У квітні 2018 року у Львові вийшла друком книга «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу». Видання здійснено у співпраці Центру міської історії Центрально-Східної Європи (м. Львів) і Програми вивчення східної України ім. Ковальських, Канадського інституту українських студій (м. Харків). Низький уклін видавцям та авторам проекту за можливість для бібліотеки, краєзнавця чи вчителя історії безкоштовно отримати екземпляр книги.
У нас в місті таку можливість надала Центральна міська публічна бібліотека (б-р Космонавтів, 11) за що подяка і їй. Саме там, у читальному залі міської бібліотеки 4 жовтня відбулася зустріч авторів цього цікавого видання з групою костянтинівських любителів історії, краєзнавців та вчителів історії. Під час зустрічі Олена Стяжкіна, докторка історичних наук, професорка, старша наукова співробітниця Інституту історії НАНУ, Ксенія Кузіна, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інситуту історії НАНУ, та Ірина Склокіна, кандидатка історичних наук, дослідниця Центру міської історії, представили основні ідеї книги, при цьому зробивши наголос на фотографічному ілюстративному матеріалів до книги.
Вступ до книги: http://www.historians.in.ua/index.php/en/novi-knizhki/2435-volodimir-kulikov-irina-sklokina-promislovi-monomista-risi-istoriya-obrisi-majbutnogo
Після зустрічі у бібліотеці наші гості, відомі медіа та наукові фігури О.Стяжкіна, К.Кузіна, І.Склокіна проїхали містом, відвідали простір “Друзі”, місце проведення Мостфесту, редакцію “Провінції”. Після чого Ірина Склокина написала для газети свої враження: “Костянтинівка вразила своїм масштабом, величчю, розкинутістю у ландшафті, що дає, поза спектакулярністю занепаду, також відчуття великого потенціалу, у тому числі потенціалу розвитку спадщини”.
Ірина Склокіна з Харкова, а нині працює у Львові. Олена Стяжкіна та Ксенія Кузіна виїхали з окупованого російськими агресорами Донецька до Києва. Не розгубилися у вимушеному переселенні, а знайшли житло, роботу, гроші та займаються своєю професійною справою – історією Донбасу. Це потребує поваги.
Презентація враження не залишила. Спочатку було заявлено, що «поспілкуємося», але спілкування не вийшло. Досить підготовленій, освіченій публіці було запропоновано пограти в гру: «Діти, а що зображено на фото, а що це означає?» При чому аналіз фото був суто соціологічний, але ж існують й інші методи. Аналізуючи в класі з учнями старі фото я завжди віддавав перевагу аналізу історико-технологічному.
В основі концепції колективного дослідження «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» лежить достатньо своєрідно поданий термін «мономісто».
С.7 «Ця книга розповідає, як домінування містотвірного підприємства впливало на формування соціальних та економічних умов, природного середовища й міського ландшафту, а також на розвиток культури і на щоденне життя населення Донеччини й Луганщини протягом майже столітнього періоду».
С.10 «Лише справді невеликі та ізольовані поселення були монопромисловими в буквальному розумінні. Навіть у невеликих шахтарських містах Донбасу виникали додаткові підприємства, а також розвивався сектор послуг. У деяких, як-от у Горлівці, Єнакієвому та Юзівці ще за імперської доби виникли машинобудівні та коксохімічні підприємства. У цих містах значна частина населення була задіяна у сфері послуг та на додаткових виробництвах. Але всі підприємства, що з’являлись у мономістах після містотвірного підприємства, були економічно з ним пов’язані. Коксохімічні виробляли кокс для металургійних заводів, машинобудівні – обладнання для шахт і заводів, а сфера послуг була орієнтована на робітників базових підприємств та членів їхніх родин. Добробут жителів мономіст, як і економічний успіх додаткових підприємств, були безпосередньо пов’язані із успіхами містотвірного підприємства».
На основі того, що «всі підприємства, що з’являлись у мономістах після містотвірного підприємства, були економічно з ним пов’язані», автори зараховують у категорію «моно міст» весь Донбас: як Костянтинівку, так і Донецьк, Маріупіль, Краматорськ і т.д.
Термін мономісто несе достатньо сильну негативну загрузку, там населення несамостійне, бо є абсолютно залежним від працедавця. Це пояснює феномен Донбасу? Багато в чому. Автори пишуть: «Ця книга є спробою представлення історії Донбасу ХІХ–ХХІ ст. через призму життя мешканців і творців промислових мономіст. Саме наполеглива праця не тільки робітників, але й управлінців і бізнесменів веде до успіху, який, однак, теж має свою ціну – виснаження людських і природних ресурсів. Книга розповідає про те, ким були мешканці мономіст, якими були їхнє буденне життя, робота, відпочинок та як вибудовувалися стосунки між людьми і різними соціальними групами».
Нам може подобатись чи ні методологічний підхід авторів, але вони мають на нього право. Класик російської філософії Василь Розанов писав у «Російському Нілі»:
«Все на Волзі м’яко, розлого, добре. Століття тягнулися як імла, і ось оживало одне сельце, ще ворухнулося село; там один промисел, тут — інший. Всіх поманила Волга обіцянкою прибутку, обіцянкою кращого побуту, кращого господарства, вбраного будиночка, добре розробленого городу. І за цей-то м’який, шляхетний колорит дії народ їй і додав епітети чогось рідного, а не владного, не панського. І фабрика дає «джерела» харчування, «прикладання» праці. Дають його копальні, кам’яні пласти. Але як?! «Чорне місто», «непроглядне пекло», «диявольське місто»- ці епітети вже ковзають біля Баку, ще не зміцнившись міцно за ним. Але ні його, ні Юзівку не назвуть дорогими, пестячими іменами живлені ними люди. Значить, є хліб і хліб. Там він ой-ой як гіркий. З полином, з отрутою. Волжський «хліб»- в сенсі джерел праці живлячої, здорової, свіжої і є воістину «Божий». Дійсно, як сказав Джон Юз про свою новобудову: «Це не Росія. Це завод».
З моїм співавтором Дімою Чистовим якось йшли київською вулицею, заговорили про Костянтинівку, і разом в один голос: «Це ж пуп землі!» І довго сміялися. Але хтось, хай і авторитетний, як Розанов має право в Донбасі крім агломерації мономіст нічого сакрального і не вбачати.
Під час зустрічі з авторами книги «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу», я намагався щось сказати авторам, але почутий не був, тому оформлю свої запитання в цій статті. За Донбас говорити не буду, а ось історію свого міста вивчав:
1. Що будували бельгійці в Костянтинівці – мономісто для визиску максимального прибутку з аборигенів, чи місто для нормального людського життя, як місцевих, так і тих, хто сюди приїхав з Шарлєруа?
2. Ті, бельгійські капіталісти, які керували тут капіталовкладеннями, вони відрізнялися від сучасних пострадянських капіталістів?
3. В тому кризисному стані, в якому в наш час перебуває Донбас, як і Костянтинівка винуватці ті бельгійці, хто все починав, чи винуватці прийшли у 1917 році? Коли бельгійські менеджери у 1895 р. закладали місто, то заложили і всі наслідки?
4. Робітники до 1917 такі ж, як і сучасні? Чи більшовики за час свого панування «зіпсували породу»?
У 1895 – 1917 в Костянтинівці зіткнулися світи. Світ європейської свободи, та світ російської неволі царської імперії Петра І та його нащадків. Створена у 1830 році Бельгія була країною, де капіталізм розвинувся найбільш швидко і повно серед усіх континентальних європейських держав. Саме бельгійці були взірцем і капіталістичним донором для інших. Бельгійські капітали, технології, ноу-хау, підприємці, робітники поширювали інновації в усій континентальній Європі, працювали в США. Зростав добробут пресічного бельгійця, а він сам мав всі людські права, які притаманні громадянам розвинених демократичних країн Західньої Європи, тим же англійцям чи французам. Тому 2000 бельгійських мешканців індустріальної агломерації, яка у 1932 році отримає статус міста складали суттєву частку населення.
Костянтинівка унікальне місто, бо зберігає бельгійський план своєї забудови. Запрошуючи своїх працівників переселятися з великих і упорядкованих бельгійських міст в «дикий степ», господарі підприємств обіцяли своїм землякам не лише підвищені зарплати, але і такі ж, як і на батьківщині умови життя. Так, поряд з більш ніж скромним житлом для місцевих робітників — казарми, бараки, землянки і напівземлянки — з’являються бельгійські колонки з цегельними, в «бельгійському» стилі, будинками на одну або дві родини.
Першобудівельник міста Де Бер пише в листі у 1895 році: «І все це в країні, де немає нічого, аби отримати цвяхи [ ... ], потрібно здолати 400 кілометрову відстань. Там немає ні будинків, ні магазинів, ні хліба, немає нічого. М’ясо рідкість, очікують сезон, коли можна забивати свиней, бо немає м’ясників. Звідси до Харкова залізницею слідувати 12 годин, до Катеринослава – 30 годин, 3 дні до Одеси. І тільки в цих містах я можу отримати папір, пір’я, чорнила, вина, лікери, одяг і т.д. За найменшою річчю потрібно їхати до Харкова».
Ще лист 1896 року: «Приблизно 35 будинків для росіян нами вже зроблено. Починаємо будівництво будинків для бельгійців. [...] Басейн печі запущений, склади і лер також досить високі. Ми побудували 45 метрову димову трубу». Спочатку бельгійці будують житло. Для постійних робітників, як своїх, так і місцевих – будинки, а для тимчасових – напівземлянки.
Ніякого Донбасу, ніякого міста Костянтинівка не було до появи тут іноземних інвестицій у 1890-х роках. На світлині 1900 року підпис: «Доменні печі при станції Костянтинівка біля Бахмуту».
Значна частка прибутку всіх костянтинівських заводів реінвестувалася в подальший розвиток виробництва. На другий рік після початку будівництва давала продукцію лише перша домна чи піч скловаріння, а потім все добудовувалися та добудовувалися нові виробництва на працюючому заводі.
Наприклад, 17 жовтня 1896 року в Брюсселі приймається Статут акціонерного товариства, під назвою: «Залізопрокатні заводи в Костянтинівці (Донець)» (Toleries de Сonstantinovka (Donetz)). Порівнюючи подальшу історію цього заводу з іншими аналогічними, стикаєшся з чимось, схожим на Диво.
З нарису «Іноземне підприємництво і закордонні інвестиції в Росії»: «Долі бельгійських компаній (тобто тих, які були засновані в Бельгії), що заснували гірничо-металургійні підприємства Росії, виявилися набагато менш благополучними. З 15 таких компаній, допущених до 1901 р. до дій в Російській імперії, тільки одна – Акціонерне товариство «Залізоробні заводи в Костянтинівці (Донець)» — зуміла пережити кризові роки без втрат. Яким чином вдалося цій відносно невеликій компанії з первісним акціонерним капіталом в 4,0 млн. фр. (1,5 млн. руб.), заснованої в Брюсселі в 1896 р антверпенським підприємцем Ж. Сизеле (J. Ciselet), не тільки залишитися «на плаву», але з закінченням будівельного періоду в 1898 р. регулярно отримувати чистий прибуток і до 1914 р. довести свій акціонерний капітал до 10 млн. фр. (3750 млн. руб.), нам залишається тільки здогадуватися. Однак це був воістину винятковий випадок. Адже десять компаній, які не витримали труднощів кризи і що послідувала за ним тривалої депресії, так і не дочекалися нового економічного підйому. З п’яти уцілілих – чотирьом довелося пройти через припинення платежів, втрату свого акціонерного капіталу і встановлення над ними адміністрації кредиторів».
Такі ж тріумфальні результати своєї діяльності демонстрували всі костянтинівські бельгійські заводи. Пляшковий займав монопольне положення на ринку поставляючи свою продукцію на весь європейський південь Російської Імперії.
На жаль, розмова з науковцями 4 жовтня не склалася. Але питання потребують відповіді.
І.Бредіхін
