Така вона Дзвінка

Дещо запізнилася, бо «шмонали на блокпостах» (ми раді, що наші захисники бдять), але Вона таки з’явилася. І ми ловили її своїм новим фотиком. І це було не просто.

Бо те, що Дзвенислава Валентинівна Матіяш одна з перспективніших з сучасних письменників України («продовжує наративну традицію Іздрика і Прохаська, найкращий український стиліст, притаманний католицький містицизм, аскетична чутливість, молитовна піднесеність …») було не головне. Вона творець і це було зразу зрозуміле, бо  зустріч з нею була її творчістю, як і робити з неї світлини.

Слава Богу, що співробітники нашій Центральній бібліотеці здогадалися запросити дітей ( школа №3-5-й клас, №13-4-й клас), бо що могли говорити дорослі, коли ніхто її не читав!? Навіть частки нашої літературної еліти, що були присутні (такі, як поетеса Надія Штанько). А діти напрочуд були відкриті та зацікавлені. Головне, не зважаючи на те, що Дзвінка говорила тихо, без мікрофону – вони слухали.

Вона, грасуючи, взяла з місту в кар’єр: «…Але чекання теж дуже цікава річ. Це так саме частина літератури. Тому, що письменники так саме терпляче чекають на сюжети і на зустрічі з читачами. Зустрічі – це життя книги після того, як вона написана та видана…».

Остання книга написана за 3 тижні, для неї це рекорд, якого б вона не хотіла повторити. Це казка з елементами фантастики і антиутопії «День сніговика», що була написана під час майдану, з 25 січня. Бо книги для неї – частина щоденника. Коли не пише в нього, пише в книгу. І вона коротенько розповіла – про що ця книга (тирана перемагає хлопчик та дівчинка з бабусею).

Ми взяли цю книгу з її автографом для Центра переселенців – приходьте, але перші в черзі переселенці.

«Я бачу, що тут юна аудиторія. Але я зрозуміла, що з вами зараз можна, нічого не приховуючи, говорити серйозні речі, як з вашими татами, дідусями. Ніякого розподілу. Деякі речі для старших і менших завжди однакові. І життя і смерть саме так і є…».

«Задавайте питання різні, яку і маю тварину, та інші, але не  дивуйтесь, якщо моя відповідь може буде зрозуміла через пів року…».

А знаєте, яке було перше запитання дітей – «Як Вас зовуть?». Бо ж не представилася і дітей не задавиш імперативами та авторітетами.

А далі пішла про маму, яка вибрала ім’я Дзвеніслава зі словника древньоруських імен, як називали чернігівську княжну. А мама, сама вінничанка, коли закінчила 8 класів переїхали в Дебальцево, де працювала штукатуром та закінчила вечірню школу. Поступала в Донецький педуніверсітет на вчителя української мови і літератури, але не поступила. Тобто сама Дзвінка могла бути зараз там, якщо б мама не зробила мужній поступок - наступного літа поступила в Київський педуніверсітет, де знайшла її батька. «А може й би не жила, бо не знаю, як би розгорталися далі всі події…», - задумалася письменниця, розкручуючи, мабуть, в голові сюжет нової книги.    

Мама дуже любила поезію Василя Стуса і вже приїхавши до Києва, познайомившись с дисидентським середовищем, вона на декількох вечірніх поседєлках зустрічалася з поетом: «Вона сказала, що це була рідка людина, очі якої зразу вражають…». З нього хотілося робити скульптуру.

Як і з самої неї.

Більш розгорнуту інфорамцію читайте в газеті.

До речі,  вона почала активно читати з 4 років і до 7 прочитала дуже багато книг.

Як і Стус - до 8 років вже знав "Кобзаря".