Дні пам’яті жертв голодомору 1932‑1933 років пройшли в нашому місті якось тихо та буденно. Спустили державні прапори, зробили композицію біля ДК та запалили свічки, у церквах відслужили молебні, музей, бібліотеки та школи виставили експозиції. Але ж всі робили це з певністю, що шануємо ми людей, які загинули десь там — у сільських регіонах. Що Костянтиніку цей жах минув. Щоб спростувати цю думку, ми надаємо спогади вже знайомої нашим читачам Олександри Суярко. Нагадаємо, що автор народилася та виросла у нашому місті. Її батька, головного механіка заводу «Автоскло» було заарештовано та знищено у роки сталінських репресій.
Прийшов 1933 рік. О! Який це був жахливий час! Наша сім`я не голодувала, бо ми одержували хліб по картках, а батькові, як інженеру, давали кожного дня їжу з фабрики-кухні, і ми в каструлях приносили її додому. Ми навіть потроху сушили сухарі та посилали їх на Чернігівщину, де жив дідусь і сім`я молодшого батькового брата Михайла. У цей час батькова мати — бабуся — приїхала до нас. У місті було дуже багато голодних людей — обідраних, худих, із впалими очима, які ходили з простягнутими руками і просили їжу. Мій молодший чотирирічний брат запитував: «Бабуся, а звідки беруться старці? Із селян?» Бабуся відповідала йому: «Так, дитинка, із селян». Бабуся завжди давала жебракам якої-небудь їжі. А згодом почала готувати у великій каструлі. Але всіх нагодувати не було можливості, бо продукти коштували дуже дорого, а біля нашого будинку збиралися черги. Тоді ми жили у приватному будинку на вулиці Пролетарській. Хазяїна звали Федір Іванович Сільченко.
Найбільше серед старців було малих дітей. Їх кожного ранку знаходили під парканом. Це голодні матері, що втекли з вимираючих від голоду сіл, у відчаї залишали своїх дітей з надією, що так вони врятують їх від голодної смерті, що хтось їх підбере, бо дітей у притулок не брали, якщо їх приводили батьки. А мама вранці відводила цих дітей до відділу народної освіти, а звідти вже передавали їх до дитячих будинків.
У цей час наша двокімнатна квартира була завжди переповнена голодними «біженцями» із сіл Чернігівщини, батьківщини моїх рідних. Спочатку це були родичі із села Вертіївка, вчителі, просто знайомі. Усі спали покотом на підлозі. Жили в нас, поки не влаштовувалися на роботу. Приїхала сестра батька, Ольга Степанівна, зі своєю родиною. Вона і її чоловік були вчителями. Згодом вони влаштувалися на роботу у Сантуринівській школі, на околиці Костянтинівки.
Тітка Оля розповідала, що на селі їсти було нічого, люди пухли і помирали від голоду. Вчителі підбирали дітей‑сиріт, варили їм якусь баланду, додаючи до неї сушені і товчені листочки з акації та ще з якихось інших рослин.
Селян «розкуркулювали». До нас приїхав племінник чоловіка тітки Олі, хлопець років шістнадцяти, бо він утік із села Синявка, де «розкуркулили» його батьків. Мій батько влаштував його на роботу та у вечірній технікум. Цей хлопець, Микола, багато років жив у нас і на все життя залишився вдячним батькові та мамі.
Жили у нас деякий час і двоюрідні чи то троюрідні сестри батька — вчителі Погорілки, які теж втекли через голод з села Бобрик Чернігівської області.
Але найстрашніша картина, яка залишилася у моїй дитячій пам`яті на все життя — та, яку я спостерігала біля хлібного магазинчика, в якому ми одержували хліб по картках. Одержавши з бабусею і братом хліб, ми йшли додому і тут побачили, що поруч з крамничкою, під парканом, лежить на спині жінка, а на грудях у неї повзає маленька дитинка. У жінки були дуже товсті, як колоди, ноги, на яких потріскалася шкіра, а у тих тріщинах-ранах копошилися черв’яки. Ми зупинилися і братик запитав: «Бабуся, чому тут лежить жінка? Вона захворіла?» Бабуся відповідала: «Ні, вона голодна». Брат продовжував: «То давай віддамо їй хліб». І я протягнула жінці хлібець. Вона, не підводячись, тремтячими руками взяла хлібинку і віддала її дитині. Та з жадобою обхопила обома рученятами хлібець і почала його смоктати. А жінка дивилась на нас скляними очима. На другий день жінка померла, а дитинка ще повзала по її мертвому тілу.
О. Суярко, з книги «Моя Україна — і біль, і надія».
Прийшов 1933 рік. О! Який це був жахливий час! Наша сім`я не голодувала, бо ми одержували хліб по картках, а батькові, як інженеру, давали кожного дня їжу з фабрики-кухні, і ми в каструлях приносили її додому. Ми навіть потроху сушили сухарі та посилали їх на Чернігівщину, де жив дідусь і сім`я молодшого батькового брата Михайла. У цей час батькова мати — бабуся — приїхала до нас. У місті було дуже багато голодних людей — обідраних, худих, із впалими очима, які ходили з простягнутими руками і просили їжу. Мій молодший чотирирічний брат запитував: «Бабуся, а звідки беруться старці? Із селян?» Бабуся відповідала йому: «Так, дитинка, із селян». Бабуся завжди давала жебракам якої-небудь їжі. А згодом почала готувати у великій каструлі. Але всіх нагодувати не було можливості, бо продукти коштували дуже дорого, а біля нашого будинку збиралися черги. Тоді ми жили у приватному будинку на вулиці Пролетарській. Хазяїна звали Федір Іванович Сільченко.
Найбільше серед старців було малих дітей. Їх кожного ранку знаходили під парканом. Це голодні матері, що втекли з вимираючих від голоду сіл, у відчаї залишали своїх дітей з надією, що так вони врятують їх від голодної смерті, що хтось їх підбере, бо дітей у притулок не брали, якщо їх приводили батьки. А мама вранці відводила цих дітей до відділу народної освіти, а звідти вже передавали їх до дитячих будинків.
У цей час наша двокімнатна квартира була завжди переповнена голодними «біженцями» із сіл Чернігівщини, батьківщини моїх рідних. Спочатку це були родичі із села Вертіївка, вчителі, просто знайомі. Усі спали покотом на підлозі. Жили в нас, поки не влаштовувалися на роботу. Приїхала сестра батька, Ольга Степанівна, зі своєю родиною. Вона і її чоловік були вчителями. Згодом вони влаштувалися на роботу у Сантуринівській школі, на околиці Костянтинівки.
Тітка Оля розповідала, що на селі їсти було нічого, люди пухли і помирали від голоду. Вчителі підбирали дітей‑сиріт, варили їм якусь баланду, додаючи до неї сушені і товчені листочки з акації та ще з якихось інших рослин.
Селян «розкуркулювали». До нас приїхав племінник чоловіка тітки Олі, хлопець років шістнадцяти, бо він утік із села Синявка, де «розкуркулили» його батьків. Мій батько влаштував його на роботу та у вечірній технікум. Цей хлопець, Микола, багато років жив у нас і на все життя залишився вдячним батькові та мамі.
Жили у нас деякий час і двоюрідні чи то троюрідні сестри батька — вчителі Погорілки, які теж втекли через голод з села Бобрик Чернігівської області.
Але найстрашніша картина, яка залишилася у моїй дитячій пам`яті на все життя — та, яку я спостерігала біля хлібного магазинчика, в якому ми одержували хліб по картках. Одержавши з бабусею і братом хліб, ми йшли додому і тут побачили, що поруч з крамничкою, під парканом, лежить на спині жінка, а на грудях у неї повзає маленька дитинка. У жінки були дуже товсті, як колоди, ноги, на яких потріскалася шкіра, а у тих тріщинах-ранах копошилися черв’яки. Ми зупинилися і братик запитав: «Бабуся, чому тут лежить жінка? Вона захворіла?» Бабуся відповідала: «Ні, вона голодна». Брат продовжував: «То давай віддамо їй хліб». І я протягнула жінці хлібець. Вона, не підводячись, тремтячими руками взяла хлібинку і віддала її дитині. Та з жадобою обхопила обома рученятами хлібець і почала його смоктати. А жінка дивилась на нас скляними очима. На другий день жінка померла, а дитинка ще повзала по її мертвому тілу.
О. Суярко, з книги «Моя Україна — і біль, і надія».
