Про того, кого розстрілювали – недорозстрілювали, забороняли – надозаборонили, видавали – недовидавали…

«Вже не тихо навколо Тихого…», — написав донецький поет Юрій Доценко. Так, тепер у нас в місті одна з головних вулиць носить ім’я Олексія (Олекси) Івановича Тихого, на стендах в музеї та бібліотеці матеріали про нашого видатного земляка займають головні місця, по всіх школах проводяться читання. 27 січня на місці, де він народився та виріс у Їжівці,+ плануються заходи, у Новодмитрівському храмі знову буде проведено молебень. Я не говорю вже про відомість Тихого по всій Україні.

А ось 14 січня – хто в місті, а тим паче в країні — згадає про те, що Василю Гайворонському 115 років?

Ясна річ ми — ті, хто у 2006 році дав в «Провінції» першу публікацію про нашого письменника. Незважаючи на опір людей з комунізмом в голові, відкрили його костянтинівцям. За ці роки були проведені вечори його пам’яті (особливо це приємно було його донці, яка померла декілька років тому). Завдяки роботі Донецького Національного університету імені В.Стуса, твори письменника були внесені до «Літератури рідного краю». В Бахмуті з’явилася вулиця Гайворонського. Вперше, в Незалежній Україні були перевидані його твори «Заячий пастух» та «Спокута».

Нещодавно зустрічався з молоддю з простору «Друзі». Вони відверто сказали: «Та Ви вже задовбали нас цими дідуганами, які давно померли!

Навіщо це нам?». Так, до війни ми ще міркували – навіщо? Але тепер…

Ось на цьому тижні у соцмережах якась Rina Stupitskaia виступила проти Олекси Тихого: «Ох, помню нас, тогда ещё школьников, повезли в эту сра*ую Ижевку чистить дом левого дядьки. Говорят, мол, что он известный украинских хто-тотам. На улице глубокая осень, а нам даже перчаток не выдали. Мы там пробыли часов 5. Разгребали мусорник. Нужно ли нам это было? — Нет! Кто такой этот Олекса? Каким боком данная личность к Константиновке и что сделала для города и края, все ещё загадка…».

День пам’яти Василя Гайворонського в Центральній бібліотеці у 2019 році,

постанова по «Заячому пастуху» школярів ЗОШ №13.

Супер – яке надзвичайне підтвердження, що завдяки антиукраїнським працівникам культури та освіти в нашому краї зросло ціле покоління, що нехтує нашою Батьківщиною. А знаєте – хто тоді заганяв дітей на ці роботи, хто таким чином нав’язував їм ненависть до всього українського?

Завуч по виховній роботі Новодмирівського ліцею, така собі Каденкова. Вона у 2014-му зрадила Україну, бігала по блокпостах, окопах терористів, вітала їх з тим, що вбивають нас – українців, а потім взагалі зглузду з’їхала – організувала в Макіївці Союз піонерів СРСР та стала приймати масово туди дітей з присягою: «Я, юный пионер Советского Союза, торжественно клянусь…».

Це все зрозуміле, але як з неї та таких як вона повернути державі гроші за те, що вони повинні були навчати малюків головному – любові до нашої неньки?

А скільки такого по цю лінію фронту?

До речі – молоді: ви ж динозаврами, мамонтами в нашому краї цікавитесь, а іншу, більш близьку історію, чому заперечуєте? Тим паче – Гайворонський, Тихий, Польовий, Ряст, Пустова, Сергій Ісаєв — це те, з чого створена наша самоідентифікація як українців.

Ось дивіться – наскільки Василь Гайворонський близький мешканцям Костянинівки: народився він в 1906 році в хаті, що й зараз існує біля Центрального ринку, в великій родині машиніста нашого пляшкового заводу, в голод 1922 року пішов працювати на скляний завод, став писати та друкуватися в пресі Донеччини з 1925 року, у 1929-му переїжджає у Бахмут, де працює заступником редактора журналу «Забой» та пише свою першу повість. У 1933 році всю українську редакцію «Забою» знищили – редактора розстріляли, Гайворонського репресували. Замість прислали з Москви російську редакцію. Будівля того «Забою» у Бахмуті збереглася – ми боремося за те, щоб на ній було встановлено пам’ятну дошку. Перед 2-ю світовою повернувся до Костянтинівки у свою родину. Побудував будинок на Червоному (там у 1942 народилася та виросла донька Антоніна). При німцях заробляв роботою в редакції «Костянтинівські вісті» та «Відбудова» (редакція ця була в приміщенні сучасного краєзнавчого музею!), після втечі з-під наступу радянських військ (як говорив герой його оповідання: «Не хочу назад в колгоспи!»), друкувався в «Львівських вістях», «’Краківських вістях», берлінських українських газетах. В 1949 році переїхав до США, де в 1962-му видав «Заячий пастух», збірку «А світ такий гарний». Потім, вже після його смерті у 1972 році, українська діаспора видала у 1991 році «Спокуту». До речі – всі ці три книги є в Інтернеті на ресурсі DIASPORIANA.ORG.UA. А ось збірки «Циркачка», яку видано в Америці у 1986 році і де більше всього про Костянтинівку, – в Інтернеті немає. Але у нас вона є. Звертаємося за допомогою в оцифруванні.

Читайте Гайворонського. Це буде головним йому пам’ятником. Як сказав наш сучасний філософ Ігор Бредихін, – він створив свій незвичайний міф о Донбасі. Самий реальний – без пропаганди і ретуші, з голодоморами, репресіями, а головне — з глибинною любов’ю донеччан до своєї землі, до України. А 14 січня згадуйте не як простий День Василя, а для нас конкретного – Василя Андрійовича Гайворонського. Світла йому пам'ять.

В.Березін