Костянтинівська освіта в 1941-1943 роках (по матеріалам окупаційної преси). Частина I

В костянтинівській пресі часів окупації, газетах «Костянтинівські вісті» та «Відбудова», чи не найповніше був відображений стан речей в освітянській сфері. Це можна пояснити, як загальним станом цієї справи, яка, хоч і в дуже складних умовах, все ж динамічно розвивалася у часи німецької окупації, так і, безумовно, активністю просвітян, які велику увагу надавали висвітленню в пресі як своїх здобутків, так і проблем.

Андрій Кірпенко, заступник бургомістра, начальник відділу освіти і культури костянтинівської міської управи. Фото з книги Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», Павлоград, 2009.

Така ж ситуація склалася і в інших регіонах України. Німці зовсім не були налаштовані на надання якісної освіти українським «унтерменшам». Але свідомі українські патріоти, які прийшли працювати в міські управи, змогли зробити освіту молоді беззаперечним пріоритетом в роботі органів місцевого самоврядування.

Десь це вдавалося легше, десь, як у Києві, звіряча політика окупантів призвела до арешту і розстрілу сотень українських патріотів, таких, наприклад,як Олена Теліга, які працювали на просвітянській ниві. До речі, у Києві, культурній столиці України, німецькі окупанти дозволили відкрити лише один виш — сільськогосподарський інститут.

Зовсім інша ситуація склалася в багатьох інших регіонах, наприклад, в Одесі, на Донбасі, чи у Дніпропетровську. Місцевий університет останнього здобув при окупантах високий статус Українського, працювали транспортний та політехнічний інститути, чотири технікуми (землевпорядний, механізації сільського господарства, два індустріальних). Крім того, професійну освіту в Дніпропетровську можна було здобути в шістьох ремісничих, двох фельдшерсько-акушерських, та двох сільськогосподарських школах. На Дніпропетровщині широкою була мережа науково-дослідних і проектних інститутів: фізико-технічний, фізичної хімії, трубний, зернового господарства, гідробіологічна станція (з часом реорганізована в інститут гідробіології), науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології, інші заклади (ці данні наведені в дослідженні українського історика Валентини Шейкан «Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941-1944 років»).

Найбільше вражає, що на Дніпропетровщині вдалося зберегти кількість шкіл практично на довоєнному рівні. По свідченню В.Шейкан: «Напередодні війни там функціонувало 1600 шкіл (395 000 учнів, 15300 вчителів). Під час німецької окупації було відкрито 1412 шкіл (858 початкових, 368 неповно-середніх, 186 навчально-середніх), в яких навчалося 327 233 учня й працювало понад 10 000 вчителів. Викладання в усіх школах велося українською мовою». Батьків тих дітей, що не відвідували початкову школу, карали штрафами від 50 карбованців й більше.

Чи не найкраща ситуація була, мабуть, в окупованій румунами Одесі. Тут був не тільки найвищий рівень життя, «ніколи ми не жили так гарно, як за румунської окупації», ціни на продукти харчування були в 20-30 разів нижчі, ніж по німецьких зонах окупації, а в одеських крамницях можна було знайти найкращі товари від Мадрида до Талліна, і від Рима до Осло.

Одеський університет до самого звільнення міста ігнорував вимоги румунської окупаційної влади перейти на румунську мову викладання, а перший відділ чорноморського пароплавства мав головний біль в 1960-х і 1970-х роках з десятками випускників одеської мореходки, які мали видані румунами дипломи і стаж служби яких починався в 1942-1944 роках в румунському флоті. І як їх було з такою анкетою ставити на капітанські посади і випускати на міжнародні лінії? До речі, 40000 одеських євреїв, які не змогли евакуюватися в 1941, майже всі вижили і дочекалися Червоної армії в 1944.

Окупація була дуже різною в різних районах України. Тож не будемо забувати ні про спалені разом з мешканцями 334-ри українських села в лісових партизанських районах. До речі, в Донецькій області окупанти не спалили ні одного села, бо які там в степу партизани? Але не будемо забувати і про яскравий «вибух» (за висловом Івана Дзюби) українського театру часів німецької окупації, який «підняв театральну діяльність до рівня могутнього фактора патріотизму, націотворення, духовного захисту народу».

В Костянтинівці вся освітянська сфера, як і в цілому по Україні, працювала виключно на українській мові, продовжуючи традиції українізації 1920-х — початку 1930-х, долаючи при цьому, як наслідки московської русифікації, так і засади комуно-імперської педагогіки. Вся сфера освіти і культури міста працювала на піднесення національної самосвідомості, на подолання національно-нігілістичних настроїв, налаштовувала місцеве українство на розбудову нової, не совєцької української культури на старих просвітницьких традиціях.

Наріжну роль в провадженні такої політики грав Анатолій Кірпенко — начальник відділу освіти і культури костянтинівської міської управи. Своє бачення ситуації Кірпенко виклав у статті «Будуймо нову українську культуру» у 5 числі часопису «Костянтинівські вісті» за 1 січня 1942 року.

Він почав з невеликого історичного огляду, де зокрема писав: «В часи встановлення радянської влади було дозволено розвивати українську культуру, але це дозволення продовжувалось не довго... Свою політику (русифікації) вони почали здійснювати через поступове закриття українських шкіл, а здійснити це можна було досить легко. Треба було лише перевести всі установи на російську мову, посадити на відповідальних посадах представників російського шовінізму, які прибували з Росії як переселенці (а українців переселяли в Росію).

Велику роль відіграв і перехід часописів на друкування російською мовою. За прикладом не доводиться ходити далеко. Такий перехід відбувався і у нас у Костянтинівці з часописом «Прапор індустріалізації». (Тож «Знамя индустрии», що видається досі, виходило перші роки на українській мові).

«Таким чином в сучасний момент, коли Україну звільнили непереможні німецькі війська, для України настали нові часи, які дають повну волю для розвитку української культури. Ще не затих гуркіт гармат, але у Костянтинівці вже організовані хоровий, духовий, симфонічний ансамблі, які в дні Різдва виступили на сцені міського театру. Виконували вони з успіхом твори українські, при чому частина з них виконувалась в Костянтинівці вперше».

В останній частині своєї статі А.Кірпенко виклав своє бачення тих принципів, на яких буде відбудована українська освіта в Костянтинівці:

«Школи будуть лише українські та німецькі, які будуть виховувати серед української молоді національні почуття, що під час панування більшовиків придушувались, знищувались. В школах, вперше в історії, буде вивчатись правдива історія українського народу. Правдиво буде з’ясоване дітям про те, як Росія відібрала волю українського народу. Зникне виховання в комуністичному дусі молодого покоління. Особливу увагу буде звернено на вивчення мов, як рідної української, так і німецької. Буде усунене те, що учні, а ще гірше вчителі, не володіють ні однією іноземною мовою. Це потрібно в сучасний момент усунути і домогтися того, щоб учень міг вільно володіти німецькою мовою.

До початку учбового року провадиться досить велика робота: ремонтуються школи, відбираються відповідні учительські кадри, які зможуть по-новому взятись за виховання молодого покоління».

В кінці статті Кірпенко викладає задачу повної українізації Костянтинівки. Він пише, що все діловодство міської управи, а також діловодство костянтинівських підприємств переведено на українську мову. «...Ті, які не захотять перейти на бік українського народу, будуть Міською Управою усунені від роботи».

Чи була ця українізація потрібна німецьким окупантам? Чи було їм потрібне наведення ладу в постачанні збіжжя для населення міста? Організації торгівлі? Потрібно було налагоджувати постачання питної води, роботу медичних закладів? А хто б взяв на себе задачу створення робочих місць? Виплату пенсій? Боротьбу з злочинністю?

Кинутий напризволяще більшовицькою владою український народ виявив неабияку енергію самоорганізації, щоб вижити з найменшими втратами у вирі страшної війни. Як тут встановити ту грань, де закінчується справа виживання, творення української культури і починається колаборація з окупантами? Чи можуть бути застосовані обвинувачення у колаборації до людей, які “радянськими” себе ніяк не вважали? Які проклинали більшовицький режим за згортання українізації, нищення української інтелігенції, голодомор 1932-1933 років?

І.Бредіхін, викладач історії КВПУ.

Comments

В  освітянській галузі німецька влада виявляється набагато толерантнішою за московських моголів.

Чесно кажучи, то продав би свої статті кудись для друку. Платять за них в часописі "Провінція" небагато.

Та треба дякувати Богові за те, що маєш. "Провінція" з її щотижневим графіком виходу змушує до регулярної праці.

Я симпатик Европейської партії. Спілкувався з її лідером Катеринчуком, керівником донецького осередка Петром Антипом. Але і від них грошей не отримував. Хоча сто грам разом випивали. Партію підтримую з ідеологічних засад, а також, і це має значення більше, з урахуванням людських якостей її керівників. Антип беззаперечно, а Катеринчук на 98% люди порядні і "бійців" не кинуть. Партія не під олігархами, тому і грошей не має.

До "Свободи" відношусь толерантно. В Костянтинівці її осередком керує поважна людина, я з паном Іваном у дружніх відносинах.

Знаю є продажні журналісти.

Чекаю на серйозні пропозиції. Продався б за нормальний аванс під написання книжки "Костянтинівка у роки окупації 1941 - 1943", чи "Історія 135 танкової бригади".

Фото добуто з архівної справи КДБ на Кирпенко. Яке є. Я вже копіював з книжки Добровольського.  Коли маєте краще - готовий придбати.

З повагою до всіх, хто мене читає - Брєдіхін.

"....До речі, в Донецькій області окупанти не спалили ні одного села,..."

...а вы не считали сколько константиновцев немцы собрали для сжигания 5 сентября 1943 года накануне ухода с Константиновки. Я знаю о колонне людей, которых собирали по улице Артемовской от "большого" базара до вокзала загнали в сараи и только появление советских солдат помешало довести дело до конца. 

Бажалося б спілкуватися не з фантомом.

Чи маєте Ви якесь ім"я? Чи з Вашого боку це є хоробра партизанська акція? То чого Ви лякаєтеся?

Nils - це Новосельський? Чи я помиляюся?

То скільки Ви нарахували? Підрахуй наш невідомий історик. Бо це ж всім цікаво.

Німці при відступі 1943 року з Донбасу мали наказ залишати за собою спалену пустелю. а людей евакуювати, а тих, хто не виявляв такого бажання знищувати, якщо я не помиляюся. То у Вас є дані по гітлерівському геноциду серпня - жовтня 1943 на Лівобережній Україні, Донбасі?

Це тягне на кандидатську. Чи принаймні на серйозну наукову розвідку.

"....До речі, в Донецькій області окупанти не спалили ні одного села,..."

А чого виривати слова з контексту? Це грубо і до пошуку істини не має відношення.

Чи ви не зрозуміли, що німці, в українській мові нінці - німі - чужі люди, які нашу мову не розуміють /не поважають. Для слов"ян німці - історичні вороги. Німецькі - не розуміючі мову - історики знищили і нищать історичну пам"ять слов"янських народів. Деякі німці працювали в російській АН у 18 сторіччі, вони навчили і російських істориків, як нищити історію слов"ян. Треба прорсто збирати в одне місце всі історичні пам"ятки, а потім їх палити, нікому не покуазуючи. А свої підробки видавати за "науку". Чи це не геноцид і не фашизм? Не так давно, "німці" під червоними прапорами кричали біля "Супутника" "гаваріть па рускі", а це тягне на кримінальну статтю про розпалення...

То ж німці палили села тільки в партизанських районах, чи у відповідь на знищення партизанами своїх солдат, у тих же партизанських районах.

Є статистика цього жаху по роках, областях, от я цією ще радянських часів інформацією скористався.  А у нас за відсутністю радянської партизанки, слава Богу, хоч цього кошмару не було.

Загін Карнаухова оперував в 1941 - 1942 з радянської території, скоріше, як розвід-диверсійний підрозділ армії, а не як повноцінна партизанка. Відійшла армія - зник і "загін" Карнаухова, за відсутністю умов для розгортання партизанського  руху.  Про все інше і говорити поготів. Але ця тема нерадянськими істориками ще не досліджена.

Один краєзнавець з Краматорська багато чого знайшов в архівах про Карнаухова, розповідає, а потім: "Але друкувати час ще не прийшов". Це через 70 років!

Тож хай живе радянська партизанка!

До речі, любий підрахуістий історик, а де такі спогади прочитата можна? Бо я більш ніж 200 історичних розвідок надрукував, а фондами костянтинівського музею жодного разу не скористався...

Чи слова завєтного не знаю, чи громада не має доступу до свого ж музею?  

 

Ответ на от Бредихин

Я не историк, а обратился к вам как историку вопросом, что вам известно об этом событии. Я всего лишь участник этой акции. Находился в возврасте 1 года на руках мамы в этом сарае. Она рассказывала сколько людей собрали, но не считала их. По тону вышего ответа вижу какой вы историк.

Прочитал все публикации по теме. Игорь, цитирую вас: 

Окупація була дуже різною в різних районах України. Тож не будемо забувати ні про спалені разом з мешканцями 334-ри українських села в лісових партизанських районах. До речі, в Донецькій області окупанти не спалили ні одного села, бо які там в степу партизани? Але не будемо забувати і про яскравий «вибух» (за висловом Івана Дзюби) українського театру часів німецької окупації, який «підняв театральну діяльність до рівня могутнього фактора патріотизму, націотворення, духовного захисту народу».

Не так давно мне довелось прочесть дневник партизана А.Н. Дзяковича и знаете что хочу сказать. Без него я не смог бы прочувствовать, что именно вы ставите на одни весы в этом абзаце. Все мы давно мыслим цифрами, 334 украинских села, но это же из-за партизан... А партизаны - "більшовицькі"...  Зато какой взрыв украинского театра. Для нас Война это было давно и уже почти неправда... потому что... смена поколений, смена пропаганды, смена сами продолжите чего. Сухой факт 334 села, но какое яркое предложение понимания этого факта. Игорь, вы пишете "Як тут встановити ту грань, де закінчується справа виживання, творення української культури і починається колаборація з окупантами?" да определить трудно, жили, верили, трудились... но прочтите пожалуйста этот дневник про который я говорю (ссылка Правда партизана Дзяковича), не пожалейте своего времени, может тогда вы тоже заметите то, что заметил я в вашем тексте.

 Война и театр, на одних весах. Но:

"Всему свое время, и время всякой вещи под небом: время рождаться, и время умирать; время насаждать, и время вырывать посаженное; время убивать, и время врачевать; время разрушать, и время строить; время плакать, и время смеяться; время сетовать, и время плясать; время разбрасывать камни, и время собирать камни; время обнимать, и время уклоняться от объятий; время искать, и время терять; время сберегать, и время бросать; время раздирать, и время сшивать; время молчать, и время говорить; время любить, и время ненавидеть; время войне, и время миру." Екклесиаст 

И как я вижу из вашей же статьи №4, наши предки жившие в этом городе все это понимали: "Хоча провадилися переписи дітей, йшла агітація, але батьки в Костянтинівці не бажали віддавати дітей на навчання до підвладних німецьким окупантам учбових закладів. Навчання в 1-4 класах було обов’язковим. Батькам, які не надішлють учнів цього віку до школи, погрожували штрафом. Інспектор шкіл В. Устінович у газеті за 19 серпня 1942 року навіть обіцяв: «Учні старших класів (від 14 років) будуть забезпечені хлібними та продуктовими картками, які будуть видаватись на підставі довідок, виданих директорами шкіл». І все ж таки батьки масово не віддавали своїх дітей до навчання."  Тогда к чему все это? К чему притягивать за уши театральну діяльність до патріотізму до націотворення до духовного захисту народу, если король получился голый. Если вы хотите сказать этими публикациями, что давайте, мол, не будем их осуждать? Ну так давайте и не будем. Я вас и всех интересующихся темой еще раз прошу прочесть дневники Дзяковича (ссылку я дал выше) и если будет от вас после комментарий буду рад его прочесть.

Ответ на от rezon

Прочитал Дневник Дзяковича - пожалел о потраченном времени. Я вырос в Артемовске и во мне глубоко сидит память о зверстве фашистов в алебастровых выработках - живьем замуровали 3 тысячи человек. Об этом говорят постоянно и каждый год городские власти организовывают Дни памяти.

А вы что не знаете о зверствах в Константиновке? О Сергеевской балке, канцлагере на Химзаводе? Вы не читаете нашу газету?

А опубликованные здесь дневники Нонны Баннистер, Андрея Отченашенко Вы наверняка если и читали, то невнимательно. Там ужасы и зверства не меньше, чем у партизан у речки Березина.

Вот, кстати, вообще интересные воспоминания изнутри, но глазами свободного члена американского общества: http://www.istpravda.ru/digest/2604/?fb_source=ticker&fb_action_ids=560249200699139&fb_action_types=og.likes

Но это не значит, что мы не должны раскапывать и рассказывать о всём остальном, что было во время 2-й мировой войны, а также о голодоморе, репрессиях и т.п.

Высказывание "Если тронуть страсти в человеке, то, конечно, правды не видать" очень точно передает наше отношение к истории. Да была кровь, страдание и смерть наших близких людей - и муки переживаний по их потере. И это во многом не давало и не дает и сейчас спокойно открывать еще не открытые страницы нашей истории. А как иначе?

Ответ на от Berezin

Спасибо, Владимир, и извините, что отнял ваше время. Я пытался сказать чуть-чуть о другом. Не о зверствах фашистов, как это вам показалось. Я хотел сказать о подаче материала. Если уж Ярослав написал, что "ніяка українізація не виправдовує катів мого народу", то, наверное, стоит задуматься хоть чуть-чуть.

Пример: публикуется в газете снимок здания по трудовой где сейчас музей находится и комментарий Игоря, мол, вот видите вывеска на украинском, а пришли большевики и украинизация закончилась... разочарование прям. Игорь говорит в ответе Ярославу: "Но, тем не менее, историк обязан изучать прошлое во всей его полноте. Без исключений, честно и беспристрастно."  По моему скромному мнению беспристрастности вам с ним и не хватает, я уже не раз об этом писал в коментариях к его статьям. Вы сами говорите "Если тронуть страсти в человеке, то, конечно, правды не видать" . Следите за собой (и вы, и Игорь), взвешивайте слово печатное, потому что ваши страсти бьют через край в ваших статьях, и, конечно, в таком случае правды нам читателям не видать.