Передноворічний СТУС

Первый стих похож на заклинание шамана каких-нибудь ирокезов на украинском

Наверное нужно разбираться в поэзии чтобы назвать это поэзией. Я не разбираюсь, признаю. Не понимаю людей которые в "этом" находят отклик. Жалко, что у Березина "Это" ценность. Он далеко не глупый человек чтобы следовать убогой моде. Наверное просто отвратительное настроение. Жаль.

 

Немає більш невдячної справи аніж намагатися пояснити справжню поезію людям без серця.

Дякую за Стуса, хоча мені відома уся його творчість, яка несправедливо забулася-загубилася в атрофованій пам’яті народу.

Я писав про нього:

«Закатовані, але не зламані»

http://konstantinovka.com.ua/node/10171

«Оголений біль «скраєчкусида» - Василя Овсієнка».

http://konstantinovka.com.ua/node/12301

8 січня 2013 року Василеві Стусу могло б виповнитися 75 років, якби його не закатували.

Коль ты примешь, князь, христианский лад,

К нам на Русь, говорю заранее,

Вороньем церковники налетят,

Навезут «святое писание».

Хоть писание это «святым» зовут,

Трудно книгу сыскать развратнее.

В ней и ложь, и грязь, и постыдный блуд,

И вражда, и измена братняя.

Занедужим мы от их «аллилуй»,

Что во сне-то у нас не виданы!

Будут петь на Руси: «Исайя, ликуй!»

Будут чтить псалмы Давидовы.

Чужеродные, чуждые словеса

Заскрежещут арбой немазанной.

И пойдет от них увядать краса

Речи русской, шелками вязаной!

Коли деды клюкву одну едят,

Скулы внукам сведет оскомина.

Много бед церковники натворят,

Истерзают народ расколами.

Встанет брат на брата и род на род!

Ой, люта вражда между близкими!

Вновь усобица по Руси пойдёт,

Самый подлый наш ворог искони!

…На широких стогнах и ночных кострах

Жгли языческое «чернокнижие».

Все, что русский люд испокон веков

На бересте чертал глаголицей,

Полетело чехом в гортань костров,

Осененной царьградской троицей.

И сгорели в книгах берестяных

Дива дивные, тайны тайные,

Заповеданный голубиный стих,

Травы мудрые, звезды дальние.

А Стуса понимать не с умишком белоусова,ему бы наверно иде в поли бригадыр,мы за мыр,дыр,дыр,дыр..

У стихов какой-то сложный ритм, постоянно спотыкаешься.....

Возможно человек был в поиске, ему эмоции были важней слов.

Вызывает раздражение подача его как одного из величайших поэтов, как то тяжело после школьной программы с Шевченко, Пушкиным и т.д. вдруг в один ряд поставить Стуса...

Это все равно что в один ряд Чайковского и группу "Ария", или кого посовременней...

Я думаю каждый человек способен сам найти чем восхищаться.

А вот чтение Стуса для школьников одобряю...

Цього літа горлівські депутати відмовили заяві місцевого осередку Європейської Партії України дати дозвіл на встановлення пам’ятника визначному українському поету, правозахиснику, дисиденту Василю Стусу. Пояснення депутатів були жахливі: «А что конкретно сделал Стус для Горловки? Вот такой-то мер Горловки занимался газификацией, а Стус чем занимался?».

Коли я продивися ці сюжети по телебаченню, то мені стало шкода горлівців, мешканців міста, що у них такі представники у владі. Що може корисного й доброго зробити людина для свого міста, своїх виборців, яка питає, що для Горлівки зробив Стус?

Ми провели невеличке опитування мешканців міста на предмет знання, хто такий Василь Стус. Відповіді ми тут оприлюднювати не будемо, бо не можна так відкривати людське незнання, повну відсутність знань про земляка, відомого поета, героя. Горлівці вважають, що Стус був бандерівцем, його двоюрідним братом, вбивав дітей, сидів у в’язниці за зґвалтування, намагався угнати літак, писав «пасквілі» на радянську дійсність. Був вбитий у криївці біля якогось терикону. Ось стисло відповіді мешканців міста.

Зважаючи на це стає ясним, чому депутати проти Стуса.

Головне у всій цій історії те, що люди не знають, хто такий Василь Стус, ким він був, що робив, за що загинув. Горлівку важко назвати культурним центром сходу України. Це не Львів, не Київ і не Харків. Але тут живуть такі ж люди, українці, добрі, працелюбові, чесні й порядні. Київ і Львів міста модерні, але коли їх «модернували», то Донбас і зокрема Горлівку «модернізували». Це історично склалося і так є.

Хочеться задати питання: «А що зробила громадськість країни для того, щоб Горлівка узнала все про Стуса, про його талант, про його самопожертву заради тієї ж Горлівки, Донбасу й взагалі України. Про його творчий доробок, про страждання, про те, як йому хотіли присудити Нобелівську премію, а тому, що вона присуджується тільки живим, його вбили…?». Це запитання ми поставили по перше перед його побратимами, політв’язнями шістдесятниками, дисидентами, правозахисниками.

Відгук ми отримали одразу ж, миттєво.

Відомий публіцист, дослідник творчості і історії життя Стуса Василь Овсієнко дав телеграму на Донецьке Обласне Товариство ім.. Олекси Тихого : «Одразу приїду з лекціями про Стуса. Забезпечте аудиторію».

Я, Євген Шаповалов, голова товариства Тихого, звернувся до всіх горлівських громадських організацій, громад з пропозицією пана Василя. Відгукнулися Європейська партія (Петро Антип), Свобода (Ігор Славгородський). І з 20 по 22 вересня, три дні Василь Овсієнко прочитав одинадцять лекцій у школах Горлівки й інституті іноземних мов, гуртку юних журналістів, дав інтерв’ю міському телебаченню, радіо, масмедіа.

Плоди об’єднання політичних і громадських сил дали результат!

Діти й доросла частина присутніх на тих лекціях, слухаючи розповідь про Стуса людини, яка каралася поруч з ним, була його другом, неодноразово переривали лекцію оплесками, у очах деяких блищали сльози.

Василь Васильович Овсієнко сказав, що не йде розповідати про Стуса депутатам міської ради. Він йде до молоді, бо за нею майбутнє Горлівки, Донбасу, України.

Я зателефонував Василю Овсієнку, коли він вже їхав на потязі до Києва. Але наша розмова переривалася. Він сказав, що не може навіть постіль розібрати, бо до нього дзвонять десятки людей з Горлівки, з запитаннями по темі його лекцій. Дзвонять учні шкіл, студенти, люди похилого віку. Питання, каже, бувають такі складні, що навіть він не одразу знаходить, що відповісти. Горлівці цікавий Стус, люди, взнав хоч щось про нього, одразу прагнуть узнати ще більше, бо це геній, поет-від Бога.

Приїзд Овсієнка для Горлівки став променем у пітьмі невідомості й туману. Стають на думку слова вірша нашого донецького поета Юрія Доценка про Олексу Тихого:

 

Тихо довкіл Тихого Олекси –

Стомлена за день Дружківка спить,

Над Торця затуманілим плесом

Ніч, немов безпам’ятство стоїть…

За горою Їжівка заснула –

В бур’яні, немов у колючках…

Їй у сновидіння із минулого

Хоч колись з’являється земляк?

Спить Донбас, зомбований дурманом, –

Що йому якісь там Тихий, Стус,

Коли в регіоні отаманить

Кримінал, що – переодягнувсь…

 

Засинає важко Україна,

Погасивши свічку уночі –

Хоч на мить згадає свого сина,

Що навік на Байковім спочив?..

Тихо довкіл Тихого Олекси –

Все мовчить, немов у рот води…

Лиш верба плакуча, що над плесом,

Пам’ятником докору стоїть…

 

Але крига безпам’ятства згасає. І вже зараз на часі такий вірш Володимира Півня, члена ЄПУ зі Слов’янська. Вірш про Олексу Тихого, але дана ситуація цілком така, ж і щодо Стуса у Горлівці:

 

 

     ОЛЕКСІ ТИХОМУ

 

Йдемо, Олексо, ми. Йдемо

до тебе – крізь туманні ночі,

крізь розбрат, пітьму і блукання…

Дарма до Бога молитви,

сльозливі стогони-благання –

час все поставив по місцях.

І стало, зрештою, нам ясно:

той, ким керує ниций страх,

здобуде лише теплі ясла,

хомут довічний і батіг.

Не міг, Олексо, ти не міг

інакше думати й чинити,

із компромісами іти

до Храму сяйної Мети.

Чвалаємо повільно дуже

крізь плутанину й словоблуд,

болючі роздуми і труд;

не прямо, часом – манівцями.

Та, слава Богу – не спимо…

Йдемо, Олексо, ми! Йдемо!

 

                          Володимир Півень

 

 

 

 

 

Горлівці! Не дамо зомбувати себе туманом !

Йдемо!!!

 

Євген Шаповалов, Товаирство О. Тихого, Дружківка.

 

http://maidanua.org/2012/12/muzej-stusa-v-byblyoteke-ymeny-krupskoj/

 

А де ж та правда? А нема.

Бо ті, що розпинали Стуса,

Козацькі запустили вуса,

Навчились українських слів

І записались до хохлів.



Ю.Сегеда

 

П’ятого чи шостого травня (достеменно навіть не встановлено) 1984 року Олексу Тихого знайшли мертвим у післяопераційній палаті тюремної лікарні. Його покинули там після операції на шлунку. Були «майскіє празднікі», мабуть забули. Четвертого  вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса – у карцері, у цей самий день, роком пізніше. "Серце не витримало, з кожним може бути…" - передають слова табірного гебіста.

Цих людей було засуджено у минулому столітті, в часи «щасливого радянського життя», про яке нам зараз так красиво підспівують комуністи.. Вони нікого не вбили, не вдарили, навіть не штовхнули. Вони не вкрали, ні з кого не зняли шапки уночі, не обдурили, не ошукали. Вони казали правду, мали свої переконання, чисте сумління й талант і намагалися донести ту правду до свого народу. Ось за що саджали при наших дідах, панове комуністи. І терміни, які ті люди отримували були максимальні.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня цього 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років. Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі  побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас? У Конан Дойла розповідається про такий «дедуктивний» метод, коли одна людина стає на місце іншої, щоб начебто її очами подивитися на якусь ситуацію і збагнути, що б в тій ситуації робила б та інша людина. Давайте спробуємо подивитися на ситуацію, яка склалася у нас в країні очами Василя Стуса.

За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно…. ! Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі. Як би Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: «Політичної біжутерії не ношу!». Як відмовилися від нагороди побратими Стуса - Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не замітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави. Їх пенсії на порядок вище від пересічних українців. Прокурори, судді, держслужбовці середньої і вищої ланки, працівники МВС, СБУ (КДБ), військові, які вперто і затято протистояли руху України до незалежності, - мають всі соціальні блага від держави. Якщо робітник отримує пенсію в розмірі від тисячі до півтори, то герої радянського союзу і соцтруда бувшого СРСР, яких в Україні тисячі, отримують пенсію більше десяти тисяч. А є категорії, пенсія яких сягає сорока п’яти і навіть сімдесяти тисяч.

Яскравим і показовим прикладом таких перекосів, соціальної, моральної, етичної і політичної збоченості є, так званий, «феномен Віктора Медведчука». Саме на цій особі, як на прикладі, можна показати правдивість вищесказаного. Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. А регалій – не перелічити. Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини. В 90-х Дмитром Чоботом була видана книжка «Нарцис», в якій від докладно розповідає про темні боки біографії Медведчука. Але не будемо цього торкатися, це вже загальновідомі факти, цю людину українці слава Богу знають, і оцінка йому була дана восени 2012 року.

І ще, ось чому ми візьмемо саме приклад Медведчука. Існують маловідомі факти дій цієї людини. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. Тобто люди були по різні боки барикад.

У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четверта "посадка" поета Юрія Литвина – раніше він карався за "політику" у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр. Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, "будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства".

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв'язень 1973-1977, 1979-1988 рр.:  - У  ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий "допуск" до справ такого роду. Таким адвокатом і був у ті радянські часи Медведчук.

Із останнього слова підсудного Юрія Литвина: «Провокація, вчинена проти мене, - це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи "Гельсінкі", але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об'єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень "потерпілих", які безсоромно брехали на суді під опікою "Влади" і "Закону"... Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.».  Литвин дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.

Мабуть Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів і вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади «злочинця» Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міськсуду.

"Хроники текучих событий", які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке: «Медведчук на судіу Стуса  визнав, що всі "злочини", нібито вчинені його підзахисним, "заслуговують на покарання". Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, "виконував норму", а до того ж має низку хронічних захворювань».

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у  В. Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, про що він розпитував, що усугубляло становище підсудного.

Першого жовтня після заслухання свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат В.Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що „всі злочини Стуса заслуговують покарання". Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку. Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.

Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі - дружину поета, про це.



 

 

Після такого «захисту» Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус «небезпечного рецидивіста».  А Медведчук отримав гонорар з родичів підсудного за здійснення «захисту».

 

Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: "Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму "я"...

 

У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області: «Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захи­щатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “спра­ву”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професій­ний обов'язок — захищати, а не звинувачувати. Він пови­нен був заявити, що за статтею 62-ю не обов'язкова присут­ність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на поперед­ньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки висту­пив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї про­мови присвятив карабіну. У справі нема жодного до­казу щодо цього пункту, і він це знав.».  Тобто це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку  «перевірених» людей, які мали «допуск», а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ. Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії підпадає й Медведчук. На ці думки наводить і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.

«Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? - каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?". Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.

Пряма мова Медведчука: Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат".

"Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі і не знає, що це таке. Рішення по таких справах приймалися не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок" - стверджує В. Медведчук на своєму сайті.

Медведчук робе такі заяви, щоб обілити себе, бо не може не знати, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок. Наприклад у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був такий Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ. 1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.

Василь Овсієнко розповідає: «захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його «Останнє слово» і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко. Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема,  сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та «Останнє слово».

Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях.».

 

Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного. А тепер розповідати про те, що "я не міг" - низько й гидко.

І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну газету, кореспондент якої написав «темники Медведчука», замість «так звані темники Медведчука». Навіть у далекій Дружківці, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його «честь та гідність». А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, кивали, як кобила в спасіку, як кажуть у нас на Донеччині, прокурорам і суддям на судах наших героїв-українців?

 

Ще у далекі 20-ті роки славетний борець за самостійну Україну отаман Яків Гальчевский пояснював, чому вони масово йшли на смерть: «Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!». Олекса Тихий, Василь Стус, Юрій Литвин дійсно залишили по собі пам'ять, легенду. А що залишить після себе Медведчук?

 

Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких медведчуків і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – саме страшне, чим наділила нас комуністична чума. Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває. Це ми бачимо по підтримці на виборах партій і представників демократичних сил. Якщо на початку незалежності України такі настрої були стихійні, протестні, то зараз люди цілеспрямовано, усвідомлено роблять вибір.

 

На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у «малій зоні», зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства. У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина  привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі. Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки - вивезе з України всіх медведчуків.

 

 

 

       Василь СТУС

 

       Дозволь мені сьогодні близько шостої,

      Коли повечоріє надокола

      і транспорт задвигтить в годину пік –

      я раптом з туги, з затканого неба,

      із забуття, з безмежної розлуки,

      од довгої досади захмелілий,

      на Брест-Литовський упаду проспект,

      на ту Четверту Просіку зчужілу,

      де лиш глумливий гуркіт автостради

      мені повість, що серця лячне гупання

      б'є з рідною землею воднотон.

      З мурашника людського, із розлуки

      я вирву пам'ять днів перезабутих,

      що стали сном і журною явою,

      мов рани, геть затягнуті рубцем.

      Ти не перечиш, люба, не перечиш?

      О, не страхайся: між юрби людської

      я пропаду, розтану, загублюся,

      щоб ненароком лячний погляд твій

      мені ножем у серце не ввігнався.

      Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...

      Торкнусь крилом обпаленим, губами

      згорілими – або краєчком уст

      твоєї причаститися печалі.

      Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

      І вже, коли задуманим дівчатком,

      що перед цілим світом завинило

      дитинячою чистотою погляду

      і немічністю владної цноти,

      ти вийдеш неквапливо із трамваю

      і перейдеш дорогу, щоб пірнути

      в надзірних сосон кострубатий смерк, –

      тоді пірву я серце за тобою,

      обранившись на чагарях колючих,

      пильнуючи твій слід, котрий від краю

      душі моєї ліг на цілий світ.

      Піду в твій слід, мов здичавілий пес,

      ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

      свій сором, острах свій, свою образу,

      і радість, і жагу, і лютий біль...

      Я буду тільки тінню тіні,

      спаду з лиця, із досвіду, із літ,

      єдиним серця жилавим листочком

      котитимусь під вітром власних бур.

      ...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

      Натисла на дзвінок і легко так

      Важезну прочинила райську браму.

      Озвався син наш. Крикнути б. Але

      подати голосу не стало сили.

      ...Урвався сон. Гойдалась на стіні

      вздовж перетнута зашморгом дорога

      до мого двору. І колючий дріт,

      набряклий ніччю, бігав павуками

      по вимерзлій стіні. Глухий плафон

      розбовтував баланду ночі. Досвіт

      над частоколом висів. Деркучий

      дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

      нової днини твань...

      ...Померти на дорозі повертання

      занадто солодко, аби Господь

      нам не поклав у долі узголов'я.

 

 

 

 

      (Мордовія, 1976)