала інший. За рухами тієї з перев’язаним оком людини стежили десятки інших очей, недовірливих і злих.

Петро отримав квиточок з якоюсь дивовижною печаткою і числом 1679.  

Наступного ранку він знову стояв у тій же черзі й отримав квиток уже з значно меншим числом, а саме 1558. Тоді обчислив, що принаймні за якихось три тижні зможе дістатися вже до крамниці й дістати належну матерію.

• Здається, хвороби на цей час вистачить, - косо поглядаючи на свою обмотану руку, думав він.

Діти раділи. Вони вже певні були, що їхні мрії здійсняться. Петрик матиме штанці й сорочку, цілу, без латок, і міцну, у Галі ж буде платтячко. Хоч вона плекала думку й про спідничку. Але про це мовчала. Вона вже почувала себе досить дорослою, щоб свої бажання уміти затамовувати в собі...

Прокидався Петро вдосвіта й зразу ж дивився на годинника, чи не проспав бува. Але побоювання проспати були безпідставні. Схоплювався він, звичайно, передчасно. Небезпека показалась в іншому місці. Коли вже у Петра був квиточок з маленьким числом, у крамниці забракло матерії. Він чув власними ушима, що нова партія краму надійде знов, хоч коли саме, невідомо. Так казав завідувач крамниці натовпові, що зібрався під замкненими дверима. Що ж, можна б зачекати. Але ж за цей час і рука може згоїтись. Лікарям не довго визнати за працездатного на легку роботу. Як навмисне, пальці вже рухались. З жалем доводилося дивитися на дітей своїх.

Але матерію крамниця, одначе, отримала. Знову розпочалася метушня. Діждався Петро й того урочистого моменту, коли його впустили в середину приміщення, як у святилище. Чомусь забракло повітря, тяжко дихав і спітнів. Продавець, жонглюючи метром, одміряв с сувоїв матеріял і легко розвивав його. Десять метрів, цілесеньких десять метрів ніс Петро на здоровій руці.   

Дорогою Петра зупиняли люди, обмацували покупку, м’яли, навіть принюхувались, чи, бува, не старий матеріал, не перележний. Ні, прискіпатись не було до чого, крам якнайкращого ґатунку.

Дома вся родина повсідалася за стіл. На столі покупка. У трьох кольорах, і батькові і його дітям вона сяяла, як веселка гожої днини…

• Як мені щастить! – захоплено повив Петро до дітей. – Упав на роботі з дробини і не вбився. Хоч і міг би віддати Богові душу. А головне, що хвороби вистачило вистояти чергу. Не кожному таке щастя трапляється…

(В.Гайворонський- Гайдарівський, з оповідання «Щастя», «Краківські вісті», 1944 р.)

=============================================================================

...Однажды в Смоговке (Константиновка – ред.) я подошел к прилавку спортивных товаров. Просто так подошел, может дождь был и надо было где-то укрыться, может, рассчитывал кроссовки увидеть – сам удивляюсь, чего я там оказался. Не иначе, нынче так думаю, бес водил, – ну и подвел. А тут вдруг выбросили в продажу удилища, обычные, дешевые, бамбуковые. Если я когда и хотел иметь такую, то лет двадцать назад, а сейчас она мне без надобности. Но бывает же так – вы случайно у прилавка и как раз туда выбрасывают дефицит? Редко, конечно, реже даже, чем рубль выиграть в досаафовскую лотерею, но вот случилось, и вот он дефицит, и вроде бы нужды в нем никакой, и если бы они свободно лежали всегда, плевать я на них хотел, на эти удочки. Но так уж устроен советский человек, так приучен всей своей историей – поколениями ведь постигали науку – увидел, хватай, надо-не надо – хватай, уже есть – хватай впрок, не возьмешь – потом годами можешь не увидеть этого товара, запасайся, детям пригодится, самому может, когда на пенсию уйдешь, или продашь, обменяешь, подаришь, неважно совершенно, что потом, может пропадет, испортится, заплесневеет, позеленеет, потечет или вздуется, засохнет, протухнет, закиснет, поржавеет, да мало ли что может сделаться с дефицитом – выбросишь – и всех делов! А может прожаришь, пропаришь, обрежешь, промоешь и употребишь. Наша гордость, наше завоевание и достижение – плановая экономика, что приучила нас планировать свои возможные потребности впрок.  В этом и кроется наша уверенность в дне завтрашнем... Словом, оказавшись прямо у товара, о котором еще минуту назад голова не болела, и увидев пристроившихся за моей спиной мужчин, я поначалу даже улыбнулся. Во дают, думаю, но видя неуклонный рост очереди и споры кто за кем, у меня не достало сил покинуть козырное место, доставшееся, как я тогда подумал, волею судьбы. Возможно, так оно и было, если верить, что все предопределено нам свыше. Итак, очередь я не покинул. Что за жизнь такая проклятая, что с человеком делается... Пока продавцы выясняли с ценами и накладными, народ за спиной уже давился, – я обретал уверенность в правильности своего решения, еще не зная, что оно историческое, и что результатов от этой покупки будет больше, чем от любого из исторических съездов прошлого. Ветераны, сжимая удостоверения, атаковали с фланга, народ, пыхтя упрямо, сдерживал натиск, а я уже прикладывал усилия, чтобы не быть вытолкнутым недружественным напором и прикидывал себя на рыбалке, вовсе не думая о мутантиках из реки Припять и о положении с географией. Не стану томить – удочку я купил и приобрел заодно набор снастей, простенький такой, с пластмассовым поплавком, о котором опытные рыбаки сразу бы предупредили, будто делают его из пластмассы с отпугивающими рыбу добавками, то есть, только закидываешь такой в воду, так рыба, если она вообще имеется, сразу шарахается по сторонам. Может выдумывают рыбаки, может нет – у нас все может быть – и потому я все же сменил фабричный на обычный, из веника. Покончив с организацией технического вооружения, почувствовал необыкновенную, неиспытанную ранее тягу к рыбной ловле...

       В ближайшую субботу июня я уже садился на краснолиманскую электричку, которая и катила меня навстречу случаю, судьбе, предназначению, но я о том не догадывался.

(Олексій Обіденко – роман «Формула влади», Видавництво 2020 року, Києв, редактор Сергій Пантюк, передмова Станіслав Федорчук).