Український вірш на донецьких ляндшафтах

Ось, випадково натрапив на рецензію до збірки поезій мешканця Макіївки Олексія Чупи [ Українсько-російський словник], що надруковано у Донецьку накладом аж 52 примірника. Надаю уривок:

"Особисто я не втомлююсь дивуватися простому в своїй незбагненності фактові: самій лише появі подібних людей у донецьких ляндшафтах. Адже їх тут ніхто не сіє, ніхто не плекає і, поготів, не підтримує. Для таких людей у донецьких степах недостатньо кисню, як писав колись Григорій Кривда про поета Юрія Доценка, висловлюючи сподівання, що, можливо, хоча б цей талановитий поет не виїде, як нашіптує невблаганна традиція, до якогось Києва, Львова, Відня... Бо, направду, це є: найталановитіші мають звичку душе швидко залишати Донецьк. Зайве, мабуть, пояснювати, що ще більшою мірою це садистичне правило стосується україномовних людей Донеччини. Олексій Чупа, у недавньому минулому якого українське відділення місцевого філфаку, а в теперішньому - праця на металургійному заводі, виглядає поетом таким, що прийшов усерйоз і надовго. І це, безперечно, тішить. Бо має, нарешті, скластися хоч якась спадкоємність цього культурного простору, неприємна дискретність якого триває десятиліттями й уможливлює заяви (чого вартий лише проплачений патос М.Рябчука, Ю.Андруховича і В.Шкляра) про те, що Донецьк не є українським містом. Якщо він направду не є українським, то чому тоді перші україномовні вірші Володимира Сосюри побачили світ у м. Бахмуті (теперішній Артемівськ на Донеччині)? І чому в ті хвилини, коли Сосюра відчував себе живою людиною, то неодмінно апелював і думкою, і почуттями до цього краю? Звертаючись, між іншим, саме до Донеччини, а не до безлико-абстрактно-індустріяльного Донбасу. І чому тоді саме Донецьк подарував Україні її найбільшого поета в другій половині ХХ століття? Мова, звісно, про Василя Стуса... І найбільшого сучасного літературознавця також, мова про Івана Дзюбу. Не говорячи вже про «менших» або і зовсім невідомих у столичних коридорах, О.Тихого, С.Цетляка, Л.Талалая, В.Діброву... Можна також згадати і єдиного притомного сучасного драматурга, Олексія Росича, якого Київ, у готовому до вживання вигляді, отримав так само з Донецька. Луганщина спромоглась на І.Світличного, В.Голобородька, В.Старуна, С.Жадана. Чи направду це так уже й мало, - у порівнянні, приміром, із Сумами, Запоріжжям, Сімферополем, Херсоном, або тим же столичним Києвом (який, окрім Євгенії Кононенко та давнішого Григорія Чупринки (село Оглав (нині - Гоголів), Броварського р-ну), взагалі не дав українській літературі жодного іншого українського письменника)? Як на мене, доволі щедрі дарунки отримала українська культура від донецького краю, аби бути аж настільки хворобливо-невдячною у мікрофонному кумканні її ерзац-речників".

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/11/29/121957.html

До переліку наших поетів, додам бахмутського поета 19-го сторіччя Миколи Чернявського. Ось його акровірш: 

У всіх людей одна святиня:
Куди не глянь, де не спитай, -
Рідніша їм своя пустиня,
Аніж зелений в чужині рай –
Їм красить все їх рідний край.
Нема без кореня рослини,
А нас, людей, без Батьківщини.

Та ще народженого у Іванопіллі, працювавшего у Часів Ярі та Артемівську сучасного класика Юрія Ряста, з яким я зараз шукаю зустрічи:

Спить Україна під Чумацьким Возом,

Віками спить, неначе  під наркозом,

Останні чоботи знімає з неї тать...

Небога спить – їй  сниться благодать...