В середу у "Папі Ігорелло" трапилося дещо

Cпочатку все було спокійно та звичайно. Взяли пивасику. Раптом в кінці  залу з’являється енергійна особа з гітарою. Декілька вступних слів… Удар по струнах! Чіткий шквал звуку висікає світло. Вибухом лунає пісня – «Бути собою», за нею інші... З перших акордів стає зрозуміло – зараз відбувається подія. Лине справжня емоція. Чітке і виразне слово. Все навколо відразу перемикається на інший, небуденний лад. Увесь стрій речей бринить й підіграє. Мимоволі постає струнка цілість сприйняття. Ріже й пульсує сплесками ломаних акордів гітарний сполах за сполохом. Голос надає стрункої  ходи римам. Ефект чудесної несподіванки. Ось тепер ми знайомі, Олеже  Сухарєв! От вам звичайнісіньке диво, шановне зібрання! 

Це вже потім я, на додачу, дізнався, що нам усім у цьому кафе дуже пощастило почути концерт, сказати б, «нахаляву». За що окрема подяка! Вже потім я дізнався, що костянтинівський захід навіть проходив в рамках акустичного туру Україною і що соліст гурту "Самі Свої" вже концертував минулими днями у Полтаві, Сумах, Харкові, Краматорську. Це вже потому мені на думку спало, що цю музику можна умовно віднести за стилем до фолк-рок-бард-гранжу і що деякі пісні, яких, до речі, Олег співав практично 2 години, дещо нагадують мені акустичні сольні альбоми Едді Веддера із Pearl Jam’ а. Однак це не має значення. Зрештою, про якість чогось справжнього думається завжди постфактум.

Звичайно, спало на згадку й про мову, традиції тощо. Про те, що будь-який український витвір приречений бути політичним памфлетом, бо він власне український. Подумалось мені навіть, що пісенна поетика Олега, волелюбна селянська у своєму підґрунті, дещо дисонує з донбасівським індустріальним простором, в якому народна архаїка переродилася у міську, умовно кажучи, «шансонову» естетику місць позбавлення волі. Думалось про маргінальність культури як такої й, зокрема, рок музики, що, на мій погляд, має надихати не так загадковою енергетикою душі (Олег Скрипка), як наявністю в ній дійсно живого поетичного слова. Чого годі сподіватися від, так званої, «форматної» музики. Там, де є поезія є й справжня здорова енергетика, бо є сенс, а де спалахує лишень несвідоме шаманство, там руїна й отупіння.

Новий приятель газети "Провінція" (сам динозавр) біля Клебан-Бикських динозаврів.

Коротше кажучи, було багато думок і вражень, а це велика зараз розкіш і радість. Спротив несвободі, даруйте на пафосному слові,  – не постає з вивільнення емоцій та почуттів, він не є у сваволі, – він у спроможності й натхненні творити змістовне, «возити» оту саму «глину» (пісня «Привіз глину») для домівки, в якій обов’язково оселиться буття. Саме це надихає й дає сили «бути собою».

Тож, вочевидь, замислений як музична розвідка, акустичний тур Олега Сухарєва обернувся, як на мене, розкішним подарунком, навіть для тих, хто цього ще наразі не збагнув.  

Відео буде завтра