Клавка не пробачила, і ми не пробачимо

Нарешті прочитала “Клавку” М.Гримич, яку письменниця презентувала нам, костянтинівцям, восени минулого року. Сказати, що була в захваті, - нічого не сказати. Уявляю, який шалений творчій потік ніс саму пані Марину, коли вона створювала “Клавку” на основі сухих архівних документів про події, давно забуті або мало відомі у суспільстві. Про те, як після “победной” війни з гітлерівською германію сталінський режим, що правив на теренах України, намагався також переможно знищити українську культуру, зокрема — українську літературу, яка ну аж ніяк не вписувалася у найжорстокіші рамки “соцреалізму”. Здавалося б, ну до чого ці запилюжені події нам, сьогоднішнім, прилиплим або до “ящіка”, або до інтернету, потопаючим у потоці сьогоднішніх запеклих новин? Але...

Коли за справу береться творча людина, така як Марина Гримич, відбувається диво. Запилене минуле оживає через живих героїв, і ти з головою пірнаєш у його атмосферу, ти стаєш свідком тих подій.

А вони починають здобувати воістину трагічний відтінок: українську культуру “ламають через коліно”, насилуючи душі та волю її носіїв. Серцеві же переживання головної героїні, яка в цей драматичний час опинилась у своєрідному любовному трикутнику, містична складова того, що відбувається і що стоїть за її вибором, лише підсилюють “крещендо” основних подій.

Останній, фінальний акорд роману як би не пов’язаний з тим, що відбувалося напередодні у Спілки письменників на разгромном пленумі під ЦКовскім натиском. Але — то реальний звірячий вищир соцреализму “во всей его красе”. Клавка стає свідком фіналу нічної таємної зачистки держави від сотень "самоварів". Так після війни в народі беззлобно іменували тих, хто втратив на ній руки-ноги і пересувався на саморобних дерев'яних візках. Тих, у яких сьогодні в окупованому Донецьку, та й не в ньому одному 9 травня прийнято згадувати прислів'ям "диды воевали". І ти бачиш разом з Клавкою як люди в погонах кидають "самоварів" із автозаків у товарняки, забивають їх до відмови... Чуєш виття, крики калік...

А сьогодні слідом за Клавкою мільйони українців кричать:

- НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!!!

З нетерпінням чекаю продовження роману, пані Марина. І особисто дякую за чарівну “Ажнабію...”, яка навіяла спогади про мій улюблений Туніс, у якому я бувала у довоєнні роки багато раз...

Галина Разпутько, газета “Провінція”.