«Володимир Винниченко, Голова уряду УНР був одним з тих, хто святкував Новий рік в українському клубі на Володимирській вулиці. Там зібралася переважно стара українська інтелігенція Києва. Коли годинник пробив дванадцять ударів, очі усіх присутніх повернулися до прем’єр-міністра, сподіваючись почути від нього новорічні привітання. Винниченко сидів мовчки. На прохання старшини клубу виступити – рішуче відмовився, мовляв, дуже стомився.
Відбувалося це під час війни радянської Росії проти УНР. Більшовицькі війська окупували Харків, Полтаву, Чернігів, розгорнули наступ на Київ. Найкоротшою дорогою до Києва був залізничний шлях Гомель-Бахмач. Вмовили Микиту Шаповала, міністра пошти і телеграфу. Той встав із словами:
— От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті, і не думаєте, і не гадаєте того, що цей перший рік, може бути і останнім. Я, як міністр пошти і телеграфу, що має найпевніші і найостанніші відомості, певний, що Україні зосталося жити, може, не більше двох тижнів».
Саме так описував першу новорічну ніч 1918 року в Українській Народній Республіці Євген Чикаленко, меценат української культури і співвидавець газети "Нова Рада".
Теоретично для захисту молодої української державності можливо було виставити значні збройні сили. Третина всього російського війська у 1917 році, а це 4 млн. вояків, складали українці. Патріоти України стихійно створювали військові фронтові ради, клуби, громади. Розпочалася і повним ходом йшла українізація армії.
Українізовано було 16 дивізій старої царської армії. Потужні військові з’їзди, зростаюча кількість українських дивізій… Навіть деякі військові професіонали найвищого рангу та кваліфікації почали підтримувати Центральну Раду УНР, наприклад, командир українізованого кінного корпусу генерал Павло Скоропадський.
На жаль до таких союзників, як Скоропадський лідери УЦР відносилися з недовірою, а їх боєздатні військові частини таких соціалістичних провідників України, як Грушевський, Порш чи Винниченко лякали не на жарт.
Зокрема Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам… треба, а знищення всяких постійних армій».
Пам‘ятаєте, комічних персонажів Равшана та Джамшута? Їх «логіка дурня»: «Навіщо ставити батарею опалювання у кімнаті, якщо можна її поставити за вікном на вулиці? Якщо там буде тепло, то і в квартирі буде тепло також». Логіка Винниченка: «Нащо нам створювати свою армію, якщо у наших програмових засадничих документах написано, що армію краще замінити добровільною міліцією? Зробимо так, а потім всі країни-сусіди так зроблять і буде щастя на землі, і ніякого мілітаризму».
І ось наслідок: 16 українських дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Найбільш боєздатні частини демобілізувались. Наприклад, той же корпус Скоропадського, чи Синьожупанна дивізія, яку німці сформували з українських військовополонених.
Синьожупанники вчасно прибули до Києва. Київ – місто-фортеця. Вільних казарм вистачає. Але свідому українську частину, яка пройшла антиросійський вишкіл у Німеччині і прибула захищати українську незалежність, спочатку підселяють до монахів у нестерпні побутові умови. А після цього вояків розпускають по домівках.
Коли до Грушевського прийшли україноцентричні православні священики з пропозицією відновлення незалежної від Москви Церкви, то історик відповів: «Обійдемося без попів». Як історик, Грушевський фігура поважна, але як політик, як державотворець…
А коли більшовицька армія посунула на Україну, то для захисту Києва залишилося лише 3 тисячі українського війська. Насправді у Києві було 20 тисяч вояків. Але вони були разагітовані більшовицькими агітаторами, та втратили всяку боєздатність.
26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про “створення армії УНР на засадах добровільності та оплати”. Київ був переповнений офіцерами колишньої царської армії. Вони сиділи по домівках і насміхалися над анархією, що панувала в київському гарнізоні. Організуй цю офіцерську масу, але українська влада зробити це не змогла. Коли червоні банди Муравйова захоплять Київ, то для колишніх царських офіцерів утворять «криваву баню». Кілька тисяч жертв пожалкують що не взяли в руки зброю…
Тоді ж, у грудні 1917 р. “для охорони кордону України від нападів з півночі невеликих большевицьких загонів” з Києва було направлено до Бахмача 1-шу та 2-гу сотні (старші курси) Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням начальника школи сотника Дем’яна Носенка. Пізніше до Бахмуту прибули ще дві сотні тієї ж юнацької школи. “До них був приділений саморобний бронепоїзд сотника Лощенка з гарматою і двома кулеметами. З Бахмача Д.Носенко висилав розвідчі команди в напрямках на Ворожбу, Гомель і Хутір Михайлівський, які розбивали большевицькі загони та утримували лад на залізниці”. Проте керманичі УНР розуміли, що оборону юнкера здатні будуть втримати недовго.
Обороняти Українську Державність кілька тижнів змушена була під Бахмачем військова молодь. Але вона мала хоч якийсь військовий вишкіл. та ніхто не пояснив, як на допомогу юнкерам під Крути була кинута українська молодь, яка навчалася у Києві: студенти університету ім. Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти. Молодь, яка не мала жодної бойової підготовки.
Військова політика УНР, як бачимо, була далекою навіть від тогочасних вимог. І справа не тільки у нерішучості й млявості керманичів, їхньому побоюванні мілітаризму, це не вся правда. Справа ще і у великій стомленості солдатських мас, небажанні служити якійсь химерній, з їхньої точки зору, звичайно, українській ідеї, коли більшовики пропонували землю задарма і обіцяли припинити війну та принагідно вирішити всі наболілі соціальні проблеми в інтересах трудящих. У цьому контексті викликає інтерес спостереження одного з відомих українських воєначальників, на той час командира Гайдамацького імені Костя Гордієнка полку В.Петріва, яке він зробив на станції Київ-ІІ у період збройної боротьби уже в самому Києві. Агітатори з робітників залізничних майстерень виступають перед гайдамаками, прагнучи перетягти їх на бік більшовиків. “Ведуться гарячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціяльними твердженнями робітників майстерень, — зауважує командир гордієнківців, — істнує глибоке розходження в національному питанню: ... ні один з агітаторів не володіє хоч так-сяк українською мовою, не визначає зовсім самого навіть існування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, долітає з міста, лише боротьбою “буржуазної Центральної Ради з революційним пролетаріатом”. Такі мітинги виникали повсюдно і там, де не утворювалося відпорне ядро переконаних українців, зазвичай гору брали більшовики.
Тож не будемо звинувачувати в усьому керівників УЦР. Роки визвольних змагань 1917 – 1921 років стали часом націєтворіння. І український народ лише в кривавій боротьбі ставав нацією. І провідники нації самі ще повинні були пройти шлях від партійного ватажка до державного діяча. Петлюра та Скоропадський часів екзилу, це люди, які засвоїли криваві уроки української національної революції. Бпндера, Мельник та Коновалець зробили це теж.
Бій під Крутами розпочався вранці 29 січня і продовжувався до вечора: став стихати десь о 7-ій годині, коли стемніло. Нападали більшовицькі війська, які рвалися до Києва, українці відбили декілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат. Під натиском переважаючих сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, котрий чекав у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони відправилися до Києва, і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С.Петлюри. А.Гончаренко відзначив у своїх спогадах, що на станції Бровари передав “релятивний звіт” про бій С.Петлюрі в присутності начальника штабу О.Удовиченка. Цей документ не пощастило виявити. Особливої трагічності бою під Крутами надала одна обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи у сутінках, заблукала і потрапила у полон. 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Жорстокість Муравйова лякала навіть своїх: “На ст. Крути було захоплено в полон біля 20 гайдамаків, серед яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати самим безпардонним способом. Був обурливий випадок, коли один юнак втік від цього місця, але його наздогнали, привели на попереднє місце в одній білизні і розстріляли. Це відбулося у поїзді, яким командував Єгоров. Все-таки вважаю, що це було наслідком наказів Муравйова, який казав дуже часто, що треба розправлятися безпощадно”.
Загальні втрати українського війська під Крутами склали до 250 вояків і 10 старшин, але треба відзначити, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. З них найбільші втрати (понад 70 чоловік) понесла Студентська сотня: 27 розстріляних, 10–12 вбитих у бою, 35–40 поранених.
Під час бою під Крутами в Києві палахнуло більшовицьке повстання на «Арсеналі». Поразка київських більшовиків показала, що встановлення в Україні влади рад не можна вважати перемогою місцевого більшовизму. За образним виразом М.Муравйова, соціалістичну революцію в Україну революційні війська з Росії принесли "на вістрях своїх багетів".
Чого не було, то цинізму. В бій за Україну пішла молода еліта українського суспільства. Ці герої вже стали нацією. Вони показали, як керманичам УНР, так і всьому народові, що прийшов час захищати батьківщину зі зброєю в руках. Потім це повториться у жертовності воїнів УПА, у жертовності бійців добровольчих батальйонів 2014 року.
Ось біографія Володимира Шульгина, який у неповних 24 роки загинув у бою під Крутами. Сам студентський діяч, він був сином відомого історика Якова Шульгина, та рідним братом Олександра, одного з керівників українського уряду, Генерального секретаря міжнаціональних справ УНР. Володимир - організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві, заснованої 1913 року. Член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини в 1917 році. З 3 жовтня 1917 року був призначений на посаду діловода Адміністративно-Політичного відділу Генерального Секретарства внутрішніх справ.
У маловідомого, на жаль, для широкого українського загалу українського історика Лисяка-Рудницького є мудре положення:
«1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі». Це треба розуміти. Була революція російська зі своєю логікою, а були революції «пригноблених націй»: фінська, польська, українська, естонська, грузинська і т.д. на безкрайніх теренах зруйнованої російської імперії. І алгоритм діяльності російської революції нам тепер відомий. Підкорити собі імперський центр, а потім понести «гібридну війну» знов підкорюючи національні окраїни.
І.Бредіхін
