«Наші увійшли у Костянтинівку на конях, підводах, собаках, верблюді…»

Але треба розуміти, що головні події цієї надзвичайно цікавої праці проходять у Костянтинівці. Бо як раз тут мешкала родина Суярко, народилася Олександра та була свідком голодомору, репресій, років окупації, післявоєнного лиха. На думку тих, хто вже ознайомився зі спогадами, — такого про наше місто надруковано ще не було. На наш погляд, буде дуже вчасно напередодні Дня звільнення Костянтинівки від фашистів ознайомити читачів з уривками зі спогадів, які мають відношення як раз до тих самих днів. Бо це ще залишається для нас білими плямами історії.

Ми зв’язалися з Олександрою Василівною, яка зараз мешкає у Харкові, та отримали від неї дозвіл на публікацію. Вона пообіцяла надати примірники спогадів для міського краєзнавчого музею та бібліотеки.

Нас часто бомбили свої ж війська, і бомби зазвичай влучали не у військові німецькі об’єкти, а у будинки городян. Спали ми дуже чутко — тільки десь далеко чути гудіння літаків, ми вже мерщій стрибали з ліжка і з мамою ховалися під нього. Панцирна сітка, як ми вважали, могла би врятувати навіть у разі, якщо дах будинку впаде. А ось тітка Оля і Сергій не хотіли ховатися й іноді глузували з нас.

Під час бомбардування траплялися випадки, які ніяк не можна було пояснити. Одного разу мати, я, брат й іще маленький сусідський хлопчик йшли по вулиці. Раптом з’явився радянський літак ПО-2 «кукурудзяник» з червоними зірками на крилах. Було добре видно пілота у великих окулярах. Не встигли ми зрадіти «своєму», як літак пішов на нас в атаку, поливаючи землю з кулемета. На щастя нам усім вдалося добігти до паркана і впасти, щосили приникнувши до землі. Це нас і врятувало. А літак, зробивши «свою справу», набрав висоту та полетів на схід геть від Костянтинівки.

У 1943 році, коли радянські танкові частини глибоко врізалися у розташування німецьких військ, наші танкісти з’явилися на околиці Костянтинівки. Німецьке командування кинуло проти них великі додаткові сили і до Костянтинівки прибуло декілька нових німецьких частин. Щойно, після того, як офіцер, який ледь не вбив брата і кішку, поїхав і ми повернулися на свою житлову площу, як до нас знову поселилися німецькі солдати. Вони прийшли пізно ввечері і зайняли кімнату, загнавши нас чотирьох у кухню, де було тільки одне ліжко. Пам’ятаю, як німці взяли наше корито, м’ясорубку, притягли тушу теляти, оббілували її, і м’ясо перемололи на м’ясорубці. Склали його у корито, задобрили спеціями, посолили і почали їсти сирий фарш, запиваючи шнапсом. Для нас це було досить незвично! Наївшись і напившись, один із солдатів зайшов до нас у кухню і почав звеличувати свою націю, доводячи, що вони «юбер аллес» (вище за всіх). Мені це набридло і я, як могла (у школі я непогано вивчала німецьку мову), на його філософію відповіла своєю — ті нації, що поневолюють наші. з часом самі занепадають, або й гинуть.

Німець розлютився і почав кричати мені в обличчя: «Партизан! Партизан!», і навіть за пістолет хапався, мати й тітка страшенно перелякалися і почали мене лаяти. Це його трохи заспокоїло. А ми, як кошенята, притулившись одне до одного на ліжку, просиділи всю ніч. Вранці німці поїхали геть, залишивши після себе на столі шприци та якісь розбиті ампули. Мабуть, вони були наркоманами.

Але були й інші німці. Сергій познайомився з солдатом, який приходив до нас і вітався: «Рот фронт!» Казав, що в нього двоє дітей, і він не хоче війни: «Нікс кріг». Цей німець іноді приносив нам хліб, а колись навіть плитку шоколаду. Сергій відмовлявся брати гостинці, але солдат клав їх на стіл і йшов.

Олександра Суярко.

Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.

Продовження у наступному числі газети.