На Мариупільській вулиці є цікавий будинок (№33). Він був збудований у 1936 році. Цікаві спогади про довоєнне життя у ньому залишила у книзі «Моя Україна — і біль, і надія (спогади старої провінціалки)» наша землячка О. В. Суярко.
«У 1936 році наша сім’я переїхала у нову трикімнатну квартиру у триповерховому будинку спеціалістів заводу «Автоскло». Батько на роботі мав авторитет досвідченого фахівця. Його командирували до Чехословаччини для одержання нового станка, а в травні 1937 року за хорошу роботу преміювали безкоштовною путівкою на курорт Сочі… У цей час почалися масові арешти. Арештували інженера з сусіднього під’їзду. Мешканці будинку притихли, знітились. Кожний здавався заглибленим у себе. Однієї ночі приїхав «чорний ворон» — так у народі звалися спеціальні машини НКВС, що використовувалися для транспортування заарештованих та в’язнів — і забрав сусіда з квартири, що знаходилася під нами. Прізвище його було Вольський (мабуть, поляк).… Забрали ще двох чоловіків — мешканців нашого будинку. Арешти приголомшили людей, але кожний думав, що лиха доля його обмине, бо він не винний…
Невдовзі батька теж стали турбувати органи НКВС. Декілька разів викликали на другу годину ночі до своєї контори. Тривога, яку відчували батьки, передалася іншим членам родини — і бабусі, і дітям. Пізніше від мами я довідалася, що батька викликали до НКВС з тим, щоб змусити до співпраці. А в останній раз попередили: якщо згодиться на співпрацю, то матиме і більші привілеї — легкову машину (у 1937 році це, мабуть, як зараз вертоліт чи літак), великі гроші. Батько відмовився, мотивуючи тим, що він любить свою роботу за фахом інженера-механіка. Одним словом, душу дияволу не продав.
І ось, невдовзі після цього, вночі у двері постукали. З’явилися співробітники НКВС з понятими. Почався обшук. Обшукували все, рилися у книжках (а книжок у нас було багато — як технічної, так і художньої літератури), у листах, у фотографіях. Забрали багато фотографій. Серед книжок знайшли «Буквар» 30‑х років, де були портрети Тухачевського та Якіра з підписами «доблесні полководці Червоної Армії», і це було неабияким криміналом, бо на той час вони вже стали «ворогами народу». Спитали: «Откуда у вас взялся этот учебник?» Забрали його, як явний доказ зберігання антирадянської літератури».
Олександра Василівна докладно описує арешт свого батька, умови його перебування в Костянтинівській в`язниці, звільнення з роботи її мами, яка від батька не відмовилася, а робила все можливе, щоб хоча б передачами полегшити його страждання в радянських катівнях. Завдячуючи щасливому випадку, мама О. Суярко змогла уникнути арешту. Вона вимушена була переховуватись. Були ті, хто співчував, навіть допомагав. Але були і комуністичні активісти-погромники, які перетворювали життя нещасних родин репресованих у пекло.
«Після від’їзду у невідомому напрямку матері, кожної ночі о другій годині до нас у двері стукали. Стукали ногами і кулаками, супроводжуючи це лайками і приклеюванням політичних ярликів. «Открывайте двери, враги народа, троцкисты-бухаринцы!» Це ми — тринадцятирічна дівчина, дев’ятирічний хлопчик і старенька бабуся були «троцкистами-бухаринцами»! Доводилося відчиняти, і до нас завжди ввалювалося троє чоловіків, з червоними пов’язками на руках. Кожного разу вони були різні, але завжди чомусь троє. Це були комуністи-активісти, що співпрацювали з органами. Починався брутальний огляд приміщення, нишпорення під ліжками, у туалеті, в кладовці, і одні й ті ж запитання: «Где мать?» Ми мовчки спостерігали за всім цим, а вони лютували: «Все равно от нас не уйдет!»
Кожного вечора, в очікуванні страшного гуркоту в двері, ми втрьох сиділи, притулившись одне до одного. Ми були виснажені цими нічними візитами і геть вибилися з сил. Якось я спитала у бабусі: «Що мені казати, коли знову запитуватимуть про матір?» Бабуся сиділа, схиливши голову, і, перебираючи великими пальцями рук, тихо відповіла: «Говори, що хочеш, дитино». І я вперше відчула, що стала дорослою і що складні життєві питання мені потрібно вирішувати самостійно, в душі у мене визріла ненависть до цих більшовицьких погромників. Одного разу я навіть спробувала поглузувати з них. На питання: «Где мать?» я вказала на туалет і вони кинулися туди. Але там нікого не було. Розлючені енкаведистські посіпаки ледь не побили мене».
В 1941‑1943 роках, під час німецької окупації всіх мешканців цього дому виселили. Тут жили німецькі солдати, які охороняли наших військовополонених, які працювали у цеху № 1 «Автоскло» (там же їх і утримували). Поруч з домом, в сараях німці зробили для своїх порушників дисципліни гауптвахту. У підвалі будинку в різний час були заводська їдальня і гірчична фабрика. Вже років з 10, як цей підвал залитий водою. Якби будівля не була зроблена з природного каменю, то можливо вже зруйнувалася б. Тут вже давно не живе заводське керівництво. Стильний, як на мене, будиночок 30‑х років давно вже в малопридатному для життя стані.
І. Бредихін, викладач КПЛ.
