Україна піднімається з колін еволюційно. Кожна людина потихесеньку, власним розумом підходить до відповіді на питання: «Що воно для мене — Вітчизна?» Може й тому ще важкодонести до багатьох людей цікаві моменти української історії та літератури.
Важко зрозуміти чому, але твори Василя Гайворонського ще ніяк не можуть достукатися до розуму, душ його земляків, перш за все тих, які мешкають на березі Торця. Ми вже й читання проводили із залученням фахівців з Донецька, Луганська, Слов’янська, тих, що багато років працюють над вивченням та розповсюдженням творчості письменника; випускали передачі по радіо та телебаченню, друкували матеріали в пресі. Спадщина письменника включена до хрестоматії літератури рідного краю, але люди (перш за все вчителі) досі не зацікавилися цією значною для українського мистецтва фігурою.
У цій статті я хочу розкрити «таємницю» лише одного оповідання В. Гайворонського — «А світ такий гарний». На жаль, щоб прочитати його в книжковому форматі, треба їхати в бібліотеку ім. Н. Крупської до Донецька чи до бібліотеки Слов’янського педагогічного університету. Але в нас (редакція «Провінції») є комп’ютерні копії твору, тому, будь ласка, приходьте з флешкою, отримуйте.
Написане в 60‑ті роки на іншій половинці земної кулі — у Філадельфії — оповідання з перших фраз бентежить костянтинівця неймовірними прямими географічними попаданнями. Хлопець Андрій ходить гуляти, рибалити (навіть сомів), зустрічатися з нареченою Настею на річку Торець, поряд залізниця, на сході — велике промислове місто (мабуть, Костянтинівка). Герої твору їздять до наступної зупинки Дружковки, до Мариюполя (саме так, а ще «клюб», «пролетаріят» та ін. слова, які, на думку фахівців, тут уживаються як так званий харківський правопис, який і нині функціонує одночасно з правописом чинним), їздять лікуватися до Харківа на Сабурову дачу (відома психіатрична лікарня), відпочивати до слов’янського курорту на солоні озера.
Ось майстерно змальований уривок зі спогадів про Славкурорт (Василь Гайворонський перед війною там мешкав та працював вантажником): «Кмiтливi мешканцi Слов’янська не тiльки побудували на березi солоного озера курорт, щоб виганяти зi своiх кiсток ревматизм, але й збагнули, що природнi обставини курорту допомагають позбутися ще однiєi хвороби, i то бiльш дошкульної (душевної — ред.)... Кожного дня, особливо в недiлi, спецiальний потяг щогодинно привозить з мiста до курорту повнiсенькi вагони пасажирiв i висипає їх на станцiйну платформу, мов горох iз мiрок... серед пасажирiв, що виходять із вагонів, побачиш юнаків і юначок із замріяними очами і засмоктаними коханнями cерцями, побачиш мовчазні й насуплені подружжя з роз’ятреними сваркою печінками, побачиш самотню постать кандидата на самогубця, що не може зважитись накласти на себе руки, побачиш розтратника державних грошей, що чекає на ревізію, побачиш задуману постать людини, що передчуває свій арешт, але не знає, коли і за що ii заберуть; навiть побачиш дiдуся й бабусю стареньких, яким би хотілося відчути себе молодими…» Читаючи ці рядки, мимоволі пригадуєш сучасність, і думаєш, що прийде літо, і ти сам майнеш на той славнозвісний курорт, бо ж це зовсім поруч, і, як пише автор, «матiнка-природа нікого не підводить, треба лише покірно довіритись їй, як сліпий довіряється на свого поводиря, і вона доведе тебе до бажаної мети, допоможе позбутися всіх скорбот і болячок, незалежно від того, де вони цупко угнiздились. Звичайно, серед вiдвiдувачiв курорту переважна бiльшiсть була закоханих всiлякого вiку, обох статей i в рiзних стадiях своїх почуттiв. Усі закохані, як слов’янцi, так i тi, що мешкають за десятки кiлометрів вiд того славного мiста, вважають за свiй обов’язок вiдвiдати курорт хоч раз, як правовiрний мусульманин — Мекку, а побожний християнин — Eрусалим. Хто iз захiдних донбасiвцiв не був на слов’янському курортi, про того безпомильно можна сказати, що вiн по‑справжньому нiколи не кохав». Ці рядки свідчать про те, що лікування на Славкурорті й раніше користувалось великим попитом.
Далі автор захоплено описує прекрасний краєвид: «Який чудовий парк на курорті! Скільки тих дерев по‑солдатському підстрижених і по‑парубоцькому кучерявих! А скільки квітів на клюмбах! Скільки затишних куточків, де можна заховатися від небажаних підглядувань! Скільки там затінку, холодку і сутінку! Ніде так виразно себе не відчуєш, як у слов’янському парку, що ти не якась непомітна і нікому не потрібна комаха, а справжня людина, для якої Бог створив світ. І відчувши це, захочеться тобі говорити щось гарне, незвичне, щоб мова твоя була подібна на урочисту пісню. І Андрій говорив, бо не міг мовчати, а Настя слухала, бо не могла не слухати.
Водив парубок свою дівчину по всіх закутках парку, дихали, скільки хотіли, запашним повітрям, сиділи на березі озера й дивилися на купальників, двічі пили в будках содову воду, слухали біля естради музику симфонічного оркестру» (до речі, у цьому симфонічному оркестрі в кінці 30‑х років на Славкурорті грав відомий віолончеліст М. Ростропович — ред). З цих рядків променить безмежна любов автора до рідного краю, адже так писати може людина небайдужа, закохана в природу Донеччини. Хочеться зауважити, що однією з особливостей стилю Гайворонського є саме такі пейзажі.
Зі сторінок оповідання «А світ такий гарний» постають картини соціального устрою. Місце дії — Кіндратівка: «… невеличке місто, але й тут багато різноманітності. Над річкою цегельні та глина руда і люди там самі роботящі. Середина міста, куди ні подивись — як не установа, то крамниця, службовики ходять з портфелями, а собаки й не побачиш. Зате околиці в садках і солов’ї співають (автор згадує пісню «Заспівала та сива зозуленька» — ред.), а собак — не розминешся».
А ще «Кіндратівка — містечко відстале і консервативне, це ковбаня (російською «омут»)».
Зрозуміло, що цей образ узагальнений, проте Гайворонський збирав до оповідання об’єкти, які розташовані не так далеко від сучасної Кіндратівки. Багато чого взято з сусідньої Олексієво‑Дружківки: дві працюючі цегельні (в оповіданні — імені Артема та Челюскінців) з блошиними гуртожитками; мати Насті Митрівна торгує насінням на розі головної вулиці біля їдальні Донхарчпрому (зараз відома своєю халвою харчосмакова фабрика І. Таслицького). Варто звернути увагу на розповідь про церкву, яку закрила влада (час, який тут змальовано — кінець 30‑х років 20‑го сторіччя), а священика заарештувала. Але комуністи нічого не можуть зробити з традиціями праотців: «Вночі з’являється підпільний священик. Хрестить, вінчає, службу Божу служить». Саме такий, за Гайворонським, — «блукаючий батюшка», допоміг побратися Андрію та Насті. Старожили Олексієво‑Дружківки можуть багато розповісти про цей зруйнований храм та про таких священиків.
Істориками доведено, що Дружківка та її околиці — місця стародавніх розташувань запорізьких козаків (у центрі міста в цьому році такому козаку — Дружку — встановлено пам’ятний знак). Отож обізнаному читачеві не буде дивовижним побачити посеред інших героїв твору тих, що є носіями справжніх запорізьких прізвищ — сама Настя — Кривозубова, поруч діють Кульбаба, Суботиха, є спогади й про Передериматню, Стервака, Убийбатька.
У створеному автором містечку працює лікарня, якою керує доктор Білинський та завідуюча інфекційним відділенням Софія Марківна Шварц. Головний герой Андрій Середа, батько якого був фельдфебелем у царський армії, навчався разом з майбутньою нареченою Настею в міський школі. Разом з ними здобував освіту й Михайло Шпак. У творі це найскладніша та найнегативніша фігура. «Син потомственого кіндратівського глиноміса», який після школи 5 років плавав, потім працював теслею, будівником, об’їхав весь Союз, «вивітрив та спорожнів» душу, Михайло з’явився у Кіндратівці, як акула в ковбані. І почав плести брудні сіті. Для того, щоб забрати в Насті та її матері будинок, він вирішив з нею одружитися, для чого хитрощами сховав Андрія в лікарню та хотів його там вбити. За правилами того часу знищити людину було легко, треба лише написати донос у НКВС. І Михайло йде до уповноваженого райвідділом НКВС у Кіндратівці Толкачова та «стучить» на Андрія, щоб той «пішов на північ втоптувати сніг на шляхах соціалізму». На окрему увагу заслуговує надзвичайно характерний портрет самого енкавеесника, який «… на свою роботу в глухому невеликому містечку дивився як на тимчасову неминучість… За два роки праці в органах державної безпеки зміг уже вибитись із рядових на фактичного керівника міста, невеликого, та все ж міста. З Кіндратівки Толкачов відправив до районного відділу стільки людей, що їх не вмістити б і в десять товарних вагонів. І ніхто із заарештованих не повернувся…» Цей майстер заплічних справ майстерно зробив з Михайла Шпака стукача-провокатора, щоб у майбутньому «скрапати процесик і в Кіндратівці такий, щоб позаздрила уся область!».
Цікаво, що мешкав цей нелюдь у найкращому будинку — панському маєтку, власником якого до революції був цегляний промисловець Куракін, який опісля став офіцером білої армії, а згодом вивіз свою родину до Ростова. В оповіданні є спогади про часи громадянської війни, які дають змогу читачеві уявити те, що коїлося тоді в нашому краї: «У панському будинку зупинялися штаби різних армій, що перекочовували через місто. Штабісти тут друкували накази, відозви, попередження й маніфести, за невиконання яких стріляли кіндратівців в кінці парку, на березі річки (дуже схоже на наш парк Якусевича — ред.) Стріляли кіндратівців і білі, і червоні, і німці, і гайдамаки, і махновці, і латиши, і навіть китайці. Коли вже стрілянина всім обридла, то тут оселився якийсь губтрамот, що керував кіньми, звичайно не своїми, а тими, в кого вони були. Після закінчення громадянської війни… знайшлися інші господарі, такі, як чекісти, за ними гепеїсти, а тепер енкаведисти».
Коли читаєш «А світ такий гарний…», то підсвідомо розумієш, що Гайворонський передає нам крізь товщу років майстерно оброблені свідчення про події тих часів. Не випадково в передмові до цієї книги, виданої в Буенос-Айресі, говориться, що Василь Андрійович наділений непересічним письменницьким талантом, тому дуже шанований читачами українського друкованого слова на чужині: «Хоч сталінський період в СССР нібито проминув (книга видана у 1962 році — ред.), але в тій новітній тюрмі народів діє далі той самий режим, тож змальовану підсовєтську дійсність можемо віднести теж і до переживань наших рідних на батьківщині в сучасну пору».
Різні погляди на радянську дійсність ілюструють слова, вкладені письменником у вуста Шпака, коли він «стучав» на Андрія, немовби той говорив, що «воєнна служба нам непотрібна. Що нам захищати? Колгоспи з голодними трудоднями? Чи каторжні норми для робітників на заводах? Чи тюрми, переповнені нашим братом? Може, злидні наші? Черги під порожніми крамницями? А може, конституцію, надруковану на грубому папері, непридатному навіть на цигарки? Ні, вже досить маємо совєтської влади, вона повиїдала нам печінки. Хай її захищають комуністи. Нам байдуже, хто б до нас не прийшов. Хоч і турки або поляки. Гірше однаково не буде. Крім кайданів, ми нічого не втратимо…» Жахливо те, що такі думки були приводом для позбавлення людини волі, і Гайворонський, як письменник-гуманіст, викриває й засуджує антилюдяну суть тоталітаризму. Оповідання «А світ такий гарний», як і більшість творів автора, пройняте прагненням до свободи не лише окремих людей, а й суспільства в цілому. Ще один доказ цьому — останній уривок з оповідання «А світ такий гарний», у якому Андрій та Настя знову зустрічаються на березі Торця:
«… молодята встигли намилуватися журавлями в небі, що, перегукуючись, прямували на південь; потягами, що бігли назустріч, зіткалися, входили один в один і потім знову роз’єднувались, розвіваючи кучері диму над срібною смугою річки… Все здавалося незвичним, цікавим, обом хотілося говорити про щось приємне, вони забули про всі прикрощі та кривди.
— Оце ми й діждемося синочка, — замріяно мовила Настя. — А кого ж ми візьмемо за кумів?
— Ще рано про це думати, Настусю, — дивлячись в далечінь, казав Андрій. — А що, якби ми покумалися з Михайлом Шпаком? Хай не вважає, ніби ми йому вороги. Він таки хлопець гарний.
— Ні, Андрійку, із Шпаком куматися не можна… Він ночами ходить до Толкачова.
— Ти диви! — вигукнув Андрій. — Ось такий він!.. Тоді зв’язуватися з ним не можна.
І, подумавши, додав:
— Скільки їх є! Скільки є… Стріляють одні одних, а ніяк не перестріляються.
— Еге, так ото вони й перестріляються. Свого одного знищать, а наших тисячу.
— Нічого, Настусю, — потішав Андрій. — Прийде і на них лиха година. Аби війна почалася… Тоді люди знайдуть спосіб, як їх позбутися, і самі житимуть, як хотітимуть…»
Можна багато сперечатися про те, якою людиною був Гайворонський, що він робив, з ким співпрацював. Безсумнівним є те, що твори нашого земляка заслуговують на увагу читачів. Вони такі різні, у них багато таємниць, і те, до чого ми зараз доторкнулись, ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Може, все ж таки сучасні костянтинівські історики, крає- й мовознавці, шанувальники української літератури почнуть розгадувати феномен Гайворонського, а не залишатимуть це наступним поколінням? Адже він того вартий!
Запрошуємо всіх зацікавлених взяти участь у підготовці та проведенні третіх читань за творчістю Василя Гайворонського, які планується цього разу провести 14 січня в Костянтинівській гімназії.
В. Березін.
