Серед виявлених захворілих на COVID-19 є й Тетяна з Бахмуту, яка нещодавно одужала від коронавірусної хвороби. До свого зараження вона вважала, що уряд та журналісти “нагнітають ситуацію”. Вона не хоче привертати до себе зайвої уваги, адже працює в медицині. Тому на умовах анонімності розповіла про свій досвід у якості пацієнта. Далі її розповідь від першої особи.
ЗАРАЖЕННЯ
Як кажуть, якби знав, де впадеш, соломки підстелив би. Всі ми ходимо по супермаркетах, хоч і в масках та рукавичках, ми не знаємо, хто поруч з нами. Тому я з впевненістю не можу сказати, де саме заразилася. На роботі в мене, звісно, були контакти з хворими на COVID-19, але побоювань заразитися не було. У нас були засоби захисту — маски, рукавички — все це ми вдягали. Ми завжди вдягаємось, на нас завжди маски, рукавички: маски ми міняємо кожної години, рукавички обробляємо після кожного хворого. Щитки, окуляри — все це в нас є. Але тоді ми не знали, що той пацієнт був ПЛР-позитивним, ми дізналися про це пізніше. Після того як в нього виявили коронавірус, нас всіх обстежили: взяли ПЛР-мазки в той же день. І на другий день по мені прийшов позитивний результат.
ХВОРОБА
Коли мені повідомили про мій статус, я була вдома. А потім мене госпіталізували в інфекційне відділення. Паніки не було. І питання “чому я?” теж не виникало. Просто так вийшло, лікуватись треба. Одразу були переживання за свою родину, тому що я з ними всіма контактувала. У мене спитали з ким я контактувала, я назвала своїх рідних. Більше я ні з ким не контактувала. Ну, звісно, на роботі. Я рахувала своїх контактних від того моменту, як у мене взяли ПЛР — це було троє людей (літні батьки та малолітня дитина). Їх теж наступного дня обстежили, прийшли негативні результати, тоді я зітхнула з полегшенням.
З симптомів — після здачі ПЛР-тесту у мене піднялась температура до 37,2, але за пару годин вона стала нормальною. За себе в той момент я сильно не переживала — знала, що в надійних руках. Мої колеги мене дуже підтримали, дуже допомогли. Я вдячна їм за те, що вони не кинули мене у важкий час.
ЛІКУВАННЯ
В день госпіталізації температура так само трохи піднялась та нормалізувалась. Високої температури у мене не було. Кашлю в мене не було, мокротиння почало відходити лише після початку лікування. Дихання було нормальне. Тобто перебіг у мене був легкий.
Я приймала противірусні препарати (інгаляції з лаферобіоном), антибіотики, муколітики. Ще мені кололи препарати, які розріджують кров.
Наскільки я знаю, це тому, що утворюються тромби, тому такі препарати розріджують кров та не дають їм утворюватись. Плаквеніл теж був, він у таблетках. Ніяких змін, побічних ефектів від нього я не відчувала. Інфузій у мене було лише 100 мл на день, а решта — внутрішньовенні уколи.
У відділенні є апарати штучної вентиляції легенів, апарати Боброва (коли кисень подається через маску), кисневі концентратори. Лікарі, як в будь-якому відділенні, тримали мене в курсі лікування, майже кожного дня призначали аналізи. Більшість ліжок там порожні, і хочеться, щоб вони такими залишались завжди.
КТ була обов’язковою. Першу КТ мені зробили в день госпіталізації. Я не бачила своїх знімків, як це виглядало, але мені говорили, що там було декілька затемнених точок. Друга КТ була з позитивною динамікою.
Ця хвороба дійсно розвивається по-різному. Перебіг залежить від супутніх захворювань і від віку — вважаю, це досить важливо. У іншого пацієнта, який теж лікувався одночасно зі мною, перебіг був дещо тяжчий, а температура вищою. Можливо це тому, що після позитивного ПЛР-тесту він отримував лікування вдома, а мене одразу госпіталізували. Вважаю, дуже важливо вчасно почати лікування, кожна хвилина на рахунку. У мене це все було вчасно, тому я “відбулася легким переляком”.
Я не витратила жодної гривні, лікарня повністю забезпечила всіма препаратами. Там я перебувала 11 днів. За 5 днів після госпіталізації у мене взяли перший під час одуження ПЛР-мазок і другий — на 8-й день. Обидва були негативні, тому наприкінці травня мене виписали додому. Ще 10 днів я лікувалася у сімейного лікаря. Тобто я була на лікарняному 22 дні.
У відділенні годують, три рази на день — сніданок, обід та вечеря, але це макарони, суп та каша. Наїстись можна, але імунітет послаблений, і треба харчуватись посилено, більше вітамінів — фруктів, ягід, овочів. Передачі ззовні, звісно, дозволені, але у відділення нікого не пропускають. Є віконечко, туди приносять продукти. Співробітники, які знаходяться в цьому відділенні, їх забирають та приносять. Тобто є однобічний зв’язок з зовнішнім світом: рідних до тебе не пропускають, але продукти вони передавати можуть.
Фізично втекти звідти ти можеш, але думок таких не має бути. Ти маєш думати не тільки про себе. У мене теж виникали такі думки, тому що сидіти в чотирьох стінах — це дуже тяжко. Але треба думати про інших, можеш когось ще заразити — нащо воно потрібно, такий гріх на душу брати. З рідними підтримувала зв’язок через дзвінки та відеодзвінки. Проводила час, передивляючись фільми, розгадувала кросворди, читала книги— тож 10 днів там пробігли дуже швидко.
ЛЮДИ
Про те, що я захворіла, знали мої колеги та родичі. Кому треба, тим сказала. Мені співчували. Ніхто не відвернувся, навпаки — всі підтримували. Мої співробітники дуже сильно мене підтримували, і жодного разу не дорікнули в чомусь. Ніяких недобрих слів або поглядів я не помітила. Вони передавали мені харчі весь час, кожного дня. Я дуже-дуже вдячна їм. В цій ситуації може опинитися кожний, від цього ніхто не застрахований. І вони всі це чудово розуміють. Якщо на моєму місці був би хтось інший, я б теж не залишила у важкий час, теж би допомагала.
ПІСЛЯ ВИПИСКИ
З наслідків хвороби у мене — зміни в легенях, але вони оборотні. У мене на КТ є якісь затемнення, але вони невеликі, і їх небагато. Я не опускаю руки.
Після мого одужання минув тиждень, і на цей момент я почуваюся задовільно. Тепер я дуже боюся заразитись знову. Я відчула це. Я відбулася “легким переляком”. Але деякі ж люди й помирають. На 100% ніхто не знає чи є в мене імунітет чи ні, тому що хвороба нова, не вивчена. Мій спосіб життя не змінився: в людних місцях я буваю мало — це лише ринок та супермаркет. Там я постійно в респіраторі, в сумці — антисептик для рук.
Людям, які скептично до цього ставляться, я нічого сказати не можу. Вони, як і я раніше, не зрозуміють, поки самі з цим не зіштовхнуться. Це може дуже сумно закінчитись, тому краще захистити себе, своїх близьких. Це дійсно є, і це дуже серйозно.
Щодо послаблень карантину, треба бути пильними, захищати самих себе, по-іншому — ніяк. Це дійсно страшно. От у Слов’янську спалах добрячий. Мені здається, оці послаблення, — в цей момент ці спалахи й можуть відбуватися, я так вважаю. А як воно буде, не знаю. Дай боже, щоб їх взагалі не було. Вважаю, розслаблятися не варто, тому що ніхто не знає що буде. Може бути все що завгодно.
Записала Наталя Жукова, “Вільне радіо”.
